Маємо другий неоголошений дефолт?

Почався він ще до того, як “Укрзалізниця” повідомила про відмову платити за гарантованими державою єврооблігаціями на 500 млн дол, включеними до процесу реструктуризації боргу у рамках програми, яку підтримує МВФ.

Те, що одностороння відмова стосується поки що лише невеликої частини державного боргу України, не скасовує юридичного факту державного дефолту.

Більшість суверенних дефолтів у світі полягали саме у частковій відмові від боргових зобов'язань.

Насправді про дефолт було оголошено принаймні місяць тому.

14 квітня 2015 року під час візиту до Вашингтона глава Мінфіну Наталія Яресько виступила з вимогою до кредиторів реструктурувати 40 млрд дол, що було сприйнято ними саме як офіційне визнання неплатоспроможності.

Усі ці оголошення робляться ніби пошепки, переважно англійською та без українського перекладу. Мабуть, щоб не будити патріотичну громадськість.

Можна скільки завгодно називати це “реструктуризацією” або “технічним дефолтом, який не вплине на роботу”. Правдою в цьому буде лише те, що “дефолт” і справді не є прямим синонімом апокаліпсису.

З точки зору аналітиків та рейтингових агенцій відмова або перенесення виплат за випущеними облігаціями буде вважатися суверенним дефолтом, незалежно від того, чи була досягнута домовленість з більшістю утримувачів бондів.

Насправді ж значна частина кредиторів опиняється перед фактом.

Якщо оголошено про неминучу “реструктуризацію” заборгованості за облігаціями, що обертаються на вільному ринку, то предметом домовленостей можуть бути лише терміни перенесення платежів та обсяги можливого списання боргу, а не питання оголошення дефолту, настання якого визнане обома сторонами.

У 1999 році Україна вже переживала суверенний дефолт, який посів своє місце серед 248 дефолтів у 107 країнах, зафіксованих з 1820 року. Все було так само.

Безвідповідальне управління фінансами призвело до того, що у 1999 році держборг зріс до 15,3 млрд дол. Це перевищило критично допустимий рівень 60% ВВП. Уряд не зміг сплачувати за накопиченими зовнішніми боргами.

Якщо цікавитеся історією нагромадження Україною цих обтяжливих боргових зобов'язань, ознайомтеся з дослідженням Олександра Кравчука.

Автор доводить, що під державним прикриттям кредити бралися для організації штучного банкрутства компаній-позичальників або перекладання боргу на державу іншим чином. Зовнішні кредити йшли на сумнівні проекти з очевидною метою — корумпувати місцеву еліту та отримати важелі впливу на державну політику.

Обсяг необхідних виплат лише Міжнародному валютному фонду в 2000 році перевищував усі валютні резерви НБУ. Загальні платежі за зовнішнім держборгом у 2000 році мали бути удвічі вищими за показники попереднього — 3,7 млрд грн.

Виплати за ОВДП у “добровільному” порядку, як планується і зараз, було переоформлено на нові документи з погашенням у 2001-2004 роках. Для іноземних держателів ОВДП були випущені спеціальні євробонди.

Зобов'язання за зовнішніми комерційними боргами були замінені єврооблігаціями з річною ставкою 10-11%, які погашалися до 2007 року.

Міжнародні фінансові інституції небезпідставно сприйняли такі кроки як суверенний дефолт. Це призвело до падіння кредитних рейтингів країни.

Постала ймовірність того, що кредитори висунуть Україні вимогу достроково виплатити всю суму боргів. Треба було вирішити основне питання зовнішнього боргу перед іноземними урядами та міжнародними фінансовими інституціями.

Після перемовин з “Паризьким клубом” і РФ вийшло зменшити борговий тиск на бюджет у короткостроковому період. Загальний обсяг зовнішнього державного боргу України в 2000 році скоротився на 17,1%.

Реструктуризація не означала відмову оплачувати борг чи навіть списання його частини. Цей крок лише знімав поточне боргове навантаження і розподіляв його на майбутні періоди, що вимагало додаткових витрат з обслуговування.

Тим не менш, влада отримала час для маневру і спробувала виробити більш зважену боргову політику. З 2000 року через відмову уряду виконувати вказівки фонду у реалізації ринкових реформ кредитування України МВФ зводиться до мінімуму — отримано 0,5 млрд дол з передбачених 1,8 млрд дол на 2001-2003 роки.

З 2002 року Україна взагалі перестає брати кредити фонду, а з кінця 2004 року співпраця обмежується консультативними й технічними послугами. Аж до 2008 року нові кредитні програми не відкривалися.

Отже, після дефолту 1999 року Україна на деякий час відмовилася від активної співпраці з МВФ та майже перестала зважати на його рекомендації. Незважаючи на таку самовпевненість і навіть гарячковість, дефолт чомусь не перетворився на катастрофу. Навпаки — одразу після нього почалося економічне відновлення.

Цьому, звісно, сприяла позитивна кон'юнктура світових ринків сировини. У 2000 році динамічне зростання спостерігалося у металургійній та хімічній, а через рік-два — і в інших галузях промисловості. При цьому драйвером зростання був саме експорт, на розширення якого дефолт негативно не вплинув.

