Пенсійна реформа здорової людини, що дасть “осідлати” фінансові потоки

У Франції законом, прийнятим за особливою процедурою, підвищили пенсійний вік. В Україні законопроєктом №9212 передбачається запровадження обов’язкових накопичувальних пенсій.

У Франції головне завдання реформи — зберегти збалансованість пенсійної системи при збереженні рівня самих пенсійних виплат. В Україні майбутнім пенсіонерам обіцяють золоті гори, але головна мета, яку замовчують, — вилучити з потоку коштів, які крутяться в пенсійній системі, частину на користь бізнесових структур.

При побудові пенсійної системи необхідно дати відповідь на кілька концептуальних запитань. Насамперед яку місію має виконувати система?

Оскільки в пенсійній системі обертається щорічно близько 600 млрд грн, ділкам образливо, що на цих публічних коштах досі не можна заробляти. Тому вони вимагають впровадити накопичувальну пенсійну систему. Тверезі економісти та відповідальні політики розуміють, що це найдовша, 40-річна, фінансова піраміда. На початку з’являються великі кошти від внесків, в той час як нових пенсіонерів, яким потрібно щось віддавати з таких накопичувальних фондів, ще немає (відповідно до з/п №9212 — мінімум п’ять років), тому і немає будь-якої відповідальності за ефективність витрачених грошей. Після 40 років, природно, такі фонди обміліють, розміри виплат далеко не виправдовуватимуть розрекламованих розмірів. Але втихомирення розчарованих пенсіонерів стане вже проблемою держави, яка вимушено візьме на себе зобов’язання збанкрутілих фондів. Такий сценарій уже починає реалізовуватись у країнах, які впроваджували накопичувальну систему.

Альтернативою економічній місії пенсійної системи є соціальна. Держава дбає про соціальний спокій і стійкість, гарантуючи добробут людей у старості. Кошти від внесків не вилучаються із системи і служать для виплат нинішніх пенсіонерів — класична закрита солідарна система, якою зрештою стане і накопичувальна, оскільки через 40 років вона вже не матиме коштів для фінансування економічних проєктів, адже всі вони йтимуть на виплати пенсіонерам.

Соціальна модель є тільки страховою, тобто виплати здійснюються пожиттєво. На відміну від депозитарної, яку передбачає законопроєкт №9212. У ній пропонується кошти, які залишилися на рахунках померлих пенсіонерів, успадковувати. Однак не вказується, звідки брати гроші тим пенсіонерам, що пережили розрахований і визначений у договорі термін, на який передбачені виплати. Далі апологети накопичувальної системи пропонують звертатися до держави, яка змушена буде платити таким пенсіонерам, і щоб запобігти пенсійним бунтам, якими завершилась аналогічна реформа у Чилі, і тому що пенсіонери дуже справно ходять на виборчі дільниці.

Наступне запитання, яке стоїть перед реформаторами при моделюванні пенсійної системи: це має бути пенсійне забезпечення в старості чи повернення збережених у вартості коштів платників внесків? У першому випадку, який зараз існує в Україні, пенсії платять усім, хто відповідає умовам надання пенсій. Це не лише виплати, прив’язані до трудового внеску, а й пенсії за віком тим, хто взагалі ніде офіційно не працював, і особам, які мають інвалідність, та іншим соціально вразливим категоріям. Альтернативним рішенням є відокремлення накопичувальної складової пенсії від соціальної. Тобто соціальна пенсія застосовується не до всіх осіб, які досягли поважного віку, але лише до тих, хто об’єктивно потребує соціальної підтримки.

І, нарешті, стрижневе запитання, яке має бути вирішене: яким має бути коефіцієнт заміщення? Тобто співвідношення рівня пенсій та рівня зарплат. Звичайно, політики зацікавлені в підвищенні такого коефіцієнта принаймні до рівня 0,4, який вважається соціально прийнятним. В Україні він становить 0,28, що відносить її до категорії потенційно соціально нестабільних країн. Рятує її від “пенсійних майданів” те, що значна частина пенсіонерів отримує соціальну пенсію, яка є вищою від “заробленої”, тобто розрахованої відповідно до трудового внеску чи реальних внесків, які здійснюють фізичні особи-підприємці. А вона підтягує таку категорію пенсіонерів до політично прийнятного рівня коефіцієнта заміщення 0,4.

