Потреба у внутрішньому чиннику:саміт з ЄС навряд чи вплине на ситуацію в Україні

Фото з “пенітенціарного закладу”, що потрапили в західну пресу, можуть красномовніше за будь-які заяви роз’яснити європейському суспільству, що на практиці означає поняття “політичних репресій” і “вибіркового судочинства” по-українськи. І яка ціна заявам наших можновладців про “рівність усіх перед законом” та “відсутність проблем із правами людини”. І чи може говорити про асоціацію з Європою (не кажучи вже про вступ до ЄС) країна, де вважаються нормою нелюдські умови утримання й тортури і де в ці умови кидають опозиційних політиків.

Утім, є цілком обґрунтоване побоювання, що без перспектив асоціації з Європою в української влади зникне принаймні примарне розуміння того, що такі практики є неправильними і від них доведеться відмовлятися. За простою логікою, його мали б культивувати громадяни країни. Але їх не чують, а суспільство поки що не дало владі підстав побоюватися, що знову примусить почути себе. Тому ті, хто не згоден жити в Україні, яку будують Янукович і КО, вважають за краще апелювати до Європи. І просити “не позбавляти шансу”, “не кидати напризволяще” і “розділяти українські владу та суспільство”.

Останнім часом хіба що зовсім далекі від політики суб’єкти з України не зверталися до Європейського Союзу з проханням на саміті 19 грудня якщо не підписати, то хоча б парафувати угоду про асоціацію. До цього закликали і громадські організації, збираючи підписи “всього прогресивного людства” й презентуючи їх єврочиновникам, і опозиційні політики. Юлія Тимошенко, навіть перебуваючи в СІЗО і не маючи змоги рухатися через хворобу, просила про це єврокомісара Штефана Фюле.

Парафувати не можна відкласти

Питання в тому, що угода про асоціацію (з включенням до неї положень про зону вільної торгівлі) і є тим сигналом про рух до Європи, якого так прагнуть — на словах — українські можновладці. Це аж ніяк не гарантія членства, але засвідчення сторонами волі рухатися в зазначеному напрямку. Проте втілення цієї волі дуже залежить від формально-процедурних моментів, “тонкощі” яких вказують на реальний стан відносин між сторонами. Щоб угода набрала чинності, її мають підписати і ратифікувати Верховна Рада України, Європарламент і парламенти всіх 27 членів ЄС. Це тривала процедура сама по собі. Проте, перш ніж перейти до неї, треба виконати низку обов’язкових формальностей, кожна з яких може ще більше затримати процес.

Ще на початку року, коли можновладці в Києві демонстрували (тепер формується чітке враження, що насправді імітували) бажання йти на зближення з Європейським Союзом і дистанціюватися від Росії, здавалося, що ці формальності будуть виконані дуже швидко й на найближчий саміт Україна — ЄС винесуть підписання угоди про асоціацію і ЗВТ. Далі відбувається процес ратифікації, а деякі статті щодо вільної торгівлі навіть починають працювати, створюючи підвалини для зростання ВВП і життєвого рівня людей. За таких умов більшість звичайних громадян навіть не дізналися б, що підписанню передують усілякі “заяви про закінчення переговорів”, “парафування документів” тощо — такі нудні подробиці у разі нормального перебігу перемовин зазвичай залишають дипломатам. Політики ж усміхаються на камери і збирають виборчі дивіденди.

Однак українські можновладці вирішили вразити світ оригінальністю поведінки. Причому єдино можливим способом, який визнається абсолютно неприйнятним у сучасних міжнародних відносинах — прямим обманом. Звісно, на чолі з президентом вони заявляють, що нічого нікому не обіцяли. Але європейські дипломати навіть публічно (уже сама по собі нечувана практика) переповідають про ситуації, коли їм повідомлялося про перспективи перегляду законодавства, досягнення компромісу і подібного. Навіть у день винесення вироку Тимошенко Янукович казав щось про процедуру апеляції і “норми, які використовуватимуть судді”.