Незважаючи на подорожчання вартості комерційних запозичень, великі українські підприємства знайшли ресурси для швидкого відновлення та розширення виробництва. Найцікавіше, що невдовзі збільшуються навіть інвестиції в нові виробничі потужності, що є унікальним для олігархічної офшорної України.

Натисніть для збільшення

Більшості людей цей дефолт не дуже запам'ятався. Пам'ятають про дев'яності, коли, незважаючи на відсутність загрози дефолту та отримання перших кредитів МВФ, життя в країні катастрофічно погіршувалося. Зате виконувалися вимоги підписаного з фондом “Меморандуму з питань економічної політики та стратегії”.

Крім стандартного джентльменського набору з підвищення тарифів та зменшення соціальних витрат, документ, зокрема, передбачав ліквідацію індикативних цін експорту, скасування сертифікації якості імпортних товарів, масову приватизацію.

Себто мова йшла про вирощування своєї або залучення іноземної капіталістичної олігархії (велика приватизація) та звільнення її від оподаткування, зокрема, за допомогою легалізації офшорних схем (ліквідація індикативних цін експорту).

Ну і відкриття внутрішнього ринку для низькоякісних зарубіжних товарів. Після дефолту 1999 року якраз і спостерігалася деяка зупинка у виконанні цієї “програми радикальних реформ”. Цей передих, здається, і дав країні шанс на економічний розвиток, який був частково використаний у 2000 роки.

Як відомо, дефолт є наслідком безвідповідальної політики “злочинної” влади. Так само відомо, що дефолти можуть означати початок періоду економічного зростання — нової, більш відповідальної політики. Але справжнє питання полягає зовсім в іншому: у тому, якою повинна бути ця відповідальна політика.

Дефолт України у 1999 році був подією, після якої протягом десятиліття країна переживала єдиний у її пострадянській історії період економічного відновлення, що ледь не завершився у 2008 році досягненням рівня ВВП 1990 року.

Дефолт, який починається зараз, кардинально відрізняється від попереднього. Мова не про безвідповідальність, некомпетентність та корупцію — тут, здається, значних відмінностей не спостерігається. Ні попередній “злочинний” режим, ні теперішній нічим кардинально не відрізняються від кучмістського.

Як відомо, рівень корупції за останні два роки в Україні зріс, і вона залишається найбільш корумпованою країною Європи.

Наслідки дефолту України 2015 року можуть бути кардинально іншими, ніж дефолту 1999 року, саме через іншу політику уряду та інший рівень співпраці нинішнього уряду з МВФ. Наслідки будуть значно гіршими, навіть якщо Кабмін обмежиться тихим “технічним” дефолтом “за взаємною згодою” з кредиторами.

Можливо, навіть навпаки: вчасне оголошення дефолту в односторонньому порядку було б оптимальним та покращило би позицію уряду на переговорах з позичальниками щодо реструктуризації та часткового списання боргу.
Фото unian.net

Річ у тім, що дефолт 1999 року дав можливість маневру та ігнорування більшості вимог МВФ, спрямованих на задоволення негайних потреб спекулятивних кредиторів та подальшу структурну перебудову країни у сировинний придаток.

Зараз, враховуючи фактичний дефолт, “сміттєвий” кредитний рейтинг та неможливість залучення коштів на світовому ринку запозичень, виконання вимог МВФ є єдиною можливістю для виживання цього уряду.

Отже, питання не стільки в дефолті, запобігти якому неможливо, а в тому, чи можна буде його використати для реалізації політики розвиту. Очевидно, що цей уряд робитиме все, аби цього не відбулося.

Дефолти можуть мати різні наслідки: або відновлення економічного зростання (Україна-1999, Аргентина-2001), або блокування економічного зростання та тривалу стагнацію під наглядом МВФ (Ірландія-2010-2013, Греція-2010-2015).

Відмінність другого сценарію полягає у суворому слідуванні програмам жорсткої економії, які руйнують місцеву економіку, але сприяють розвитку та пом'якшенню наслідків світової кризи у розвинених країнах. У випадку Греції та Ірландії це підтримка промисловості “старої Європи”, зокрема Німеччини.

Саме ірландський та грецький сценарії нескінченних реструктуризацій начебто за “згодою сторін” та уникнення упродовж кількох років одностороннього оголошення дефолту і нагадують соціально-економічний апокаліпсис.

Отже, те, що Яресько та Яценюк і далі розповідатимуть байки про героїчне уникнення “справжнього дефолту”, не врятує нас від економічного колапсу. Навпаки — заклинання дефолту і тяганина кота за хвіст збільшують шанси України потрапити у хронічну стагнацію з усіма соціальними та гуманітарними наслідками.

З цього замкненого кола є вихід. Він полягає у більш незалежній від східних та західних імперіалістів економічній політиці. Приклади такої політики можна знайти, наприклад, в Аргентині і частково — у Греції. Така політика — єдиний шлях до збереження України як незалежної держави.

Захар ПОПОВИЧ, кандидат економічних наук, заступник директора Центру соціальних і трудових досліджень