Михайло Вершинін (Кот): Коли кажуть, що “командири “Азова” сидять в Туреччині, отдихають” — це повна фігня: вони в полоні

В абсолютному хаосі маріупольська поліція евакуйовувала людей, виконуючи функції рятувальників та медиків. 

Після кульового поранення на початку квітня 2022-го, Вершинін потрапив на “Азовсталь”, де його прооперували. Там він перебував аж до самого виходу із заводу поруч із командирами “Азову”. Згодом поліцейський пережив 123 дні полону в колонії Оленівки та донецькому СІЗО. 

“Українська правда” вирішила записати це інтерв'ю напередодні річниці виходу захисників Маріуполя з “Азовсталі”. Важливо не забувати ті страшні події та голосно говорити про злочини Росії, адже в російському полоні все ще залишаються сотні українців. 

В інтерв'ю Михайло Вершинін згадує про побут на “Азовсталі” та спроби ворога вбити Дениса Прокопенка. А також пояснює, як не з'їхати з глузду в полоні, й розповідає про життя після пережитого жаху. 

“Після спілкування зі мною психологам самим був потрібен психолог”

— Для початку: чим ви зараз займаєтеся?

— Я залишаюся начальником управління патрульної поліції в Донецькій області, тобто це робота з документами, узгодженнями, підписами та інше. 

Наразі моє основне завдання — це робота по полонених. У мене є досвід і я намагаюся зробити так, щоб наші поверталися скоріше додому. Не можу озвучувати деталі й сказати, що є якоюсь дієвою особою, оскільки цим займаються, в першу чергу, певні підрозділи. І виконують цю роботу, як бачу після крайнього обміну, дуже добре, адже вийшли 45 “азовців”. 

Також намагаюся зробити так, щоб люди, які повернулися з полону, мали максимальну увагу, аби їм було легше адаптуватися, тому що я особисто це проходжу також. 

Маю велику надію на те, що скоро вийдуть хлопці, які знаходяться в полоні в Туреччині. Наголошую, хлопці знаходяться в Туреччині в полоні. Якщо хтось думає, що там якісь царські умови і все таке інше — дуже помиляється. 

Це командири, які, будучи в Україні, могли дуже багато зробити тих речей, які зараз Україна робить з помилками. У них великий і важливий досвід. 

— Ви зараз говорите про керівний склад “Азову”, який перебуває в Туреччині?

— Так точно. Загалом “азовці” розкидані по всій Росії, по всіх їхніх в'язницях. Більше 650 “азовців” зараз знаходяться в полоні. 

Хочу наголосити, що так, як там потерпають саме “азовці”, не потерпає ніхто. Потрібно розуміти всю ненависть Росії до “Азова”. Ті люди в максимальній зоні ризику. 

— В яких умовах Редіс, Апіс, Калина перебувають у Туреччині?  

— Вони обмежені з пересуванням, обмежені інформаційно, не можуть вільно телефонувати. 

Так, умови кращі, ніж в інших людей, але вони в полоні. І коли мені кажуть, що: “Та вот, командири “Азова” сидять в Турції, отдихають” — це фігня. Вони не “сидять, отдихають”. 

— Ви вийшли з полону наприкінці вересня минулого року. Як проходить адаптація?

— 21 вересня 2022-го року я вийшов з полону, а 22 вересня в мене був день народження, тобто це був для мене подарунок.

Перші два-три тижні мені було добре, тому що перебував в Україні. 

Отримував медичну допомогу, до мене було дуже багато уваги. Але організм почав передавати мені вітання. Була операція — я дуже довго до неї готувався, потім після неї важко відходив. Були наслідки контузії — ходив з дурною головою десь тижнів три-чотири. Потім почалися проблеми з очима, із зубами, з головою. 

Це нормально, тому що людина, яка проходить через стреси, на перших порах знаходиться ще під адреналіном. Але потім, коли відпускає, все починає сипатися. 

Було перше завдання — це набрати вагу. Лікар сказав: “Ты должен есть”. Так за півтора місяці 25 кіло накидав. На початок великої війни мав 114 кілограмів, вийшов з полону з 74 кілограмами, і потім за півтора місяці плюс 25 кілограм, тому що жер, перепрошую, як не в себе. 

