[НЕ] наші за кордоном

“Так, зараз багато українців перебувають за кордоном. Так, багато з них із різних причин не хочуть або не можуть зараз повертатись. Так, серед них багато чоловіків, які бояться мобілізації. Не буду давати рецепти, що робити, щоб люди поверталися. Але можу сказати, чого зараз робити точно не варто. Це я звертаюсь до колег по владі та інших політиків. Не треба розмовляти з людьми, нібито вони зрадники або злочинці”.

Цей заклик віцепрем'єрки Верещук пролунав на початку червня, але він явно дисонує з державною політикою останніх місяців. 

2024-го Україна воліє взаємодіяти зі своїми громадянами за кордоном, використовуючи ультимативні вимоги, погрози та різні обмеження.

Тут і скандальне квітневе розпорядження не видавати паспорти чоловікам віком від 18 до 60 років. Тут і обов'язковий військовий облік для чоловіків, які постійно проживають за кордоном, хоча мобілізувати таких громадян, попередньо не повернувши їх на Батьківщину, не вдасться. Тут і рішення Держприкордонслужби не випускати з країни власників ПМП — з 1 червня чоловіки з цієї категорії вже не можуть дозволити собі короткостроковий візит до України.

Українець призовного віку за кордоном починає апріорі виглядати “ухилянтом, який переплив Тису”, хоча насправді багато наших співвітчизників залишили країну задовго до 24.02.2022.

Фактично держава підштовхує українського громадянина до вибору: або якнайшвидше повернутися в Україну і поповнити наш мобілізаційний ресурс, або розірвати всі зв'язки з Україною. Йому дають зрозуміти, що його перебування поза Батьківщиною ненормальне, навіть якщо він живе та працює за кордоном понад 20 років. А якщо український чоловік не хоче повертатися, то як представник діаспори він Україні не потрібен.

Ця жорстка політика примітна тим, що її легко пов'язати з особистими переконаннями глави держави. Ще в 2019-му президентська програма Зеленського містила наступний пункт: “Ми створимо умови, щоб люди, які роз'їхалися світом, мали б бажання повернутися додому. “Хочу виїхати” ми повинні замінити на “хочу повернутися””.

Очевидно, для Володимира Олександровича існування численної української діаспори завжди було чимось неприродним і неправильним. А війна лише утвердила президента в думці, що місце кожного українця — в Україні.

Варто визнати, що в розпал кровопролитної війни ця позиція резонує з народними настроями всередині країни.

Після 24.02.2022 між українцями в Україні та українцями поза Україною наростає життєва прірва. Українські громадяни за кордоном не сидять без світла 7 годин поспіль. Вони не чують тривожних сирен, вибухів ворожих ракет і “шахедів”. Вони не стикаються з представниками ТЦК на вулицях Кракова та Відня. Їх не відправляють на фронт. І з кожним роком великої війни співвітчизників у Європі дедалі важче сприймати як “наших”.

Для багатьох українців, які залишаються на Батьківщині, хейт співгромадян за кордоном — це питання справедливості. “Нехай здають паспорти! Вони не українці! Боягузи та зрадники нам не потрібні!” — подібні судження в Україні не рідкість, і держава заохочує їх своїми діями.

Хоча нинішню Україну люблять порівнювати з Ізраїлем, це не той випадок. Ізраїль завжди розглядав численну діаспору за кордоном як “своїх”. Існування діаспори не вважається в Ізраїлі чимось неприродним — навпаки, її сприймають як цінний інструмент впливу.

Від представників діаспори не вимагають повертатися до Ізраїлю для участі у воєнних діях: володарі ізраїльського громадянства, які живуть у Європі та США, самі ухвалюють таке рішення. Та й кордони Ізраїлю після 7 жовтня 2023 року не закрито на виїзд для військовозобов'язаних громадян.

Відверто кажучи, вітчизняні експерименти воєнного часу ближчі не до ізраїльського, а до радянського досвіду.

