Отруїлися газом

Підписані в Харкові російсько-українські газові домовленості нова влада підносить як чи не головне досягнення України за останні десять років. “Можливість запобігти банкрутству хімпрому”, “преференції на суму $40 млрд”, “шанс важкої промисловості піднятися з колін”, — так коментують поправки до газових домовленостей (базовий документ підписано в лютому 2009-го) лояльні до президента Віктора Януковича чиновники.

Між тим більшість політичних та економічних експертів ставляться до нових угод вельми стримано. А журналісти вже встигли охрестити харківський договір пактом Мєдвєдєва — Януковича. На перший погляд, така реакція виглядає невиправданою. Після зростання вартості російського газу з $208 за тисячу кубометрів (IV квартал 2009-го) до $305 (I квартал 2010-го), а потім і до $330 (II квартал) будь-яка знижка на газ має сприйматися як жест доброї волі. А зменшення газових цін на третину — взагалі як панацея для економіки. Утім, цього не сталося.

Річ навіть не в порушенні Віктором Януковичем Конституції, фактичній здачі РФ Севастополя (а в перспективі й Криму) і навіть не в тім, що підписання таких угод не належить безпосередньо до компетенції українського президента. Просто під час детальнішого вивчення виявляється, що нинішні угоди не принесуть Україні очікуваної економічної користі.

Формула Путіна

Почнемо з того, що договірні зміни не змінюють формули розрахунку ціни на газ для України, а лише коригують його оподаткування. “Фактична ціна на природний газ... знижується на суму зменшення митних платежів, якщо таке коригування передбачене постановою уряду Російської Федерації, що стосується вивізних мит при поставках природного газу з території Російської Федерації до України”, — йдеться в харківському додатку до газового договору.

Отже, результатом харківських домовленостей став аж ніяк не новий розрахунок газових цін або зниження їхнього базового рівня, а цілковита залежність від доброї волі уряду РФ. Вектор цієї волі може в будь-який момент відкоригувати Владімір Путін простим розчерком пера. Приміром, якщо український авіапром або енергетику не буде інтегровано до складу російських — усні домовленості про це вже досягнуті й навіть попередньо оформлені.

Договір про продовження на 25 років терміну базування Чорноморського флоту в Севастополі, навпаки, складений грамотно. Буквальне прочитання документа, вже ратифікованого Верховною Радою, не залишає простору для тлумачень — флот залишається в Криму до 2042-го. Причому незалежно від того, отримує Україна знижку на газ чи ні. Просто в першому випадку орендна плата, яку сплачують росіяни, становитиме $100 млн на рік плюс сума гіпотетичної знижки, а в другому — $100 млн. До того ж на термін перебування флоту (стаття 1 Договору) розрахунок орендної плати (стаття 2) не впливає. Зате припинення оренди баз флоту автоматично означає повернення до розрахункової ціни під час поставок російського газу незалежно від того, хто ініціював цей крок.

Олігархічний інтерес

Тепер про гроші. Знижка на газ для України становитиме 30% його розрахункової ціни тільки у разі, якщо вона не перевищуватиме $333 за тисячу кубометрів. Якщо ж вартість тисячі кубів буде більша від обумовленої суми, знижка становитиме лише $100. Тобто падіння розрахункової ціни, наприклад, до рівня $200 за тис. м3 гіпотетично дає Україні знижку $60. А ось за зростання розрахункової ціни, наприклад, до $400 за тисячу м3 Україна купуватиме газ по $300. Причому і перший, і другий варіанти, найімовірніше, будуть невигідні українській стороні. Практика останніх місяців засвідчила, що вартість російського газу, який постачається в ЄС за довготерміновим контрактами, майже на $150 вища від спотових цін на блакитне паливо з Алжиру або Катару (у січні 2010-го пропонувалося по $170—190 за тисячу кубів). Ось тільки в гонитві за дешевим російським газом українська влада досі не знайшла ресурсів, щоб профінансувати будівництво термінала в Причорномор’ї для прийому альтернативного палива Далі — більше. У 2008—2009 роках тільки ледачий регіонал не таврував Кабмін Юлії Тимошенко за “невигідні умови газових угод” і “ціновий протекціонізм на внутрішньому ринку”. До речі, в лютому 2009‑го попередньому уряду в процесі значно складніших переговорів вдалося отримати у росіян 20-відсоткову знижку на рік і 11 млрд м3 газу за ціною $167 за тисячу кубів (того самого, який компанія “RosUkrEnergo” прибрала до рук в 2006—2007 роках, користуючись неузгодженістю дій Газпрому і Нафтогазу). Завдяки цьому протягом 2009-го граничні ціни для промисловості та бюджетних організацій становили 2020,25 грн за тис. м3, для металургів та хіміків — 1899,25 грн, для виробників азотних добрив — 1584,4 грн.

За логікою, перше, що мав зробити новий уряд, — підвищити ціни до економічно виправданого рівня. Але цього не сталося: 2020,25 — 1899,25 — 1584,4 грн за тисячу кубів газ коштував і в березні, і в квітні 2010 року, а втрати НАК “Нафтогаз України” компенсував бюджет. Навіть з урахуванням усіх надбавок, транспортних витрат і податків, приміром, ММК імені Ілліча за тисячу кубів газу платив наприкінці квітня близько $305 — менше, ніж він коштував на кордоні. Причому безпартійний хазяїн Маріупольського меткомбінату імені Ілліча Володимир Бойко тут ні причому. У збереженні низьких цін на газ для металургів зацікавлені безпосередньо в ПР, яку фінансує найбільший власник металургійних активів Рінат Ахметов.

Інтереси металургійних олігархів вгадуються і в тому, що одночасно зі здачею Севастополя Віктор Янукович домовився з Дмітрієм Мєдвєдєвим про збільшення поставок російського газу з 33 млрд кубометрів в 2009-му до 36,5 млрд у 2010-му. Тоді як уряд Тимошенко провадив політику стимулювання власників металургійних і хімічних активів до їх модернізації задля зменшення обсягів споживання російського газу. Зокрема, докризового 2008-го споживання газу в Україні становило 66,3 млрд кубів, тоді як за прем’єрства Віктора Януковича в 2003—2004 роках аналогічні показники були на рівні 76,3 та 75,08 млрд кубів.

Автоматичне збільшення обсягу закупівель з одночасним зниженням ціни на газ є свідченням ще однієї негативної тенденції. Дешевий енергоресурс — найкращий спосіб поставити хрест на модернізації промисловості та паливної незалежності України.

При цьому російський Газпром отримує гарантований ринок збуту. А ось українські громадяни від харківських домовленостей Віктора Януковича якраз нічого не виграли — нам продають газ, що видобувається в Україні.

Ірина ПЕРЕВОЗЧЕНКО