Потім я виходив на фізичні навантаження, бо організм, коли недоотримує якоїсь їжі, з переляку починає на себе вішати швидко зайвого. І коли мені дозволили фізичні вправи, також досить складно втягувався, але вже видихнув. 

Насправді ми можемо з собою робити дуже великі речі. Треба трохи дисципліни і розуміння того, що тобі потрібно. Якщо тобі потрібно відчувати себе нормальною та здоровою людиною — крок за кроком до цього потрібно йти.

— Ви з психологами працювали?

— У мене три психологи було. Одна дівчина дуже потужна, класний спеціаліст. Не те щоб вона мені допомогла, просто з нею нормально поспілкувалися. 

А перші два психологи — у мене було таке враження, що їм після спілкування зі мною самим потрібен був психолог. Вони не вивезли.

— Не були готові?

— Моя особиста думка: нам дуже бракує кризових психологів. Або я їх не зустрічав. 

Те, що відбувалося в Маріуполі — це дуже велика криза. Криза полону, криза відношення в полоні, усвідомлення себе як людини, розуміння того, що в принципі все може закінчитися кожної хвилини, жалкування про те, що ти міг би зробити ті чи інші речі, але вже не зробиш. Це все перетворює людину, яка виходить після полону, в таку собі скриньку з проблемами. 

І це стосується не тільки тих, хто виходить з полону. Це буде стосуватися всіх тих, хто повернеться із зони бойових дій. І, знаючи наше суспільство, яке все одно залишається незрілим і бурхливо реагує на різні речі не обдумуючи, воно буде цих людей відштовхувати. 

Суспільство колись скаже: “Я тебе туди не посилав”. Зараз у наших руках зробити все, щоби цього не сталося. Над цим потрібно вже працювати. 

У будь-якому місті, де не дуже прилітало, є певна кількість людей, які максимально дистанціюють себе від проблематики війни. Вони чомусь вважають, що це їх не буде торкатися. Обов'язково буде. 

Якщо тебе не торкнеться зараз і ти не підеш зі зброєю захищати країну, тебе це торкнеться потім, коли люди повертатимуться з війни, в тому числі поплавлені. Вони матимуть гостре відчуття справедливості і можуть зробити потім біду, якщо з ними не працювати. 

Повторюся: державі, суспільству, загалом усім нам потрібно над цим активно працювати, а не відкладати проблему на потім. 

“Патрулі виконували функції і рятувальників, і фельдшерів, і “швидкої”

— Поговоримо про події в Маріуполі 2022 року. Тоді у військово-політичному керівництві багато хто вважав повномасштабну війну малоймовірною. Натомість очікувалося загострення в Донецькій і Луганській областях. Які накази ви отримали напередодні 24 лютого?

— Ми також думали, що буде загострення саме в нас. 

Тому моє керівництво надало наказ провести навчання, перевірити всі засоби, які в нас є, щоб ми могли оперативно стати на захист й допомогти цивільним. 

Ми провели навчання, перевірили всі засоби, потім виклали мішки з піском. З нас не сміявся лише лінивий із питанням: “Чого ви нагнітаєте?!”.

— У місті не відчували, що наближається війна?

— Ні, не відчувалося. Я говорив: “Отримав наказ на підсилення, і я це роблю”.

Це не тільки в Маріуполі, вся патрульна поліція отримала такі накази в прифронтових областях. Тому ми тоді готувалися.

Але можна готуватися скільки завгодно, а реалії трохи інші.

— Тоді виникає питання: як російські війська так швидко підійшли до Маріуполя?

— Це питання точно не до мене. Я можу тільки фантазувати. Але в таких питаннях фантазії — дуже поганий помічник. 

Я маю щиру надію, що спеціально навчені люди це проаналізують і колись дадуть відповіді на ці питання. 

На жаль, саме через те, що росіяни змогли дуже близько підійти до Маріуполя і щільно взяли місто в оточення, ми маємо ті наслідки, які маємо. А це тисячі загиблих цивільних. 

