Опозиція ризикує повторити помилки 5-річної давнини

Єдність опозиції гарно виглядає на папері, на практиці ж може повторитися ситуація 2007-го року: розкол одразу після виборів, з чого неодмінно скористаються “регіонали”.

Отже, Угода про спільні дії Об'єднаних опозиційних сил, ухвалена на засіданні опозиційних партій ще в п'ятницю, 20 січня,у День Cоборності і свободи, була урочисто виголошена на Софіївському майдані. За попередньою інформацією, її учасниками стали члени Комітету опору диктатурі (”Батьківщина”, “Фронт змін”, ВО “Свобода”, “Громадянська позиція”, Європейська партія, “За Україну!”, “Народна самооборона”, “Наша Україна”, Народний Рух України, партія “Реформи і порядок”, Партія захисників вітчизни, Українська соціал-демократична партія), а також партія “УДАР” Віталія Кличка.

Відтепер опозиційні партії мають узгоджувати спільні політичні принципи та підходи, з якими підуть на парламентські вибори, координувати дії, спрямовані на забезпечення підготовки та проведення чесних виборів, встановлення їх реальних результатів, недопущення фальсифікації голосування та спотворення волевиявлення громадян. Задекларовано готовність сформувати єдиний список кандидатів у мажоритарних округах та узгоджувати кандидатури членів окружних та дільничних виборчих комісій і спостерігачів. А після перемоги утворити коаліцію між собою, а не шукати шляхів у той чи інший спосіб домовлятися з нинішнім “спільним ворогом”, як це уже мало місце у 2005, 2006, 2008 та 2010 роках.

За словами Арсенія Яценюка, який і повідомив першим про ухвалення угоди в п’ятницю, “політикум почав розуміти, що від них залежить майбутнє країни… Я і мої колеги з опозиції, які реально усвідомлюють свою відповідальність, не дозволимо повторитися помилкам минулого”.

Проте “помилки” ці, схоже, вбачаються лише у хибній орієнтації у системі координат “свій-чужий”: “Ми усвідомлюємо, що єдиним опонентом для об’єднаної опозиції є нинішній режим та ті політичні сили, що його уособлюють”. Тим часом у дійсності найбільшою “помилкою минулого” була відсутність чіткого спільного бачення програми перетворень у країні та готовності працювати на її виконання безвідносно до міжособистісних симпатій/антипатій та природної конкуренції у середовищі “демократичних сил”. Проте у тому, що стосується позитивної програми спільних дій, тобто не “проти”, а “за”, — чіткості відразу ж меншає і цього разу. Угода обмежується лише констатацією, що “демократичні сили повинні розпочати діалог щодо стратегічного плану розвитку країни, а також програми дій у парламенті після виборів”.

Відтак урочиста консолідація опозиції викликає відчуття “дежавю”, адже щось подібне ми уже проходили навесні-влітку 2007 року. Тоді теж здавалося, що демократичні сили винесли уроки із своїх попередніх усобиць. Перед обличчям реальної загрози узурпації влади прем’єр-міністром Януковичем та його олігархічно-комуністичною коаліцією, яка здійснювалася з допомогою корупційних методів сколочування “тушкованої” конституційної більшості у Верховній Раді, на певний час знову об'єдналися Ющенко та Тимошенко.

Значну частину населення охопив ентузіазм, який хоч і був блідою подобою Майдану, проте все ж переважав той, який ми маємо зараз. Опозиції вдалося значно розширити свою підтримку у суспільстві і на осінніх виборах 2007 року здобути абсолютну більшість місць у парламенті (до речі, нині діючому) і навіть створити власну коаліцію і уряд. Проте, як швидко виявилося, лише для того, щоб відразу ж після перемоги розпочати нову війну на знищення між собою, безальтернативним наслідком якої і стала нинішня ситуація у країні.

Нещодавно заступник голови партії “Батьківщина” Григорій Немиря в інтерв’ю телеканалу ТВі відзначив, що оскільки “політика є мистецтвом можливого”, то “наївно сподіватися, що в опозиції виникне моноліт… такого не буде, оскільки має бути здорова конкуренція”. По-іншому бути не може, адже опозиційні сили змушені будуть вести боротьбу насамперед між собою, бо у них є спільна електоральна база — опозиційно налаштовані до влади громадяни. Тож виступаючи окремо на виборах за партійними списками кожна опозиційна політсила із тих, які підписали угоду, матиме довести, що вона чимось краща, або її “союзник” чимось гірший, щоб опозиційний виборець проголосував саме за неї.

Серйозні виклики для єдності опозиційних сил формують взаємини по лінії “нова-стара” опозиція, адже молоді політичні проекти так чи інакше йтимуть на вибори під галсами “неспроможності” старої опозиції, тобто, нехай і опосередковано, але вестимуть агітацію не стільки проти влади, скільки проти старої опозиції.

Водночас “молоді опозиціонери” уже зараз проштовхують думку про необхідність розширення квоти у мажоритарних округах для “представників громадянського суспільства”, “нових облич”. Проте у цій абсолютно правильній у теорії тезі, у реальному житті можуть критися додаткові ризики проведення в парламент від опозиції малопрогнозованих людей, котрі у майбутньому можуть виявитися “слабкою ланкою” під тиском режиму.

Врешті не можна забувати, що забувати можливостей для “ревізії волевиявлення” у той чи інший спосіб у влади зараз на порядок більше, аніж було у тоді ще опозиції у 2006-ому, і значно більше, аніж було у 2010-ому. Конституційна реформа скасована, 50% депутатів, обраних у мажоритарних округах, відразу після принесення присяги стануть нікому і ні чим формально не зобов’язаними, а обраних за пропорційними списками нині опозиційних політичних сил може виявитися удвічі більше, аніж було за результатами парламентських виборів 2006 та 2007 років.

Олександр КРАМАР