Люди натовпу: як створювався homo sovieticus

Світле майбутнє, щастя й добробут усього людства — на менше більшовицька партія не була згодна і до цієї програмної мети вела народи залізною рукою. А водночас це світле майбутнє мало стати безпосереднім наслідком масового терору, доносів і грабунків, зневажливого ставлення до вселюдської моралі й до “непотрібних революційному пролетаріату” культурних надбань.

Діалектична єдність цих двох засад більшовизму успішно втілювалася в практику. “Грабуй награбоване!” — закликав Владімір Ульянов-Лєнін, і досить швидко, тільки-но закінчилися “недорізані буржуї та куркулі”, партійні маси охоче взялися позбавляти зайві маєтності своїх же колег-більшовиків. “Пролетарський примус у всіх своїх формах, починаючи з розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є методом створення комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи”, — писав провідний теоретик більшовизму Ніколай Бухарін. Не минуло і двох десятиліть, як у суворій відповідності до цієї формули його вслід за мільйонами інших та під бурхливі овації трудящих повели до розстрільного підвалу. “Жити стало краще, товариші. Жити стало веселіше”, — резюмував Іосіф Сталін, — і дав наказ керівництву НКВС готуватися до Великої чистки в партії та армії. Народ дружно схвалив “мудрі заходи партії та уряду”, письменники вимагали “не жаліти скажених собак”, діти відрікалися від батьків, а дружини — від чоловіків. Були, звичайно, й винятки, але вони зникали в концтаборах. “Співчуття принижує людину”, — вчив народ мудрості великий пролетарський письменник Максім Ґорькій. І так успішно вчив, що навіть через чотири з гаком десятиліття після Великої чистки у більшості ясночолих інтелігентів збереглася звичка переходити на інший бік під час випадкової зустрічі на вулиці з кимось із вигнаних з роботи “політично непевних” колег чи членами родин політв’язнів...

Але лицьовий політичний бік “єдності партії та народу” мав й обернений, тіньовий. Номенклатура, починаючи з верхів і закінчуючи низами, розкрадала “загальнонародну власність”; народ її в цьому дружно підтримував. У сталінські часи — через голодування, потім — із принципу, ще пізніше — для невпинного поліпшення свого добробуту. Крадіїв, які несли додому все, що тільки можна, із заводів та колгоспів, газета “Правда” лагідно звала несунами. Тих, хто надто заривався, брав не по чину, карали, приміром, секретаря президії Верховної Ради СРСР Міхаїла Ґеорґадзе, у якого в листопаді 1982 року було конфісковано цінностей на 6 млрд руб. (але якого після самогубства було поховано на Новодівичому цвинтарі в Москві й справу не розголошено, бо брав хабарі батоно Міхо за вирішення питань “дорогим Лєонідом Іллічом”). Тож недарма сьогодні чимало люду жалкує за тими часами всезагального розтління: “Комуністи крали і нам давали”.

Утім, не випадає покладати на більшовиків усю провину за розбурхування найгірших людських якостей і напівтваринних інстинктів якнайширших мас. У цьому плані Лєнін — Бухарін — Сталін і компанія були вірними послідовниками двох бородатих основоположників “пролетарського вчення”.

“Царство свободи” на фундаменті терору

Понад півтора століття тому молодий Карл Маркс, спираючись у своїх творах на геґелівську ідею історичної необхідності, розгорнув теорію всесвітнього справедливого суспільства, що ґрунтувалося на духовній свободі, матеріальному добробуті, високій культурі. Але на шляху до такого царства свободи (або ж комунізму), за Марксом, лежить капіталістична система, що на той час уже домінувала в Західній Європі. Головним чинником, який не дає можливості організації щасливого суспільства, є панівна приватна власність, передусім на засоби виробництва, коли більшість творців матеріальних та духовних благ виявляються, так би мовити, ні при чому в розподілі та користуванні ними, коли ці блага протистоять своїм творцям. А відтак слід шляхом насильницької кривавої революції знищити приватну власність, “експропріювати експропріаторів”, у такий спосіб перейшовши до царства свободи, де повною мірою розкриється творча людська сутність. Причому саме під час кривавої революції суспільство має оновитися й очиститися. А носієм цих змін, єдиним “правильним” суспільним класом є промисловий пролетаріат, найбільш неосвічена та гноблена частина соціуму, що за діалектичною Марксовою логікою виступає спадкоємцем усієї класичної культури людства, його мистецтва, філософії та технології. Інші ж класи мають зникнути (яким саме чином, Маркс не деталізує) у вихорі революції.

Чимало цікавих конкретних деталей таких змін міститься в детально виписаних тоді ж alter ego Маркса Фрідріхом Енґельсом “Принципах комунізму”, які стали основою для написання добре знаного “Маніфесту комуністичної партії” — аж до політичного терору та створення концтаборів (“спеціальні місця під охороною”). Мета ж усіх цих акцій названа дуже чітко: “Концентрувати в руках держави весь капітал, все сільське господарство, всю промисловість, весь транспорт і весь обмін”. А така концентрація і є тоталітаризмом у його довершеному вигляді. Тому російські марксисти були в цьому плані вірними й послідовними учнями Маркса та Енґельса.