— Які функції виконувала поліція в Маріуполі при повному оточенні? 

— Поліцейські функції — це допомога цивільним і військовим. Це дуже тяжко робити, коли панічні різні речі.

На жаль, ми не змогли допомогти всім, це біда. І це мене дуже бентежить і злить, тому що розумію, що ми могли зробити ще більше, але ж нас було не так багато, і місто велике… 

Патрульна поліція і Національна поліція, які залишилася в місті, зробили все, що могли зробити, по максимуму. Я це бачив на власні очі. 

— Тобто в основному ви займалися евакуацією мирного населення?

— Допомога цивільному населенню включає в себе і евакуацію, і забезпечення продуктами харчування. Це паливо, це пошук людей у різних місцях, де немає зв'язку, і так далі. 

Бувало й таке, що мої хлопці виїжджали на виклики, куди не захотіла поїхати швидка. 

Потім, коли розбили повністю станцію ДСНС, у нас вже не було фізично рятувальників, а це значить, на виклики або на обстріли постійно виїздили патрульні поліцейські. Патрулі виконували функції і рятувальників, і фельдшерів швидкої допомоги, власне функцію швидкої допомоги. 

У нас є хлопці, які мали Instagram і для себе знімали відео. Пройшов рік, і ці відео я передивляюся: мурахи по шкірі. 

Вони возили людей з відірваними ногами, вони приїздили після удару на пологовий будинок, приїздили, коли по центру лупашило дуже сильно, коли росіяни вдарили в місце, де був зв'язок на “Обжорі”. У нас такий магазин був “Обжора”, там був зв'язок, і потім туди росіяни влупили з “Града”. 

На місці нашої дислокації — а це Академія поліції у Маріуполі — разом з поліцейськими мешкало близько 150 цивільних. Тому що в нас була їжа, вода, були якісь склади, які ми затягували до себе, а потім розвозили. 

І хто міг серед цивільних нам також допомагали. Тобто ми несли службу.

— Як ви оцінюєте дії влади по відношенню до місцевого населення в Маріуполі? 

— Ті люди, які залишалися в Маріуполі до останнього, робили те, що вони могли робити. Я просто прізвищ всіх не пам'ятаю, але люди реально робили речі. Когут (заступник міського голови — УП), Царьок (керівник КП “Комунальник” — УП), Ярошенко (місцевий політик — УП)…

Це при тому, що Ярошенко постійно скандалив, регулярно були проблеми з поліцією, тому що він рахував, що такий собі цабе і таке інше. Але це людина, яка могла виїхати і не виїхала, а допомагала іншим людям. Моя повага. 

Міська лікарня №2, там Ольга Петрівна — лікар, яка також залишалася до останнього. 

Якщо б місцева влада чула те, що їй кажуть військові, волонтери, що давайте будемо облаштовувати бомбосховища, давайте будемо облаштовувати якусь там лінію оборони, давайте будемо щось думати… 

А позиція влади була така: “Ні, віримо в ЗСУ”. 

— Ви про центральну чи місцеву владу? 

— Місцеву. Центральна влада дивилася на Маріуполь як на місто, яке швидко розквітало, тому що в нього реально вкладалися великі гроші. 

І це було, може, правильно. Ми робили вітрину, щоб показувати Донецьку — дивіться, як можна. Але разом з тим потрібно було цю вітрину захищати. 

— Мера у місті фактично не було, правильно?

— Він практично одразу виїхав. 

— Хто тоді містом керував?

— Як мер каже, містом керував він через Когута. Але керування містом — це дуже відносне поняття. Що могли, те робили. Потім уже ніхто не міг працювати, тому що був армагеддон.

“На “Азовсталі” було пряме й кероване попадання в те місце, де мав спати Редіс”

— Як ви потрапили на “Азовсталь”?

— 16 березня ми припинили свої поліцейські функції, тому що далі працювати було неможливо. Деякі поліцейські перебазувалися в маріупольський порт, де була тероборона та морська піхота. 

