Перемога правих і “друзів Путіна” в Італії: чи збережеться підтримка України?

Те, що багатьом ще недавно здавалося неможливим, тепер стало неминучим. Хаотичне політичне життя Італії останніх місяців породило на світ перший у післявоєнній історії країни уряд із домінуванням праворадикальних сил. Також уперше в історії країни прем'єр-міністром Італії може стати жінка — 45-літня Джорджа Мелоні, лідерка партії “Брати Італії” (Fratelli d'Italia). Ця політична сила здобула найбільшу підтримку виборців на недільних виборах, випередивши найближчих конкурентів із лівого табору — Демократичну партію під керівництвом Енріко Летта.

Італійські вибори 2022 року відбувалися за новим виборчим законом і системою голосування. Новий парламент Італії матиме 400 місць (замість 630) у Нижній палаті депутатів і 200 — у Сенаті, Верхній палаті (замість 315). Явка на виборах нинішнього року виявилося рекордно низькою за всю історію загальних виборів і не сягнула 64%, що майже на 10% нижче, ніж у 2018 році. Учасникам виборів вигідніше було формувати альянси, ніж іти на вибори самостійно окремими партіями. Тому боротьба розгорнулася між двома основними передвиборними блоками — правоцентристським, у якому домінували “Брати Італії”, та лівоцентристським на чолі з демократами. Окремо пішла популістська партія “Рух 5 зірок”.

Ідеологічні установки “братів” сягають ідей італійського диктатора Беніто Муссоліні та його прибічників, які намагалися після закінчення Другої світової війни створити легітимну політичну силу. “Брати Італії” з'явилися лише 2012 року, об'єднавши праве крило прибічників Сільвіо Берлусконі та партію “Національний альянс”, до якої раніше належала й сама Мелоні. На виборах 2019 року одним із кандидатів у Європарламент від “братів” був правнук Муссоліні — Кайо Муссоліні.

В нинішньому турбулентному міжнародному житті такий результат виборів в Італії не видається катастрофою. Італійські крайні праві впродовж останніх місяців зробили все, аби не тільки заручатися підтримкою виборця, а й запевнити своїх партнерів у Європі та США в тому, що, взагалі-то, нічого екстраординарного не відбувається. Джорджа Мелоні позиціює себе як цілком респектабельний політик, що зміг за 30 років своєї політичної кар'єри зламати неприйняття італійцями вихідців із праворадикального табору. Задля цього довелося, наприклад, відмовитися від риторики про вихід Італії з ЄС і НАТО. Однак вона продовжує проводити жорстку лінію щодо мігрантів (особливо з Африки), підтримувати традиційні сімейні та релігійні цінності й консерватизм у різних його виявах.

“Братів Італії” намагаються порівнювати з Угорським громадянським Союзом “Фідес” Віктора Орбана. Угорський лідер 2021 року писав Мелоні: “Нам потрібні надійні бойові товариші, які мають спільне бачення світу й дають однакові відповіді на виклики нашого часу”. Того ж року Джорджа Мелоні поставила підпис під спільною відозвою лідерів 16 праворадикальних партій країн Європи.

Утім, сама Мелоні більше цікавилася досвідом поляків із “Права і справедливості”. Вона неодноразово зустрічалася з Ярославом Качинським і, коли вірити польській пресі, казала, що іншого такого союзника, як вона, в Качинського немає. Важливо зазначити, що “Брати Італії” та “Право і справедливість” належать до одного клубу в Європарламенті — “Європейських консерваторів та реформістів”.

Брюссель, швидше, з цікавістю, ніж із побоюванням спостерігає за успіхом Мелоні і, найімовірніше, прийме її перемогу. Точно так само в ЄС “уживаються” з Орбаном в Угорщині та норовливими поляками з “Права і справедливості”. За день до італійських виборів президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що готова працювати з будь-яким демократично обраним урядом країн об'єднаної Європи, але якщо виникнуть “складнощі”, то в ЄК є інструменти впливу.

Слабким місцем Мелоні називають її відносно нетривалий термін роботи на державних посадах, але цю ваду компенсує величезний досвід політичної боротьби. Цей досвід може допомогти їй у формуванні нового італійського кабінету. Основними партнерами у правлячій коаліції для Мелоні стануть: лідер “Вперед, Італіє” (Forza Italia) 85-літній Сільвіо Берлусконі та очільник “Ліги” скандальний Маттео Сальвіні. До речі, Сальвіні сам має амбіції стати главою уряду, однак розгубив усі шанси й підтримку правого електорату, який частково “перебіг” до Мелоні. Ця ситуація, можливо, створить проблеми під час формування коаліційного уряду. Крім того, загальновідомо, що Берлусконі й Сальвіні не приховують особистих симпатій до Путіна і Росії.

Так, увечері 22 вересня на телеканалі RAI1 Сільвіо Берлусконі заявив, що Путіна нібито “змусили” провести “спеціальну операцію” в Україні. “За тиждень російські війська мали взяти Київ і після заміни уряду Зеленського на “порядних людей” російські війська вийшли б з України”, — сказав італійський політик. Ці слова викликали в Італії скандал, і вже в п'ятницю Берлусконі довелося давати пояснення. “Агресія проти України не має виправдання і неприйнятна, позиція “Вперед, Італіє” ясна. Ми завжди будемо з ЄС і НАТО”, — заявив він у відповідь на критику.

