Мир під ракетним обстрілом. Як Росія намагається схилити Україну до переговорів

 “Візьміть глобус і от куди втрапите пальцем — це і буде відповідь на питання, хто хоче “помирити” нас із росіянами. Всі намагаються, переказують якісь “сигнали”. Посередників уже стільки, що втомились рахувати”, — розповідає “УП” людина з близького оточення Зеленського. 

“Але коли питаєш: “А ви знаєте, про що росіяни готові говорити?”, — то всі замовкають”, — додає наш співрозмовник із ірочною посмішкою.

Перефразовуючи непопулярну нині російську класику, всі у світі хочуть кінця війни однаково, але яким він буде, кожен бачить по-своєму. Усе змішалося на полях боїв під Харковом і Херсоном.

Від початку російського повномасштабного вторгнення Київ і Москва пройшли дуже різні шляхи у своїх поглядах на переговори. 

Україна після шоку 24 лютого і перших спроб знайти можливість для переговорів дійшла до, по суті, диктування умов, коли 15 листопада президент Володимир Зеленський озвучував учасникам G20 свою “формулу миру“. 

Росія на початку вторгнення цікавилась лише тим, де і коли буде підписана капітуляція України. Однак на дев'ятому місяці після повномасштабного наступу РФ сама вимушена непублічно шукати якщо не кінця війни, то хоча б паузи для своєї добре битої армії.

Маскуючи потребу перепочинку під “прагнення миру для всього світу”, Росія за останні тижні активно розгорнула можливості кулуарної дипломатії, аби переконати світових гравців “підштовхнути” Україну до переговорів.

Чи правда, що “світ зливає Україну”, а “Київ примушують до капітуляції”, та взагалі чи можливі якісь угоди, здатні завершити війну, розбиралась “Українська правда”.

Мир по-російськи

“Я хочу, щоб розмова про наше бачення шляху до миру була публічною, а не залаштунковою. Я хочу, щоб це обговорювалося конкретно, а не широкими мазками”, — такими словами Володимир Зеленський почав свій виступ на саміті G20. 

Теза президента щодо публічності дискусій про майбутній мир з'явилася не просто так. Протягом кількох тижнів до того російська дипломатія вела активну діяльність із метою схилити Україну до перемовин. 

У неформальних контактах із Латинською Америкою, Азією та Африкою Путін та його посіпаки вливали у вуха лідерів цих країн, що Україна сама провокує Росію на подальшу агресію та відмовляється від миру. 

Насправді ж, із військової точки зору, мирна угода потрібна Росії для паузи на фронті, щоб перегрупуватися та поновити ресурси. З політичної — для легалізації анексії захоплених територій, які Кремль проголосив російськими ще у вересні.

“Ми знаємо про те, яка зброя в Росії є, в якій кількості і на що вони теоретично можуть розраховувати. Так ось — ситуація для Росії не просто погана, вона дуже погана. Тому росіяни задіюють усі важелі для того, щоб добитися перемовин. Їм потрібна пауза”, — розповідає не під запис американський дипломат, обізнаний у військових питаннях.

Не дивно, що навколо теми перемовин одразу з'явилось багато посередників і різних проєктів можливої угоди.

Напередодні саміту “великої двадцятки”, як переконують співрозмовники “УП” в колах американських спецслужб, Путін отримав від однієї з країн-посередниць рамку можливої “угоди”.

Якщо коротко, то суть пропозиції зводилася до того, що окуповані й уже анексовані території півдня та сходу країни повертаються в склад України, включно з Донбасом. Але питання Криму було запропоновано винести “за дужки”. Для Росії це основа так званої “спадщини Путіна”. Тому угода передбачала замороження будь-яких розмов про статус півострова на 7 років. Так само, як і розмов про вступ України в НАТО. 

Одним із пунктів, який, за даними джерел “УП”, передбачала угода, мала стати зупинка ракетних обстрілів української критичної інфраструктури. Це нібито мало засвідчити серйозність наміру росіян.

Деякі тези з драфту цієї угоди засвітились у російських навколокремлівських каналах у Telegram. “УП” отримала інформацію про окремі пункти від свого джерела в американських спецслужбах.

Однак після холодного душу для Росії на G20, де Путін не виступив навіть дистанційно, а загальне фото скасували, бо багато хто не хотів опинитись на одному знімку з росіянами, літак глави МЗС Росії Лаврова в перший же день саміту полетів у Москву, а в Україну полетіли сотня російських ракет і дронів.