Були вони учнями і з іншого питання. Енґельс широко вживав поняття контрреволюційних націй. У редагованій Марксом “Новій Рейнській газеті” він писав, зокрема: “Серед усіх великих і малих націй Австрії тільки три були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність; це німці, поляки і мадяри. Тому вони тепер революційні. Всім іншим великим і малим народностям та народам належить у ближчому майбутньому загинути у буревії світової революції. Тому вони тепер контрреволюційні”. Тож не лише буржуї мали щезнути у вихорі революції...

Інакше кажучи, тоталітарна ідеологія комунізму вже біля своїх початків включала і терор за соціальною ознакою проти “ворожих класів”, і терор за суто національною ознакою проти “контрреволюційних націй”. Ці складові у їхній сув’язі більшовики довели до стану довершеності й втілили їх у суспільну практику на всій території, яку контролювали. А хіба можливі масовий терор, вбивства без суду й слідства та конфіскація у десятків мільйонів людей їхнього майна (від заводів до штанів і калош) поза використанням і розпалюванням найбрутальніших інстинктів якнайширших мас? Поза перетворенням “експропріаторів” (які, можливо, починали свої акції з ідейних міркувань) на банальних грабіжників, які віддали свої розум, честь і совість у цілковите розпорядження центрального комітету партії?

Перебіг історичних подій підіграв соціальним експериментаторам, допомігши їм у головному — у зміні самого єства масової людини.

Століття юрби

Коли Карл Маркс писав про дії пролетарів усіх країн та про їхнє єднання, він мислив геґелівськими спекулятивними категоріями. Проте у ХХ столітті колективний соціальний і національний суб’єкт стає емпіричною реальністю. Інформація, потрібна для його життєдіяльності, стала циркулювати “всередині” нього за допомогою технічних засобів зі швидкістю світла, тобто практично миттєво. Розкидані у просторі людські маси почали синхронно діяти в часі, стосувалося це наступу на фронті, маніфестацій опозиційних політичних партій, ковтання аудиторією спектаклю “перед мікрофоном” за участю знаменитих акторів чи продуктивних циклів на велетенському конвеєрному виробництві. Не випадково в ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року Владімір Ульянов-Лєнін вимагав від учасників перевороту найперше захопити “пошту, телеграф, телефон” та найпотужнішу в Росії Царськосельську радіостанцію. Без цих засобів (цінність яких не усвідомлювали ані тодішні демократи, ані консерватори) тотальна влада була неможлива. Як і суцільна пропаганда, на яку мала спиратися ця влада через одночасне охоплення ідеологічним впливом яких завгодно чисельно мас (треба було лише протягнути телеграфні дроти в потрібний регіон і залишити там радіоустановки, що й зробили в СРСР трохи пізніше встановленням на вулицях та в квартирах “тарілок” репродукторів, від голосу яких сховатися було неможливо).

Гігантські промислові комплекси та мегаполіси, де концентрувалися мільйони людей, які жили в єдиному ритмі, сприяли процесам змасовлення й уніфікації в середовищі не тільки найманих працівників, а й управлінців.

Перша світова війна, яка розпочалася 1914 року, ознаменувала знецінення індивідуального життя унаслідок створення і введення в дію масових засобів знищення, появи всесильних політичних репресивних органів та засобів комунікації, які легко використовувалися як засоби масової пропаганди. Руйнуються культурні табу, наявні до цього самообмеження людських учинків, моральні норми, уявлення про цінність чужого і свого життя. Значущості, здається, набувають лише колективні, класові й національні дії, об’єднані за допомогою комунікацій та помножені технікою. Відречення від власних прагнень, їхнє блокування, витіснення у підсвідомість, щоб “розчинитися” в колективному суб’єкті, стають соціокультурними нормами для багатьох народів, що з різних причин опинилися на межі національної катастрофи. Неможливість бути собою в ситуації тотальних потрясінь призводить до сакраментальної “втечі від свободи” (Еріх Фромм). Реальним стає лише те, що збігається з напрямами дій “великого колективного суб’єкта”, який на емпіричному рівні виступає у вигляді більших чи менших натовпів.

І тоді свої ідеологеми Лєнін, Троцкій та Сталін (а дещо пізніше й соціалісти антимарксистського ґатунку Муссоліні та Гітлер із Геббельсом) підкріплюють практичними рекомендаціями з маніпулювання юрбою, окресленими французьким мислителем Ґюставом Лебоном (або ж Ле Боном). Його книжка “Психологія народів і мас”, помережана підкресленнями і загнутими куточками сторінок, лежала на столах усіх згаданих вище тоталітарних діячів, слугуючи їм своєрідним дороговказом у майбутнє.

Що цікаво: Лебон був переконаним противником соціалізму в будь-якому його різновиді, але його без нього тоталітарні соціалістичні експерименти навряд чи стали б успішними.

