“Ми маємо бути швидшими за тих, хто за нами стежить”. Життя українських залізничників під час війни

Росіяни хотіли б його вбити.

Олександр Камишін впевнений у цьому. Тож 37-річний голова “Укрзалізниці” постійно змінює свої плани. Ніколи не залишається на одному місці занадто довго. Ніколи не дотримується усталеного режиму, про який росіяни можуть дізнатися.

“Ми маємо бути швидшими за тих людей, які намагаються нас вистежити”, — каже він мені.

Залізниця є найбільшим роботодавцем країни з 231 тис. співробітників на території 603 470 кв. км — Україна є другою за величиною країною в Європі.

Наразі пан Камишін підрахував, що його співробітники допомогли перевезти 2,5 мільйона людей у ​​безпечне місце. Але масштабна операція дорого коштувала. Через російські атаки розклад доводиться постійно оновлювати. Від початку війни Путіна в Україні вбили 33 залізничників.

“Вони щодня влучають у наші колії. Вони влучають у станції. Наші люди ризикують життям. Їх обстрілюють. Вони продовжують рятувати людей”, — каже пан Камишін.

Коли ми вперше зустрілися, він сидів за довгим столом зі своїми близькими радниками і вивчав мапу національної залізничної мережі. Вхід до приміщення охороняла поліція.

Постійно дзвонить телефон. “Дякую за підтримку. Але в мене також є прохання, — каже він одному зі співрозмовників. — Будь ласка, допоможіть нам налагодити торгівлю між Україною та Польщею”.

Він кладе слухавку й посміхається. “Це був польський міністр інфраструктури”, — каже він.

Пан Камишін хоче створити спільне підприємство з Польщею, щоб направляти український експорт на захід.

Перед тим, як почати працювати на залізниці, він був фінансистом, а зараз став одним із найважливіших людей країни. За кілька тижнів він пройшов шлях від реформування залізничного сектора до воєнного директора з операцій.

“Всі люди в Україні до війни були бізнесменами, фермерами та представниками інших професій. Зараз всі люди в Україні воюють. Всі ми почали воювати”, — каже він.

Його власне життя — це суцільна залізнична подорож: поспілкуватися з місцевим персоналом в одному місці, зустрітися з урядовцями в іншому та постійно тримати контакт з вищим керівництвом у Києві.

Він не бачив дружину та двох маленьких синів від початку війни.

Залізниця не тільки забезпечує переміщення біженців, а й доставляє тонни допомоги у райони бойових дій, перевозить війська до прифронтових міст і продовжує експортувати все, що Україна може виробити в умовах війни. Російська блокада закрила ключові порти на півдні країни.

Пан Камишін виглядає як людина, яка планує тривалу кампанію.

“Замість морських портів ми йдемо на захід, — пояснює він. — Ми запустили програму перенесення виробництва зі сходу на захід. Тож ми можемо перемістити людей, ідеї, плани, можливо, техніку, щоб запустити нове виробництво на заході”.

Це амбітний проєкт, який може мати важливе значення для економічного виживання країни. Однак пан Камишін вважає, що Захід має робити більше, ніж постачати зброю та гуманітарну допомогу.

Він хоче, щоб НАТО запровадило безпольотну зону над Україною. Це мантра, яку урядові чиновники повторюють майже за кожної нагоди, але втілення цієї мрії є малоймовірним.

“Цю війну в будь-якому випадку Україна виграє. Єдине, що потрібно — щоб Захід закрив небо”.

Востаннє ми бачимося близько півночі у приміському залізничному депо. Він йде уздовж колій у темряві, поки не потрапляє у пляму світла від потяга, що наближається.

Потяг зупиняється, і провідниця запрошує його всередину. Я не можу сказати, куди прямує його потяг, але наступна ніч буде сповнена дзвінків і обговорень. Можливо, буде кілька годин сну і постійні перевірки, де здійснили свої атаки росіяни.

“Ми продовжимо ремонтувати колії, коли припиняться обстріли, — каже він перед від'їздом. — Ми будемо продовжувати залізничне сполучення, скільки зможемо. Іншого виходу в нас немає”.

Фергал КІН