Могти vs знати

Нещодавно мені розповіли про вельми оригінальне подружжя хірурга і терапевтки. Упродовж розмов на професійні теми чоловік звинувачує дружину в тому, що вона як лікар усе знає, але нічого не може. Пані традиційно відповідає: “А ти все можеш, але нічого не знаєш!” За гострими суперечками промайнуло… 30 років співжиття.

Парламент також нагадує симбіоз нетямущої, але всесильної влади, з одного боку, та кмітливої, але немічної опозиції — з іншого. Уявляла депутатів, готуючись до парламентських слухань, які ініціював Комітет ВР з питань культури і духовності. Знайомі громадські діячі, почувши анонс заходу з назвою “Стратегія гуманітарної політики сучасної України”, подали від мого імені заявку на виступ. Мовляв, після 130 проведених молодіжних акцій на підтримку української мови — історії — культури мені є що сказати “цим кнопкодавам і тушкам”.

В голові виникало одночасно безліч запитань. По-перше, як можна всі гуманітарні проблеми в Україні встигнути розглянути протягом тригодинних слухань? Тут тобі й залежність смертності від тютюнокуріння, і збереження музейних цінностей, і сироти, і суспільне мовлення, і, даруйте на слові, Табачник. По-друге, навіщо брати участь у форматі, безглуздість якого очевидна? Міркуйте самі: озвучені на слуханнях пропозиції для законотворця завжди мають лише рекомендаційний характер. По-третє, як повідомили працівниці Комітету, тут із громадських діячів буду я одна. Для всіх нас це означає, що конструктиву верховодам не потрібно, а власне для мене — що перевірених практикою менеджерських рішень, чітких інструментів розв’язання проблем книговидавництва, кінематографії, популяризації історії я не почую. Натомість вухо тішитимуть “надзвичайно прикладні” словосполучення, як-то: “комплексність розуміння проблеми”, “зміна парадигми”, “актуалізація культурної спадщини” — це від влади. Ну ще, мабуть, цитати з Володимира Сосюри (наважуся припустити, що “Любіть Україну”) та з Івана Франка — це від опозиції.

Несподіванкою стало тільки те, що романтики-націоналісти цитували не Франка і Сосюру. Цього разу лунав Роберт Конквест, звісно ж, про Голодомор. Органічними виглядали метафори-епітети та розлогі екскурси в історію з уст Павла Мовчана, Володимира Яворівського, Ярослава Кендзьора та Дмитра Павличка. Ось, наприклад, деякі життєствердні, конструктивні та суперпрагматичні (саме таким має бути політик!) уривки з їхніх виступів: “я хотів би нагадати про стратегему павука, який, як і піщана оса, вполювавши великого трав’яного коника, поволі оплутує його павутинням, паралізує його рухи, перетворюючи жертву на живу консервну банку, аби згодом у череві пійманої істоти відкласти свої личинки”; “тільки тупі, задурманені поразкою, метропольні шовіністи можуть у конвульсіях кидати тему національної мови в постколоніальний період у суспільство”; “нервове дихання авторів неовалуєвського закону про мови викличе велику українську бурю”.

Звісно, викличе. Але якби ви знали, шановні патріоти, якими слабосилими з вашими декадентськими фразами ви є для тих ваших опонентів, які “попроще”. Тож цілком природно, що з уст регіонала Колесніченка потім лунає: “Сьогодні ми могли спостерігати термінологію війни, за якою когось захоплюють, придушують, знищують тощо. Треба демілітаризувати гуманітарну галузь і спрямувати вивільнену енергію на здобуття високих соціальних стандартів та благополуччя”. Одразу ж після виступу він, хто все може, чкурнув із залу, явно не спраглий думок тих, хто все знає.

Комуністка поважного віку Ольга Гінзбург заявила, що для неї гуманітарна політика — це щоб її архівістам жилося в теплі, щоб за свої копійки вони могли недорого купити “якісь продукти харчування”. Молодий комуніст Царьков повідомив присутнім, що замість палаців культури в Україні — наливайки і бульбулятори. Регіонали-комуністи, які справді з іншої, ніж романтики-націоналісти, планети, немов запитують: “Які там гуманітарні стратегії? Битійо опрєдєляєт сознаніє”.

Якби політики-гуманітарії запитали моїх волонтерів по-олено-телігівськи: “Якими нас прагнете?”, то молодь відповіла б: “Сильними і прагматичними!”. Хлопці-дівчата, своєю чергою, поцікавилися б, чому ж вони за стільки років праці пліч-о-пліч не пояснили нинішнім верховодам, що економічний розвиток держави ґрунтується саме на культурній самобутності. Чому не показали це у вигляді графіків і діаграм? Занепад ідентичності, яка неправильно позиціонується, зумовлює кризу економіки. Дефолт свідомості — причина дефолту матерії. Патріоти і тепер ведуть аргументацію мовою характеристик, екскурсів в історію та емоцій, а не мовою вигод та переваг, які отримає Україна. Тому їхнє “знати” наразі не означає “могти”.

Оксана ЛЕВКОВА