Відтак включаються “компенсаторні” механізми: робота над набранням чинності угоди пригальмовується. Тож на саміті 19 грудня можливі два основні сценарії. Якщо, звичайно, українська сторона не піде просто на його зрив, відправивши президента, наприклад, на форум ЄврАзЕС.

За першим сценарієм, про який просять українські політики і громадські організації, відбувається парафування документа: візування сторонами його сторінок. Це означає, що вони формально висловлюють згоду з текстом угоди, який далі не змінюється й готується до підписання (вичитується, перекладається всіма мовами учасників тощо). Відтак на практиці підписання можливе в будь-який момент, який визнають політично доцільним.

За другим сценарієм, на якому наполягають деякі “реалісти” в ЄС (знайомі з особливостями пострадянського розвитку України), сторони лише роблять політичну заяву про завершення переговорів. Щоб перейти до підписання, потрібно ще пройти стадію парафування. За потреби це робиться дуже швидко. Але свідоме зупинення процесу на моменті, коли документ не отримує жодного, навіть “технічного”, підпису, саме по собі є сигналом про те, що з цими людьми європейці не готові досягати серйозних угод.

Імовірно, остаточне рішення буде ухвалено ЄС безпосередньо перед самітом. Допомогти прийняти його має місія Комітету ЄС з питань політики та безпеки (своєрідного “колективного міністерства зовнішніх справ” Євросоюзу), яка працювала в Україні на тижні перед самітом. Однак сумна іронія ситуації полягає в тому, що, хоч би який сценарій було обрано на 19 грудня, він навряд чи серйозно вплине на стан справ у країні.

Змусити владу почути

Дехто з українських оглядачів та “оптимістів” у ЄС (хоча таких дедалі менше) сподівається, що парафування угоди дасть “правильний сигнал суспільству” (мовляв, хай там що казала б влада, у Європі нас таки чекають), а Євросоюзу — додатковий важіль тиску на Київ, обіцяючи повноцінне підписання документа в обмін на проведення реформ, відмову від репресій тощо. Дехто пропонує глибший компроміс, наприклад, відокремлення ЗВТ від угоди про асоціацію. Щоправда, останній сценарій надішле вельми хибне повідомлення: мовляв, Янукович і Ко можуть робити в Україні все, що хочуть, а ми матимемо з вами справу там, де це нам банально вигідно. Оскільки представники ЄС наголошують, що Євросоюз — не тільки вигода, а й цінності, такий шлях не видається далекоглядним.

Проте дедалі більше єврочиновників усвідомлюють сумний факт: ЄС не має реальних важелів упливу на українську владу. Застосування санкцій потребує політичної волі та/або набуття порушеннями прав людини в Україні масштабів, зіставних із білоруськими. “Можна було б, звичайно, запровадити санкції проти Кірєєва, але що це вам дасть?” — риторично запитують європейські експерти. Тож виникає побоювання, що підписання (чи навіть парафування) угоди про асоціацію використають передусім Янукович і КО для внутрішньої легітимації. Мовляв, із нами як із рівними ведуть переговори, щось підписують (більшість ЗМІ, до речі, не повідомляють про різницю між підписанням і парафуванням) — ми реальна, шанована, легітимна влада.

Коли 2004-го увесь світ (окрім Росії та інших “світочів демократії”) дав негативну оцінку другому туру виборів і відповідно характеризував українську владу, суспільство розуміло, що не одиноке в бажанні змінити те, що відбувається “нагорі”. Якщо ж телеканали покажуть красиву картинку з усмішками та рукостисканнями, підписанням паперів і словами про європейські перспективи України (нехай навіть і з традиційними “але”), наші очільники використають це як свідчення своєї перемоги та визнання їх у світі.

У будь-якому разі влада говоритиме щось подібне за підсумками саміту 19 грудня. Питання в іншому: чи буде здатне українське суспільство змусити її виконати ті зобов’язання (прав, свобод, вільного розвитку, відмови від репресій та утисків бізнесу тощо), під якими вона вкотре підпишеться. Зміна керівництва держави чи примушення його до законної поведінки — це право, привілей та обов’язок громадян. Якщо вони не згодні з роллю “підданих” у тій системі, яку будує керівництво держави.

Іван ГАЛАЙЧЕНКО