Маркс, реалізований за Лебоном

 

Досліджуючи феномен натовпу, юрби, Лебон доходить висновку, що за певних умов зібрання індивідів незалежно від їхньої національності, професії чи статі дістає нові якості, істотно відмінні від тих, які характеризують окремих учасників цього зібрання: “Свідома особистість зникає, причому почуття та ідеї всіх одиниць, які утворюють ціле, іменоване натовпом, набувають одного спрямування. Утворюється колективна душа, яка має, звісно, тимчасовий характер, проте й певні риси”. Що, власне, й потрібно тим, хто прагне змінювати світ у своїх інтересах.

“Основні властивості натовпу: анонімність (безкарність), зараза (поширення думки), сугестивність (його можна змусити бачити навіть те, чого немає насправді), прагнення негайно втілити свої ідеї в життя. Психологія натовпу схожа на психологію дикунів, жінок і дітей: імпульсивність, дратівливість, нездатність міркувати, відсутність роздуму і критики, перебільшена чутливість. Його поведінка мінлива, оскільки реагує на імпульси. У нього відсутні сумніви...”

І ще кілька висновків Лебона, відзначених Лєніним і Сталіним:

“Індивід у натовпі набуває, завдяки тільки чисельності, усвідомлення своєї непереборної сили, і це усвідомлення дає йому змогу піддаватися таким інстинктам, яким ніколи не дає волю, коли діє самостійно. У натовпі ж він менш схильний приборкувати ці інстинкти, бо натовп анонімний і не є відповідальним за щось. Почуття відповідальності, що завжди стримує окремих індивідів, зовсім зникає в натовпі”.

“Індивід, пробувши кілька годин серед натовпу, під впливом чи то струмів, що виходять від нього, чи з будь-яких інших причин, точно невідомо, приходить швидко в такий стан, який дуже нагадує стан загіпнотизованого суб’єкта. Такий суб’єкт унаслідок паралічу свого свідомого мозкового життя стає рабом несвідомої діяльності свого спинного мозку, яким гіпнотизер керує згідно зі своїм уподобанням. Свідома особистість у загіпнотизованого зовсім зникає, так само як воля та розум, і всі почуття та думки керовані волею гіпнотизера”.

“Стаючи частиною організованого натовпу, людина спускається на кілька позицій нижче сходами цивілізації. В ізольованому стані вона, можливо, була би культурною; у натовпі це варвар, тобто істота інстинктивна. У неї виявляється схильність до сваволі, буйства, лютості, але також і до ентузіазму та героїзму, властивих первісній людині, подібність із якою ще більше посилюється тим, що в натовпі вона надзвичайно легко підкоряється словам та уявленням, які не мали б на неї в ізольованому стані жодного впливу, і робить учинки, що явно суперечать і її інтересам, і її звичкам. Індивід у натовпі — це піщинка поміж безлічі інших піщинок, здійнятих і віднесених вітром”.

Історія ХХ століття наочно довела справедливість цих висновків.

Звичайно, натовп (а в умовах умілого використання масових комунікацій та ламання соціокультурних табу внаслідок грандіозних катаклізмів цілі нації перетворюються на систему натовпів) здатний не тільки на аморальні та руйнівні, а й на героїчні та благородні вчинки. Але останні залежать не так від внутрішньої налаштованості юрби, як від умілого маніпулювання нею. Адже, за Лебоном, “судження натовпу завжди на­в’язані йому і ніколи не бувають результатом усебічного обговорення”. А оскільки “хоч би якими були ідеї, нав’язані натовпу, вони можуть стати панівними не інакше, як за умови бути вбраними в найкатегоричнішу і найпростішу форму”, бо “злочини юрби завжди викликані якимось дуже могутнім навіюванням, й індивіди, які взяли участь у їх скоєнні, переконані, що вони лише виконали свій обов’язок”, а попереду обіцяні вождями в результаті цього “велика перемога, велике диво, велика надія”, то, звісно, Лєнін, Троцкій, Бухарін чи Сталін були апріорі значно зрозуміліші й ріднішими масам люду на постімперському терені 1917—1921 років, аніж якісь там мляві інтелігенти чи надто освічені генерали.

Надалі ж сталінська система терору та пропаганди, поєднаних в одне ціле, докладала всіх зусиль, щоби натовпи не стали народами, а маніпульовані владою індивіди — самодостатніми особистостями. Звичайно, при цьому Маркса з його первинними цілями (за всієї їхньої суперечливості та химерності) і тим більше парламентськими сюжетами відсунули на тридесятий план, а панівними врешті-решт стали традиційні гасла “чорної сотні” часів Російської імперії, ледь завуальовані червоними стягами. І що цікаво, чого не врахував Лебон: пожиттєве перебування населення СРСР у складі натовпу призвело до того, що нові покоління несли в собі вроджені (і найгірші) риси “людей юрби”. Що й далося взнаки, коли з’явилася можливість свободи.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