Ми несли службу з охорони порту, а також була робота з групами швидкого реагування. Ми виконували бойові завдання на поселенні моряків, на рибоконсервному заводі, в центрі міста працювали, коли потрібна була допомога військовим. 

На одному з цих завдань мене поранили. Трошки по-тупому вийшло (сміється). Скажемо так: ми там недогледіли периметр. Тобто людина, яка дивилася за одним сектором, пропустила його, і звідти мені прилетіло. Я отримав кульове поранення. Не якесь важке, просто розірвало плече. 

Ще пару днів покерував групою, тому що був у бункері на порту і не мав змоги пересуватися, а тим паче зі зброєю. Рана почала гноїтися, і була команда: “Та ні, давай на “Азовсталь” — там є хірурги”. 

У ніч з 6 на 7 чи з 7 на 8 квітня — вже точно не пам'ятаю — мене евакуювали на катері хлопці з 23-го загону морської охорони. 

Там мені зробили операцію, зашили, почистили, вирізали те, що гноїлося, прив'язали руку до тулуба і сказали: “Тусуйся”. 

Далі ходив на перев'язки, оглядали шви. А воно дуже паскудне — це плечова сумка, і воно не дуже добре заживає. Так там і залишився. 

— Що відбувалося на “Азовсталі”, як виглядав побут?

— Я перебував у бастіоні, де був командний пункт. Обстановка була правильна, все було справедливо. Наприклад, всі їли те, що їли всі. Якщо не було курити, то, блін, не було курити. 

Єдине, що мене дуже вразило — це як молодший командирський склад відноситься до своїх лідерів. Тобто там люди намагалися постійно Редісу щось таке дати смачненьке: то цигарку якусь підсунути, то айкос знайти. Вони так його поважають, що вони робили все для того, щоб йому було зручно. Не знаю, скільки спав Редіс, може, години три-чотири на добу. 

Він постійно знаходився в керуванні бою, хлопці постійно щось аналізували, розмовляли. Те саме і начальник штабу Тавр. Йому велика подяка, адже після того, як перший бастіон був розбитий прямим влучанням 15 квітня по наводці одного з тих, хто здався у полон, Тавр знайшов місце знаходження нашого другого бастіону.

Якщо б не це, нас би розібрали вщент. 

— Тобто свої ж здавали росіянам, куди бити?

— Людина потрапила у полон із заводу Ілліча, після цього прилетіло в бункер. 

Це було пряме, кероване попадання в те місце, де спав Редіс.

— Ви знаєте, хто конкретно здав те місце?

— Я здогадуюся, я ж не суддя. Може, це колись буде відомо, а може, й ні. Але я не вірю в такі речі, коли прилітає якась керована фігня (дратується).

Місце, де спав командир підрозділу, було рознесено вщент!

— Як Прокопенко вцілів?

— Пощастило. На той час він керував виходом підрозділу з правого берега і був на рації. Якщо б він спав у цей час — а це десь друга ночі була, — не було б оборони Маріуполя. 

Я ніяким чином не роблю ідолів, але маю право на своє захоплення поведінкою офіцера. 

— Яка ситуація була з їжею, водою, ліками?

— Вода, харчування — все було під дуже великим контролем у бастіоні, тому що ніхто не розумів, скільки ми пробудемо, і як це все буде відбуватися далі. 

Два рази на день ми харчувалися. Перший раз це була така “ліпьошка” з кусочком сиру, якщо везло. Потім закінчився сир, просто “ліпьошку” їли, а потім і це закінчилося. 

Потім варили чи то суп, чи то кашу з чимось. 

Вода — це була проблема. Поки була можливість, витягувати воду бутильовану,  ми її пили. Потім, коли почався вже дефіцит, знайшли якийсь дуже великий бак з водою технічною, почали її тягати. Якщо була можливість кип'ятити — робили це, якщо ні — пили так, як є.

Туалет — от на другому бастіоні був нормальний, адже там було хороше бомбосховище. На першому бастіоні туалет був “дуже цікавою штукою”. Там було все підручними способами, скажемо так. 

