Подолати нерівність

Політичною “фішкою” Партії регіонів завжди було відстоювання інтересів адміністративно-територіальних одиниць. “Сильні регіони — міцна держава” — ось гасло цієї політсили. Та минуло вже понад рік, як вона монополізувала владу в Україні, а про регіональну реформу ніхто й не згадує. Утім, саме в переформатуванні взаємодії центру й регіонів, міжбюджетних відносин, запровадженні планування розвитку територіально-адміністративних одиниць і громад — ключдо вирішення системних проблем держави.

Загрози регіональної нерівності

Диспропорції в регіональному розвитку України очевидні. У них причина численних економічних, соціальних, ба навіть світоглядних проблем. Значною мірою саме з невідповідностей в економіці бере початок педалювання теми “розколу держави”, “двох Україн”.

Не можна сказати, що це оригінальна українська проблема. Так, в Італії небажання північних регіонів “годувати” економічно відсталу Сицилію чи Калабрію породило рух за окрему державу. Ліга за незалежність Паданії, очолювана Умберто Боссі, донині серед ключових політичних гравців у своїй країні.

Є проблема і в Бельгії, де частка ВВП економічно сильнішого фламандського регіону становить 60%. Цікаво, що до середини ХХ століття ситуація була діаметрально протилежна: Валлонія з її вугільною та металургійною промисловістю залишалася одним із найпотужніших регіонів Європи й наповнювала бюджет королівства. Нині ж економічний конфлікт між Фландрією й Валлонією наклався на мовний і національний, що стало причиною серйозної кризи.

Чималу роль економічний чинник відіграє і в розпалюванні сепаратистських настроїв у Іспанії. Лідери самостійницького руху на Іберійському півострові — Каталонія і Країна Басків — теж мають мотиви не лише національні. Показники ВВП на душу населення там і там одні з найвищих у державі, тож економічний аргумент не останній у боротьбі за незалежність.

Усе це достатньо переконливі докази, щоб влада в Україні зрозуміла: нехтувати ризиками регіональних диспропорцій в економічному розвитку не можна. До того ж ідеться про благополучні й багаті держави, де боротьба за суверенітет не сягає за межі мирного процесу (за винятками деяких актів тероризму). Але під боком України, у Придністров'ї, економічний чинник (цей регіон був індустріальним серцем Молдавської РСР) виявився не останнім стимулом до ескалації збройного конфлікту.

Уроки для регіональної політики

Як свідчить європейська практика, найефективнішим інструментом усунення економічних диспропорцій є створення спеціального фонду для надання фінансової допомоги бізнесу в економічно слабких регіонах. В Україні вже пробували законодавчо оформити цю ідею. 1 лютого до порядку денного парламентської сесії включили законопроект “Про засади державної регіональної політики”. Основна його новела — заснування Національного фонду регіонального розвитку як частини спеціального фонду держбюджету. Для управління цією структурою передбачено створити бюро; функції адміністрування проектів, підтриманих нею, пропонують покласти на агенції регіонального розвитку. Головним джерелом наповнення фонду, згідно з планом, буде податок на прибуток підприємств. Відрахування туди мають становити 5% цього збору, за винятком податку з підприємств комунальної форми власності. З огляду на Прогноз показників зведеного бюджету України на 2010-2012 роки надходження до фонду за рахунок спрямування туди 5% податку на прибуток мали б становити 2011-го — 4,1 млрд грн, 2012-го — 4,97 млрд грн.

Однак запропонована модель Нацфонду регіонального розвитку дуже уразлива як перед корупцією, так і перед лобіюванням бізнес-інтересів. Автори законопроекту посилаються на досвід Євросоюзу, але забувають, що основною метою функціонування Фонду розвитку ЄС є вирівнювання економічно найслабших регіонів. До цієї категорії зараховують адміністративно-територіальні одиниці, де рівень ВВП на особу менший за 75% загального показника єврос пільноти. Натомість запропонований варіант Фонду регіонального розвитку може призвести до “розпилювання” 4-5 млрд грн в інтересах не областей та районів, а обраних “реципієнтів”. Не враховано й важливих механізмів, які в ЄС сприяють використанню коштів саме для розвитку регіонів: епівфінансування (що спонукає місцеві громади мобілізувати власні ре сурси) й контролю над цільовим витрачанням грошей.