Після тих ударів згадана пропозиція втратила актуальність. Однак це явно не остання спроба знайти якийсь варіант дипломатичного виходу з путінської війни.

Хоч, як точно підсумував президент Зеленський, “Росії — десять пунктів, щоб закінчити війну, а вона — по десять ракет на кожен пункт про мир”.

Отже, для просування теми переговорів Кремль мусить вдатись до залякування, вмовляння та шантажу тих, на кого його чари досі діють. І, як показує практика, таких країн і окремих політиків ще вистачає і в бідних країнах Азії чи Африки, і навіть у заможних країнах ЄС.

Так, на початку листопада від одного з дипломатів провідної європейської країни “УП” довелося чути, що питання повернення Криму тягне за собою “гуманітарний аспект”, бо після 2014-го на півострів приїхало багато росіян, і як Україна збирається вирішувати це питання — поки невідомо. А також нагадування, що президент “Зеленський раніше сам обіцяв повертати Крим виключно мирним шляхом”. 

Але це “раніше” було до 24 лютого, повномасштабного вторгнення та тисяч жертв серед мирного населення. І тому такі аргументи виглядають щонайменше дивно, а насправді є маніпулятивними.

“Мирний арсенал” Путіна

Перше реальне наближення до мирної угоди між Україною та Росією напрацювали на початку квітня. Після досить конкретних перемовин у столиці Туреччини з'явилось так зване “стамбульське комюніке” 18 березня.

До початку квітня рамки угоди були в загальних рисах погоджені: вихід Росії на кордони 24 лютого 2022 року, винесення питання Криму за дужки на кілька років, демілітаризація вздовж кордону, невступ України в НАТО і ще багато чутливих пунктів.

Тоді ця угода не відбулась — Зеленський відчував, що вона ”надто програшна”, її не сприйме суспільство”.

За останні місяці ЗСУ показали, як вміють перехоплювати ініціативу на фронті, як блискавично можуть змінювати лінію фронту на величезних ділянках чи то під Харковом, чи то під Херсоном, і як натомість місяцями можуть утримувати міста типу Бахмута.

Тож тепер нав'язати Україні якийсь із варіантів чергової програшної угоди стало ще важче.

Втім, Росія далі вірить у таку можливість. Після провалів його армії на полях, у Путіна лишилось два види “аргументів”: ракетний і дипломатичний.

Масштабні ракетні удари по критичній інфраструктурі — по суті, ракетний терор — є страшним: через нього гинуть мирні люди, без електро-, водо-, теплопостачання залишаються цілі міста та області.

У суто російській манері президент РФ намагається показати, що здатен паралізувати цивілізоване життя на території України, якщо Київ не піде на поступки.

Російська сторона навіть не соромиться заявляти про свої маніакальні спроби схилити Україну сісти з ними за один стіл. 

“Відсутність світла і тепла в багатьох районах України — це наслідки дій київської влади, яка відмовляється від переговорів”, — прямим текстом сказав прессекретар президента Росії Дмитро Пєсков після масованого ракетного обстрілу 15 листопада. 

Водночас українським силам ППО уже зараз вдається збивати приблизно 70% ракет та іранських дронів-камікадзе. 

Для Росії це безповоротні втрати: вона витрачає залишки стратегічних ракетних запасів, швидко відновити які власним виробництвом не здатна. Російська армія уже вимушена діставати ракети з ядерних запасів, просто скручуючи ядерні боєголовки.

Вже кілька тижнів Росія шукає можливості для постачання іранських балістичних ракет і більшого числа безпілотників. Якби Москва могла оперативно поновлювати запас ракет, то не шукала б імпорту.

Як переконують “УП” високопоставлені джерела у силовому блоці, станом на середину листопада ракетного потенціалу РФ вистачало ще максимум на три масовані атаки, подібних до 15 листопада.  А для того, щоб відновити свій ракетний запас, Росії потрібно 14-16 місяців.

Не краща ситуація і з улюбленою путінською військовою іграшкою — ядерним шантажем.

У листопаді 2022 року ключові держави в один голос попередили Росію про безповоротні наслідки в разі застосування ядерної зброї.

14 листопада директор ЦРУ Вільям Бернс особисто прилетів у Анкару, щоб детально пояснити директору Служби зовнішньої розвідки РФ Сергію Наришкіну, що станеться з Росією, якщо вона натисне на ядерну кнопку. 