— На “Азовсталь” декілька разів прилітали гелікоптери, які доставляли їжу, медикаменти, боєприпаси, забирали поранених. Ви бачили, як ці гелікоптери приземлялися? 

— (Робить паузу) Я брав участь в операції по прильоту гелікоптерів двічі. Ми їх зустрічали у порту. Це були капець які спецоперації… 

— Розкажіть.

— Я підійшов до одного пілота і кажу йому: “Ви — психи, але дякую” (посміхається). А він мені: “Це ви — психи, а ми — норм”. 

Потім загинув цей хлопчина. Дуже молодий. 

Нам дуже потрібні були протитанкові засоби й засоби зв'язку. Без цього було дуже погано. Потрібні були тепловізори, батарейки для приборів нічного бачення. 

І це все привозили гелікоптерами. Привозили людей також відбитих на всю голову, які приїжджали в Маріуполь — вони були в снарязі, зі зброєю, з БК, привозили протитанкові засоби, лікарів. 

До речі, ми лікарів зустрічали самі в порту. У мене дуже хороший друг є, він зараз у полоні. Не скажу — хто, але він постійно говорив: “Я всегда помню, как Кот (позивний Вершиніна — УП) сказал, когда мы приехали: “Вы что, дебилы?!”. 

Так і було. Коли я побачив, що вони виходять з гелікоптерів, я говорю: “Вы что, дебилы?! Зачем вы приехали?”. А вони: “Спокойно, мы тут будем воевать”. Так що було і таке. 

“При виході з “Азовсталі” свою зброю я здавав українському офіцеру”

— 20 травня — день коли ви вийшли з “Азовсталі”. Чи пам'ятаєте цей день? Які були домовленості?

— Ого, які були домовленості! Ми виходили ледь не в почесний полон (посміхається). 

— Ви ж не здавали зброю росіянам, правильно?

— Давайте без деталей: свою зброю я здавав українському офіцеру. Питання не в цьому.

З кінця квітня не можна вживати слово “геноцид”, бо це військові, але відбувалося знищення гарнізону. 

Кожна ніч мінімум три бомбові удари ТУ-22М, а це три тонни тротилу лише одна бомба, які вони скидували на завод. Потім підрахували по боєприпасах, які розірвалися — там на дві Хіросіми вистачить. 

Кожну ніч це як “Добрий день!”. У нас там по 70 людей гинуло за одне попадання, бо вони знали, куди стріляють. І найгірше, коли люди живцем згорають. Бо не можеш нічого зробити. 

— Як ви виходили з заводу? 

— Коли живеш в цих умовах, і щось змінюється, ти просто переходиш на інший рівень. Якщо нас не вбив цей рівень, в нас є шанс не вмерти на наступному рівні. Тому я переходив з рівня на рівень. 

Було припинення вогню, ми тоді повилазили (робить паузу). Дивилися на небо, на дерева, щось зеленіло далеко від заводу, бо навколо все було посічене. Дощ йшов, ми дихали повітрям — це було круто.

Кожен розумів, що якщо цей капець закінчився, то інший капець нам дає шанс на те, щоб пройти його і вижити. 

Тим більше, обіцянки були нормальні, що все буде добре. “Хлопці, ви там воїни, молодці. Нічого не буде, ніхто вас не буде переслідувати, все буде нормально. Ніякого фізичного насильства”. 

Але вийшло трохи не так, як гадалося. По перших порах для всіх, крім “азовців”, в Оленівці було досить лайтово. А потім уже почалося цікаво. Нас розвозили у Таганрог, донецьке СІЗО, Ростов і так далі. Умови були вже погірше. 

— В Оленівці ви пробули 60 днів. Всі, хто вийшов з “Азовсталі”, там були всі разом, так?

— Ну як разом? В нас були бараки. “Азовців” утримували окремо, а ЗСУ, Нацгвардія, поліція, інші формування по інших бараках сиділи. 

— В Донецькому СІЗО ви сиділи в камері-одиночці?

— В Донецькому СІЗО я сидів в камері разом з “азовцями” — це артилеристи, мінометники. Вороги дуже не люблять “азовців”, а ще більше не люблять артилеристів і мінометників. 