Зазначимо, що спільна передвиборна програма правоцентристської коаліції передбачає вірність принципам європейської єдності та НАТО, підтримку України у “протистоянні російському військовому вторгненню”, а також вироблення дипломатичних ініціатив, спрямованих на досягнення миру. Але, очевидно, італійські друзі Путіна і надалі дозволятимуть собі висловлювання, які суперечитимуть цим чітким установкам.

Головне ж запитання, яке турбує українців: чи не втратять вони в особі Рима союзника у війні проти Росії після виборів?

Певною мірою відповідь на це запитання залежатиме від того, представникам якої з партій у правоцентристській коаліції дістануться посади міністрів закордонних справ і оборони, які відносини складуться в них із Мелоні.

Якщо згадати діяльність “проукраїнського” (за визначенням багатьох) італійського кабінету Маріо Драгі, то там теж велися серйозні суперечки з питання України: одні підтримували поставки зброї Києву, інші, як, наприклад, голова “Ліги” Маттео Сальвіні, на певному етапі спробували перешкодити цьому процесові. Лідер популістської партії “Рух 5 зірок” Джузеппе Конте навіть заявляв, що Італія вже достатньо допомогла Україні. А у своїх передвиборних заявах покладав на Володимира Зеленського вину за воєнну ескалацію, хоча одночасно хвалив українських солдатів за успішний контрнаступ.

Важливо зазначити, що всі місяці після початку вторгнення в Україну Мелоні та праворадикали “Брати Італії” перебували в опозиції до уряду Драгі, але при цьому схвалювали політику військової допомоги Києву. Втім, на відміну від членів уряду Драгі, Мелоні мотивувала свою позицію тим, що у разі програшу України у війні з Росією головним переможцем вийде комуністичний Китай, а вона б не хотіла, щоб ослаблена Європа опинилася під впливом її ідеологічних противників. Однак уже наприкінці серпня Мелоні заявила, що її завданням буде стримувати експансіонізм як Китаю, так і Росії, оскільки Україна — “це лише вершина айсберга” у глобальному конфлікті, в якому Пекін і Москва ставлять собі за мету змінити світовий порядок. “Росія це робить гучніше, Китай — тихіше, але їхнє проникнення відчутне скрізь”, — сказала Мелоні, додавши, що її метою буде консолідація Європи та США. І в цьому консолідованому альянсі Італія має бути сильним гравцем, вважає вона.

Така позиція, очевидно, суперечить позиції деяких італійських політиків, які заявляли про необхідність домовлятися з Путіним щодо України. Досить згадати “мирний план із чотирьох пунктів” міністра закордонних справ Італії Луїджі Ді Майо, який він навіть встиг подати в ООН. Київ зразу ж відхилив цей план, оскільки той передбачав переговори з Росією про майбутнє Криму та Донбасу, що ставить під сумнів відданість італійської сторони принципам територіальної цілісності України. Після цього дипломатичного провалу Ді Майо вийшов із партії “Рух 5 зірок”. Причому мотивував це тим, що його партія не змогла зайняти чітку позицію в “українському питанні”.

“Ми обов'язково мусили вибрати, по який бік історії перебувати — на боці України, на яку напали, чи на боці агресорки Росії”, — сказав тоді Ді Майо, зазначивши, що ряд його однопартійців не розібралися в цьому очевидному виборі й поставили Італію в уразливе становище. Криза в популістському “Русі 5 зірок” після виходу Ді Майо та зростання опозиції до дій уряду Драгі з боку “друзів Путіна” на правому політичному фланзі призвели до колапсу італійського кабінету.

Неправильно було б стверджувати, що саме суперечності з “українського питання” спричинили розвал коаліційного уряду Драгі, але, безумовно, вони теж відіграли певну роль у нинішній кризі.

І вибори аж ніяк не зняли гостроту цього питання. Просто якщо навесні та влітку проблема “історичного вибору” стояла перед широкою коаліцією, то тепер на цей виклик мають відповісти учасники правоцентристського блоку, які формуватимуть новий кабінет. Цікаво, що напередодні виборів навіть Сальвіні став несміливо говорити, що після російської агресії він почав переглядати свої погляди на партнерство з Росією. Втім, цьому вірять далеко не всі. Є цілком реальні побоювання, що “друзі Путіна” — Берлусконі та Сальвіні — штовхатимуть Італію у табір країн-“миротворців”, виступати проти політики санкцій стосовно Росії. Тоді реальна військова підтримка з боку Рима для Києва стане слабшою.

Чинник, який допоможе Мелоні в боротьбі з “друзями Путіна”, — її чітка орієнтація на євроатлантичну солідарність. Вона стане гарантією дотримання новим італійським урядом затвердженої на рівні ЄС політики антиросійських санкцій та подальшої участі у спільних з іншими членами НАТО заходах із надання військової допомоги Україні.

Для Мелоні відповідь очевидна — вона за продовження курсу на підтримку України. В одному зі своїх виступів політикиня сказала, що Італія у своїй історії вже робила неправильний вибір і потім дорого за це заплатила. Тепер у Рима немає можливості байдужо стояти осторонь — це завдасть самій Італії лише втрат.

Олексій КОВАЛЬ, почав роботу журналістом у газеті “Фінансова Україна” у 1994 році. У 1996 — 2007 роках обіймав посаду керівника відділу міжнародної політики інформаційно-аналітичної служби телеканалу “Інтер”. Згодом працював у сфері інвестиційного бізнесу. Як журналіст спеціалізується на питаннях міжнародних відносин.