Іншим напрямом регіональної політики є посилення фінансової бази місцевого самоврядування. Йдеться не про “розширення повноважень влади на місцях”, чого часто вимагають українські політики (і що фактично означає право на “дерибан”), а про фінансову та матеральну основу життя громад. Не можна мати ефективної регіональної політики, якщо понад 95% місцевих бюджетів у країні дотаційні, а 70% — дотаційні на 95%.

Тож завданням і уряду, і парламенту має стати планування розвитку регіонів та громад. Насамперед слід розробити правову базу під добровільне об'єднання останніх (бо сьогодні теоретично це можна робити хіба що громадам сусідніх сіл), створити мотивацію під таке укрупнення (скажімо, виділення додаткових трансфертів на певний період). Це дасть змогу заощаджувати на фінансуванні органів місцевого самоврядування.

Наступним кроком має стати запровадження системи мотивацій (передусім податкових) для виведення підприємств із великих міст у містечка, селища й села, реєстра ції нових компаній на території депресивних районів.

Новим Податковим кодексом запроваджено збір на нерухоме майно громадян. Однак за умовами, що визначені кодексом, бюджети сіл, селищ і містечок від цього податку матимуть копійки, натомість найбільше одержать Київ, Севастополь, обласні центри. Якщо, звісно ж, не брати до уваги лобістських мотивів законодавця, така система видається абсолютно нераціональною.

Перерозподіл цих коштів на місцевий рівень за умови їх спрямування на потреби розвитку був би логічним кроком для зміцнення власної фінансової бази громад.

Експертна думка

Ігор Бураковський, голова правління Інституту економічних до сліджень та політичних консультацій.

— Дії влади можна розділити на дві групи. Перша — це кроки, визначені умовами співпраці між Україною та Міжнародним валютним фондом. Як-от зміна тарифів на комунальні послуги. Самі по собі вони проблем не вирішують, тому їхможна вважати своєрідним підготовчим етапом. Друга группа-дії, які можна назвати реформаторськими. Зокрема, йдеться про рішення, спрямовані на поліпшення підприємницького клімату. Загалом ухвалення Податкового кодексу можна вважати позитивним фактом, хоча сам документ потребує доопрацювання.Деякі заходи, пов'язані зі спрощеною системою оподаткування, є суперечливими. Влада також проголосила пенсійну реформу, але ми бачимо, що вона загальмувала, а розгляд внесених до парламенту документів сьогодні призупинено.

Основні реформи у нас все ще попереду. Водночас є потреба в адекватній оцінці реалістичності тих чи інших заходів.

Кількість пріоритетів має бути зменшена. Інакше існуватиме загроза того, що реформи починатимуть, але не доводитимуть до кінця. Візьмімо, наприклад, так звану адміністративну реформу. Формально перетворення системи органів державної влади розпочато, але не завершено.

Успіх реформ залежить від двох основних чинників. Перший-це боротьба з корупцією, яка є бар'єром для багатьох реформ. І другий — розуміння того, що посилення адміністративного тиску в економіці не дає бажаного результату. Можна примушувати людей платити податки і виходити з тіні, але, якщо ці заходи не супроводжуватимуться створенням нових робочих місць, вони призведуть лише до тінізації економіки й посилення корупції. І таких прикладів дуже багато.

Якщо визначати пріоритетність реформ, зрозуміло, що Україні конче потрібна зміна держуправління, і треба її завершувати. Необхідна також модернізація пенсійної сфери. Крім того, треба модернізувати управління державними фінансами. Потрібно ухвалити нормальний закон про державні закупівлі, закон про засади і принципи державної допомоги. Бо нинішнє сприяння бізнесу несумісне з ринковою економікою.

Андрій ДУДА