Тому ми знаходились в камері, яка розрахована на 10 людей, а нас було 25.

— Судячи з попередніх інтерв'ю, поки наші люди все ще перебувають у полоні, ви про свій полон майже не розповідаєте, правильно? 

— А який сенс? Полон — це дуже погана річ. 

Здаватися в полон — це погана ідея. Але ми виконували наказ на той момент. І все-таки рішення було вірне, бо в нас там було в районі 500 поранених, які гнили заживо. 

Людям відрізали руки без наркозу. Не було ліків. І потрібно було приймати рішення. 

— Як в полоні не з'їхати з глузду?

— Це черговий виклик. Нещодавно я прочитав книжку психотерапевта Віктора Франкла. Він розібрав перебування в полоні. 

Щоб не з'їхати з глузду, треба зрозуміти для себе ціль — для чого тобі це все? Якщо ти розумієш, що повинен вижити, вийти, побачити рідних, повернутися і зробити так, щоб не повторювалося того, через що ти пройшов — то ти цим будеш жити. 

Наприклад, я дуже переглянув своє відношення до Бога. І важлива штука — це сублімація, для мене це був спорт. Важливо приборкувати своє тіло, щоб приборкати дух.

Поїхати глуздом дуже легко, особливо коли сидять молоді хлопці і постійно розмовляють про те, як мама їм готувала борщ з салом, чи ще щось. Вони там розмовляють між собою, які у них є круті рецепти різних страв.

— Про їжу розмовляли?

— Постійно! Чим більше в тебе не вистачає їжі, а їжі справді бракувало, тим більше розмов саме про їжу. 

Я вже там і сварився. Потім махнув рукою, тому що це людина, вона так видає свою проблему — обговорюючи її. 

“Я дуже-дуже винен Богу, от прямо дуже сильно. І буду це відпрацьовувати”

— Як вас вивозили з СІЗО на обмін? 

— Я цей день на все життя буду пам'ятати. Це дуже жорсткий такий вивіз. Деталей казати не буду. Нас везли дуже довго, без двох годин добу. 

— Вас там дивно везли: спершу на Москву перекидали, потім з Москви на Білорусь перевозили.

— Нас перекидали до Донецька, з Донецька до Таганрогу. В Таганрозі довго очікували літак. Потім полетіли до Москви. 

З Москви полетіли в Гомель. З Гомеля вже там легше стало, їхали в автобусі.

— Коли ви зрозуміли, що вже поруч з кордоном України, що відбувалося?

— Росіяни роками раніше часто використовували таку собі паскудну штуку: вони привозили людей до лінії перетину і казали: “Все, зараз ви йдете на обмін”. Через якийсь час вони знову саджали в авто і казали: “Україна від вас відмовилась”. Коли ти так будеш робити кілька разів поспіль, то людина, вже навіть вийшовши з полону, буде зневіреною. 

Може, це і ціль противника: людину настроїти проти України. Так і було: багато людей, які виходили з полону, казали, що нас країна не хотіла міняти. 

Коли ми вже були біля КПП, я розумів, що ймовірність обміну дуже велика. В автобус зайшла людина, я так розумію, з координаційного штабу, і зачитує прізвища — я чую українську. 

У нас водій був білорус. Біля автобуса стояли 2 орка здоровенні. І потім, коли я почув прізвище моє, все було наче в кіно — хоч книжку пиши. Він сказав: “Михайло Вершинін”. Я підійшов і кажу тихенько: “Скажіть ще щось по-українськи, будь ласка”. Він тихесенько: “Слава Україні!”. Я йому відповів: “Героям слава!”. 

Потім я вийшов з буса, мені зрізали стяжки, зрізали пов'язку і сказали: “Иди туда” — у бік України. 

А я був у футболці, вже вечоріло — я змерз як собака. Плюс з мене там тече — око, ніс, страшний фронтит, гайморит, кон'юнктивіт. І хтось з хлопців підходить: “Тримай, в мене ще є”, — і на мене накидує куртку. 