Саме СРСР розглядав закриття кордонів як незамінний інструмент контролю за власними підданими. Саме СРСР вважав, що радянський громадянин повинен жити в Радянському Союзі — за винятком тих випадків, коли держава сама направляла його за кордон для важливої ​​та потрібної роботи.

Якщо ж радянський громадянин бажав залишити Батьківщину у пошуках кращого життя, він автоматично ставав відщепенцем і зрадником. І жодної радянської діаспори за кордоном не могло бути за визначенням: діаспора могла бути лише антирадянською.

Чи може Україна XXI століття дійти чогось подібного? Чи може в Києві офіційно взяти гору думка, що велика українська діаспора — це “не наші”? Що діаспора — не частина багатоликого українського світу, а чужорідне утворення, яке не має нічого спільного зі справжньою Україною?

Поки що це відкрите питання.

Зараз активний хейт зачіпає головним чином чоловіків, які мешкають поза Україною. А після 24 лютого 2022 року за кордоном переважають українські жінки. І майбутній статус діаспори визначить державна політика щодо наших співвітчизниць.

Після масштабного вторгнення РФ держава висунула свої права на тіло кожного українського чоловіка від 18 до 60 років. Держава має право сама вирішувати, наскільки це тіло придатне для виконання тих чи інших завдань. За потреби держава може проігнорувати об'єктивну біологічну реальність і зробити фронтовиком 59-річного громадянина з набором хронічних хвороб.

Але чого держава не може, то це зобов'язати чоловіків від 18 до 60 років розмножуватися брунькуванням. Скільки б нових ухвал не видав КМУ, вітчизняний мобресурс не відтворюватиме сам себе.

Тільки українська жінка здатна створити нового українця — майбутнього громадянина, майбутнього платника податків та майбутнього захисника Батьківщини. У цьому сенсі фертильні жінки стають для держави не менш цінним ресурсом, ніж військовозобов'язані чоловіки. І не виключено, що згодом на Печерських пагорбах вирішать, що витік цього ресурсу неприпустимий, і що місце кожної українки — в Україні.

Сьогодні наших співвітчизниць за кордоном захищають від хейту їхні діти та активні воєнні дії на Батьківщині. Навряд чи в когось повернеться язик засудити мешканку Харкова, яка вивезла свою дитину до Варшави. За інерцією цей захист частково поширюється й на бездітних українок, які покинули країну 2022-го або ще до повномасштабного вторгнення. Проте після завершення активної фази війни все може змінитися.

Найімовірніше, з масштабного воєнного конфлікту Україна вийде не надто ліберальною країною. Найімовірніше, екзистенційна загроза з півночі не зникне після завершення активних бойових дій. Отже, збережуться й багато жорстких інструментів, які держава отримала після 24.02.2022.

При цьому немає сумнівів, що післявоєнна Україна зіткнеться з найгострішою демографічною кризою — і закликатиме наших співвітчизниць повернутися з-за кордону та надати себе та своїх дітей у розпорядженні Батьківщині. А оскільки значна частина українок проігнорують цей заклик, цілком імовірно, що на них також обрушиться державний і народний гнів.

Якщо зараз Україна таврує “мамині черешні”, то що завадить затаврувати мам, які не захочуть, щоб їхні діти росли в Україні й колись надягли піксель?

Якщо сьогодні хейт українських чоловіків за кордоном пов'язаний з мобілізаційними проблемами (”через їхнє боягузтво нам бракує солдатів на фронті”), то завтра хейт українок за кордоном цілком можуть пов'язати з демографічними проблемами (”через їхній егоїзм нам доведеться заселяти Україну мігрантами з Африки та Близького Сходу”).

І тоді вся українська діаспора буде зарахована до категорії “не наших” — відщепенців та зрадників Батьківщини.

Потрібно розуміти, що можливості держави повернути своїх громадян і громадянок з-за кордону апріорі обмежені.

Так чи інак, після війни за межами України житимуть мільйони українців. І питання лише в тому, чи стануть вони для офіційного Києва такими ж чужими елементами, як мешканці Брайтон-Біч — для радянського Політбюро.