Навіть лідер Китаю Сі Цзіньпін, останнія надія Путіна, заявив на полях G20 на Балі, що “ядерна зброя ніколи не повинна застосовуватися, в тому числі в Україні”.

Тому найбільше шансів переламати хід подій у Москви поки залишається в гібридних дипломатичних маніпуляціях, або простіше сказати давніх та перевірених методах росіян — брехні та шантажі.

“Ніхто не виступатиме проти, якщо ви завтра захочете сісти з Росією за стіл перемовин. Але ми повинні розуміти, що сьогодні саме вони зацікавлені в цьому, бо їм конче потрібна оперативна пауза на хоч якийсь час”, — так коротко можна підсумувати розмови “УП” з кількома американськими чиновниками та дипломатами за останній час.

 Крім того, за останні тижні “Українській правді” довелося чути від трьох дипломатів європейських країн риторику про “готовність Путіна до компромісу”.

Треба визнати, що російська війна б'є по світовій економіці,  спричинила інфляцію та вибуховий ріст цін на енергоресурси. 

Навіть найбільші друзі України мусять шукати аргументів для своїх виборців, щоб пояснити, що ця війна не буде вічною. Особливо це важливо на тлі популярності крайніх політичних рухів у світі, які нерідко підтримує Кремль та які нарощують рейтинги на антивоєнній риториці.

“Ми будемо підтримувати вас стільки, скільки потрібно. Але водночас нам треба буде пояснювати суспільству, на що витрачаються їхні гроші, і що війна має хоч якісь часові контури”, — не під запис пояснює “УП” один із членів Конгресу. 

Після того, як ключовий радник з безпеки президента США Байдена, Джейк Салліван, відвідав столицю України, в пресі активізувались розмови про те, що Києву “пропонують” визначитись із “реалістичними умовами” закінчення війни. Так, поважне американське видання “The Wall Street Journal” повідомило про непублічну частину його візиту до Києва.

За даними видання, Салліван нібито рекомендував команді Володимира Зеленського почати думати про вимоги для переговорів із РФ. Ці вимоги включали й перегляд заявленої мети України щодо повернення Криму.

Однак, як переконують співрозмовники “УП”, які були присутні на зустрічі з Салліваном, розмова більше стосувалась зброї та гарантій безпеки, хоча українська сторона ще намагалась пояснити “політичну неможливість окремих ідей”.

“Якщо коротко, то нас просили не так голосно і категорично посилати Росію на х..”, — резюмує один із співрозмовників у команді Зеленського.

Втім, Салліван на брифінгу в Білому Домі після повернення з України запевнив: “Ми віримо в справедливий мир, заснований на принципах суверенітету і територіальної цілісності, які не є чимось вигаданим, а закріплені в Статуті ООН”.

“Росія розкачує наратив по світових медіа, що вони типу хочуть перемовин, а українці — за війну. А це впливає на країни Азії, Латинську Америку, Африку, тому що росіяни досить активно комунікують із цими частинами світу. 

Відповідно партнери підштовхують нас публічно доносити свою позицію: що ми теж хочемо закінчити війну і готові до переговорів, але для початку заберіться з нашої території. Спочатку дії — потім розмови”, — додає інший співрозмовник, дотичний до переговорів.

Власне, публічна розмова про “формулу миру” Зеленського стала кроком у цьому напрямку — комунікації, а чого саме хоче Україна.

***

Кожна війна рано чи пізно завершується миром. Українсько-російська також не стане винятком.

Але питання миру тісно пов'язане з питанням справедливості. Можна довго схиляти Україну до перемовин, але якщо після них українське суспільство не відчуватиме справедливості, будь-які угоди приречені від початку.

Їх не сприйме ні влада, ні армія, ні народ. 

Як сказав після свого візиту в Київ згаданий радник американського президента Салліван, “це справа України — вирішувати, коли і як вона хоче вести переговори”. 

Однак єдність і підтримка союзників, від яких напряму залежить фінансова та військова можливість України вести війну, є одним з найбільш визначальних для Києва.

“Звичайно, є різні голоси щодо тривалості війни. Є різні позиції і серед республіканців, і демократів, і питання “скільки війна триватиме?” і “скільки за неї платитимуть платники податків?” лунатимуть голосніше”, —  пояснює в розмові з “УП” співрозмовник у дипломатичних колах. І додає:

“Дуже показовим буде голосування за новий пакет підтримки України на 37 мільярдів. Це і покаже справжні настрої партнерів”.

Севгіль МУСАЄВА, Роман РОМАНЮК, Роман КРАВЕЦЬ