Я не знаю, що це за людина, але він мені допоміг дуже крепко, бо я зігрівся. І в цій курточці шкандибав.

А не бачу ж нічого, бо зір дуже впав. І думаю, якщо хтось з шефів зустрічає, а я пройду мимо, то буде дуже незручно. І я оце йду, а підходити до людей стрьомно, бо терпіти не можу, коли мене жаліють, і намагався так іти нормально. Потім вже подивився, що стоять по обидві сторони дороги лікарі з швидкої й волонтери. 

Я то себе не бачив місяців зо три в дзеркалі і не розумію, чому на мене так дивляться. У мене мало того, що очі: одне таке відкрите, друге прибите, так іще такий трошки схудлий. Я підійшов до швидкої, попросив зробити мені укол обезболюючий. І дівчина на мене дивиться, а у неї сльози. І вона мене реально жахає, бо не знаю, чого вона плаче.

Думаю, що ж у мені там не так — всьо, капець. І потім дійшли до автобуса, я отримав пляшку води газованої з лимоном, печиво “Наполеон”, сигарет надавали. 

Потім нас повезли з місця обміну до місця збору. 

— Що було далі?

— Там мені патруль такий подарунок зробив! Коли вже приїхали на цей пункт після обміну, в автобус заходять люди такі в чорному, екіпіровані і з якимись пакетами. “Вершинін є?”. Я говорю: “Я — Вершинін”. І він з цими пакетами йде, доходить до середини буса і такий: “Патруль Чернігова вітає”. 

А я підвис трохи, підходжу ближче, щоб обличчя побачити, і вони починають роздавати пакети. В пакетах бутерброди смачнючі такі, шоколад якийсь (посміхається). 

І от потім до цього хлопця підходжу, його обіймаю. А я то не дуже обніматися хотів, бо вийшов з вошами. Він мені каже: “Зараз Олексій Георгійович буде” — це мій шеф (Білошицький — УП). 

І чую з буса мене кличуть. Я виходжу, а Георгійович дуже стриманий. Дивлюсь, а в нього очі такі здивовані, а потім раз і взяв себе в руки. 

Він просто пам'ятав, як я виглядав до полону. Підійшов, теж обняв. Поговорив з ним трошки, потім закурив, почав бачити людей, яких не бачив з “Азовсталі”. Дивився й офігівав, як всі після полону змінилися. 

Потім поїхали в лікарню. Я там з лікарями сів розмовляти, десь з 12 ночі до 3 ранку. Дівчата там з такими величезними очима сиділи. Потім не зміг заснути, ходив мацав тумбочки, холодильник, ручки дверні — не міг прийти до себе. 

А потім вже поїхав у Київ, у Феофанію. Там був прийнятий, як принц Монако (сміється). Мені зробили першу операцію. Лікар там же сказав, що могло би бути дуже печально все, якби на пару днів пізніше звільнили мене. 

Потім зробили операцію на ніс, через деякий час на очі. Зараз ще зуби роблю. 

У людей, які виходять з полону, якийсь час все проходить без змін, вони відновлюються. Але потім організм передає “яскраве вітання”, що може збити наглухо. 

Тому всім родинам, у яких рідні були у полоні, дуже уважно потрібно стежити за здоров'ям цих людей. От можуть бути дуже різні й неочікувані речі.

— Після всього пережитого, де ви берете ресурси, щоб любити, знаходити якісь сенси, вірити у щось приємне?

— Та, блін, цей ресурс мені десь згори додався. Якщо тебе не вбили, якщо тобі дають можливість щось робити далі, значить, ти ще щось не доробив. 

Люди, які пройшли смерть, а декотрі пройшли це декілька разів, живуть для чогось. Якби ми закінчили свій шлях, нас би вже не було. Це дуже логічно й абсолютно легко.

Якщо тобі дають ще можливість, значить, роби те, що повинен робити. 

Тому я розумію, що у мене є якісь справи. Я дуже-дуже винен Богу, от прямо дуже сильно. І буду це відпрацьовувати. 

Роман КРАВЕЦЬ, Назарій МАЗИЛЮК