Історія Добрівлян — невеличкої сільської громади за 15 кілометрів від Дрогобича, особливо не прикметна. Але у ній є факт, описаний Андрієм Заярнюком в “Ідіомах емансипації”: жителі громади у 1867—1873 роках не зверталися до судів ні з цивільних, ні з кримінальних, ні з сімейних чи інших справ. Не тому, що жили так мирно, а тому, що вирішували справи — а їх за цей час було 146 — самостійно, громадською радою на підставі звичаєвого права. Це випадково виявив чиновник, який знайшов записи про ці справи, і влада Австро-Угорщини припинила таку практику.
Ця історія може видатися ідилічною, якщо врахувати, що ми не знаємо ні якості рішень, ні їхньої справедливості, ні гуманності покарання, ні адекватності норм, на основі яких справи вирішувалися. Але ми можемо визначити причину: нею був попередній негативний досвід, коли в боротьбі із поміщиками за “ліси і пасовиська” після скасування кріпацтва 1848 року (що описував і Іван Франко) люди суттєво втратили довіру до державної судової системи.
Що цікаво, за кілька десятиліть ситуація була іншою: українське суспільство в складі Австро-Угорщини отримало те, що Ярослав Грицак у останній книжці назвав “досвідом легального розв’язування суспільних конфліктів”. Роман Купчинський у повісті “Заметіль” теж описував розмови сільських жителів улітку 1914 року, в яких звучить уже більша віра у верховенство права: “Австрія все ж таки держава, котра має конституцію і шанує права своїх горожан... Чи ж можна собі подумати, щоби в конституційній державі могли такі речі діятися?”.
Позитивний досвід став можливим завдяки багатьом факторам: і загальному суспільному прогресу, і появі українців, які були суддями і адвокатами, і зростанню рівня освіченості. Однак саме цей досвід, на думку Грицака, допоміг Західноукраїнській Народній Республіці самостійно і без зовнішнього втручання втримувати правопорядок і при цьому вести боротьбу з переважаючими силами Польщі.
Це не вдалося Центральній Раді і Директорії (період Гетьманату певною мірою є винятком, але в тому числі завдяки присутності німецьких та австрійських військ). Однак вони мусили справлятися із суспільною спадщиною самодержавства, де було більше “позалегального” досвіду і менше довіри до держави, публічних інституцій і верховенства права. Погроми, “отаманія”, безлад у тилу були симптомами цього.
Відмінність була відчутною навіть на побутовому рівні. Генерал Омелянович-Павленко згадував свої перші враження від прибуття в Галичину наприкінці 1918 року: “Переїхавши Збруч, ми опинилися у цілком іншій обстанові. Наші переживання можна було би порівняти з почуваннями плаваків, що на вбогому човні щасливо перейшли пороги й вийшли на ширшу, спокійну воду… Ніхто не бігав, не метушився, не чути було зайвих вигуків і не видно було скривлених від жаху людських облич. Скрізь однострої військових, чимало поліції…”.
Читайте також: Трагедія народу, історія якого замовчується
Сьогодні українське суспільство має два досвіди, які є запобіжниками від внутрішнього хаосу і колапсу публічного управління. Перший — негативний, передусім 90-х років, коли “позалегальність” торкнулася майже всіх. Другий — позитивний, чи нехай просто “ліпший”, 2000-х і пізніше, коли, незважаючи на корупцію чи інші проблеми публічних інституцій, усе ж з’явилися альтернатива і шанс на нормальне розв’язання суспільних конфліктів і захист прав.
Критики можуть пригадати Врадіївку, Баришівський райсуд, рейдерство та багато інших фактів і будуть праві. Однак значно ціннішим і важливішим став, наприклад, досвід Революції Гідності і особливо 18—23 лютого, коли виконавча влада і правоохоронні органи втрачали легітимність і був високий ризик суспільного хаосу. Цього не сталося з багатьох причин, серед яких одна з найважливіших — суспільство прагнуло порядку й, опираючись на попередній досвід, боялося скочування в некерований стан.
Призабутим, але показовим символом цього є цивільний чоловік, який 2 грудня 2013 року в Києві парасолькою регулював рух на перехресті, щоб усунути затор. Сотні водіїв рухалися згідно з його сигналами, за три місяці до страшних лютневих днів своїм прикладом доводячи, що порядок є більшим за контроль і зовнішні ознаки влади.
Негативний досвід дає розуміння того, чого ми не хочемо — появи різних центрів сили, втрати державою монополії на її застосування, неможливості знайти легальний захист прав. Другий досвід формулює для нас перспективу того, чого ми прагнемо — правового суспільства, впорядкованого побутового життя і сильної демократичної влади, здатної підтримувати порядок і захищати індивідуальні та суспільні інтереси.
Звісно, зараз варіанти розвитку подій є різними і передбачити їх складно. Але Євромайдан і події після нього довели стійкість суспільства до анархії. Саме тому, що це була громадянська революція, а не бунт чи переворот, як його хочуть подати опоненти, перш за все в Москві.
І дуже важливо те, що, на відміну від ЗУНР, зараз ми не залишилися сам на сам із сильнішим противником, якого підтримує весь світ. Підтримка демократичної та правової (rules-based) частини міжнародної спільноти і героїзм наших захисників і захисниць наближають нашу перемогу. І згодом слід пам’ятати, що цю перемогу здобуто завдяки прагненню українців жити в правовому суспільстві і задля нього.
Іван ГОРОДИСЬКИЙ, адвокат, канд. юрид. наук, директор Центру Дністрянського
