Опозиція відкриває програму, але не хоче говорити про списки

Перша спроба об’єднаної опозиції вирватись за обмежений подіями в Лукянівському СІЗО та Качанівській колонії дискурс датувалася 12 травня, коли на Михайлівській площі було презентовано її передвиборчу програму. Але тоді прізвище Тимошенко все одно звучало надто часто, у виступі Олександра Турчинова — взагалі ледь не в кожному реченні. Крім того, саму програму одразу ж розкритикували за надмірну абстрактність та захмарність обіцянок в стилі “дамо вам все і зразу”.

Після двотижневої перерви, пов’язаної, зокрема з туром Арсенія Яценюка регіонами України, опозиція зібралася знову і вирішила в міру можливостей виправити вказані недоліки.

Для цього було обрано формат круглого столу із запрошенням кількох десятків українських експертів переважно політико-економічного профілю. Саму опозицію, крім Яценюка й Турчинова, представляли лідери “За Україну!” та Народного Руху В’ячеслав Кириленко та Борис Тарасюк, а також нардеп-бютівець Андрій Сенченко, який останнім часом суттєво зміцнив позиції у внутрішньобютівській ієрархії.

А ось Турчинов з повноправного партнера Яценюка, схоже, дедалі більш перетворюється на “другий номер” лідера “Фронту змін”. Так, на круглому столі він майже не робив заяв від свого імені, обмежившись вступним словом та модерацією дискусії. Натомість Яценюк вчергове підтвердив свої прем’єрські амбіції.

Він одразу заявив, що обговорювана опозиційна програма в майбутньому стане програмою дій майбутнього уряду (кого Яценюк бачить його очільником, здогадатись не важко), але поки що не варто чекати в ній появи конкретних інструментів виконання численних обіцянок (їх, за словами Яценюка, випише вже майбутній уряд).

А наобіцяла опозиція дуже багато — з повним текстом програми можна ознайомитись на її партійних сайтах. Спікери по черзі перерахували головні з них. Тут і зростання пенсій і прожиткового мінімуму, і проведення нової пенсійної реформи, і зниження тарифів, і дешеві кредити та іпотека, і захист національного культурного продукту, і обрання суддів народом, і подолання корупції, і створення нової конституційної асамблеї, і можливість відкликання депутатів виборцями, і успішна євроінтеграція і багато іншого.

Водночас виступи більшості спікерів дещо дивували своєю предметністю — звичної мітингової риторики було дуже мало. Прізвище Тимошенко взагалі було згадано лише пару разів — і лише в контексті поточних проблем у стосунках з Європою.

Численні експерти жваво відгукнулись на прохання опозиціонерів “не робити “одобрямс” і одразу вказали на ледь не найголовніший недолік програми — вона не підкреслює альтернативність опозиції нинішній владі. “Записати в програмі можна найправильніші речі, але це лише слова на папері”, — таким був головний месидж запрошених. Також було відзначено надмірну сухість програми. “У програмі є багато правильних речей. Але вона не надихає виборців за вас голосувати, у ній відсутня надія”, — відмітив політолог Вадим Карасьов.

Яценюк уважно все слухав і конспектував, як потім зізнався, списав загалом п’ять аркушів. Подеколи він включався в активні дискусії з експертами — як під час обговорення питання про форму правління в Україні. Яценюка дуже цікавило, потрібна Україні чисто президентська модель правління, чи чисто парламентська (проміжні варіанти він відкинув) — експерти гуртом доводили йому, що це питання не є першочерговим, до того ж компромісні варіанти політичних систем теж варто було б розглянути.

Здавалось, несподівано для Яценюка прозвучала ідея про оприлюднення опозицією звіту за той період, який вона перебувала при владі, тим більше, що її лідери в політиці не перший рік, а дехто і не перший десяток років. Вже після завершення круглого столу, під час спілкування з журналістами, він пообіцяв, що такий звіт неодмінно буде оприлюднено: “нам є що показати людям”.

Також в найближчих планах опозиції — більше десяти тематичних круглих столів у різних регіонах України. Процес обговорення програми планується завершити до передвиборчого з’їзду, запланованого на 30 липня.

Безумовно, намагання опозиції готувати свою програму у співпраці з суспільством варто вітати. Водночас, попередні експерименти аналогічного плану, наприклад бютівські “Ідеальна країна” та “Україна третього тисячоліття”, фактично, зазнавали краху.

Однак більше скепсису викликає інший момент — чи готова опозиція погодити не лише програму своїх дій (і лише у випадку перемоги), а тих кандидатів, яких вона поведе в парламент. Як відмітив під час круглого столу політолог Володимир Фесенко, “суспільство повинно довірять не лише програмі дій, а й тим, хто цю програму буде покликаний виконувати”. А щодо готовності опозиції поступатися в цьому питанні є певні сумніви.

Відповідаючи на питання журналістів щодо конкретних механізмів забезпечення відкритості списків, Турчинов розпливчасто пообіцяв їх оприлюднити ще до з’їзду та “почути думку експертного середовища, поради і рекомендації”. Зрозуміло, що просте оприлюднення списку заздалегідь нічого не дасть, якщо опозиціонери не будуть готові вносити в нього корективи. І похід під опозиційними знаменами, приміром, одіозного Олександра Волкова, значитиме значно більше, аніж усі декларації про наміри, надруковані на глянцевому папері.

Мілан ЛЄЛІЧ