Є три інструменти підвищення коефіцієнта заміщення: збільшення пенсійного віку, підвищення ставок внесків або дотацій із державного бюджету. Демократичні країни намагаються використовувати два перші інструменти, усвідомлюючи свою відповідальність перед прийдешніми поколіннями, які не мають розплачуватися за борги держави, накопичені політиками-популістами. Саме тому вік, коли людина може претендувати на пенсію, законодавець змушений збільшувати. Також досить високими є ставки внесків до пенсійних фондів.

В Україні політично чутливе питання підвищення пенсійного віку було на деякий час притуплене шляхом посилення вимог щодо трудового чи страхового стажу. Хоча розплатою за це стало різке зниження ставки внесків до Пенсійного фонду. Зараз вона є чи не найнижчою в Європі і становить близько 19% із 22-відсоткової загальної ставки єдиного соціального внеску. Крім того, це не є внесками працівника, це фактично податок на роботодавця, оскільки платиться не із зарплати, як, наприклад, податок на доходи фізичних осіб, а нараховується на фонд оплати праці. При цьому обліковуються не індивідуальні внески працівника, а його зарплата. Тобто прямої залежності між внесками та розміром пенсії немає. За винятком ФОП, яким реальні внески переводяться в зарплату, яку ті нібито отримують. Таким чином, пенсійна система в Україні надзвичайно заплутана, і навіть запроваджений Пенсійним фондом пенсійний калькулятор не дає впевненості в чесності таких розрахунків. Тому цілком зрозуміло, чому застрахованих в Україні тільки трохи більше половини працездатного населення, — люди не бачать прямої залежності між їхніми внесками та майбутньою пенсією, а роботодавці не зацікавлені платити “білу зарплату”. Основним джерелом, яке підтримує пенсійну систему хоча б на сьогоднішньому жалюгідному рівні коефіцієнту заміщення, є державний бюджет, що дотує Пенсійний фонд на третину його зобов’язань.

Хоча в розрахунках внесків і виплат Пенсійний фонд мав би бути збалансований за умови, що до нього платили хоча б 85% громадян України працездатного віку. І це є основним індикатором, який вказує на те, що існуюча в Україні система пенсійного забезпечення потребує реформування. Але не шляхом впровадження відкритої накопичувальної системи, що задовольняє інтереси страхових і фінансових компаній, а шляхом запровадження закритої накопичувальної системи, яку ще називають умовно-накопичувальною і яка поступово заміняє в країнах світу збанкрутілу накопичувальну.

Суть цієї системи полягає в тому, що держава гарантує виключно збереження вартості відкладених на старість коштів, переданих на зберігання в Пенсійний фонд. Не примноження, а зберігання. Для цього внески потрібно прив’язувати до показників, які відображають ринок праці та динаміку цін. Більшість країн робить прив’язку до середнього рівня зарплати. Слід згадати добрим словом урядовців, які впроваджували систему індивідуальних облікових рахунків, саме спираючись на цей показник. Щоправда, припустилися концептуальної помилки, коли індексації пенсій здійснювалися, виходячи також з індексу інфляції, а не лише зростання середньої заробітної плати. Пенсія розраховується, виходячи з низки параметрів, які є статистичними, а не політично встановленими, насамперед актуарного віку або середнього віку, до якого доживає пенсіонер (детальніше про розрахунок пенсійних виплат).

Аналіз інструментів вкладень для потреб забезпечення пенсій свідчить, що вкладення в державний пенсійний фонд у вигляді як обов’язкових, так і добровільних внесків забезпечує найкращий рівень акумуляції таких коштів. Тобто перетворення системи пенсійного забезпечення на умовно-накопичувальну найкраще вирішить питання збереження відкладених коштів. При цьому не потрібні додаткові кошти з державного бюджету, впровадження її відбуватиметься поступово. Чесність, простота та прозорість розрахунків поступово підвищать довіру населення до держави і допоможуть вивести з “тіні” зарплати, з яких сплачуватимуться внески. Отже, саме умовно-накопичувальна система є найбільш прийнятною і в економічному, і в соціальному плані. 

Юрій ГАНУЩАК, директор Інституту розвитку територій, Автор та співавтор ряду законопроектів з питань реформування місцевого самоврядування, бюджету та державних закупівель