Легенда про “Сім'ю”

З легкої руки українських журналістів приблизно два роки тому з'явився термін “Сім'я” — для означення тієї частини оточення Віктора Януковича, яка не вписувалася у традиційні групи (Ахметова, Фірташа, Клюєва, Коломойського). Спершу “випадкових” людей записували в групу “людей Юри Єнакієвського”, потім з'явилася мода говорити про близькість цих людей до старшого сина президента — Олександра Януковича. Зрештою, будь-яке призначення в уряді почали трактувати як “посилення Саші”. Олександрові Януковичу приписали не просто надмірний вплив на кадрову політику батька — йому приписали ледве не тіньове керівництво країною.

Говорити про монолітність “Сім'ї” сьогодні — це те саме, що вірити у монолітність Партії регіонів (відсутність внутрішніх груп впливу, суперечок, дискусій) у 2010-му році. Говорити про визначальний вплив Олександра Януковича на “Сім'ю” — це те саме, що говорити про монопольний вплив Рината Ахметова на ПР три роки тому. Зображення “Сім'ї” у вигляді якогось потужного монстра, очолюваного сином Президента — це надто просто і надто схематично.

Те, що журналісти охрестили “Сім'єю”, має значно глибшу і складнішу природу. На сьогоднішній день “Сім'я” — це складний конгломерат політиків, бізнесменів та чиновників, яких об'єднує головний фактор: їх призов в управлінську сферу відбувся переважно після приходу до влади Віктора Януковича. Якщо Ахметов, Клюєв, Фірташ, Льовочкін кували перемогу Януковича, підставляли йому плече хто у 1997-му, хто у 2002-му, хто у 2004-му, а хто — у 2010-му році, пройшли з ним усі поневіряння або прийшли у команду у найскладніші для нього часи, то “Сім'я” почала формуватися у той час, коли Янукович був уже при владі. Першим не потрібно доводити свою відданість. Другим потрібно довести свою спроможність. Перші обрали Януковича своїм вождем і лідером, другі — шефом і босом. Для перших він — primus inter pares, для других — сюзерен. Перші знають, що вони багато зробили для того, аби Янукович досяг перемоги. Другі усвідомлюють, що для них зробив Янукович, аби вони могли досягти владних висот.

Між першими і другими існує антагонізм, який абсолютно зрозумілий і природній. Це антагонізм аристократії і дворянства, бояр і опричників, магнатерії і шляхти, сеньйорів і рицарів. Але якщо середньовічні монархи натравлювали дворян на аристократів, перетворюючи їх на караючу зброю у власних руках, то Віктор Янукович використовує наявність групи “служилих” для врівноважування інтересів.

Всередині “Сім'ї” є свої групи інтересів. Якщо до фінансового блоку уряду (Арбузов, Клименко, Соркін, Колобов) ще з натяжкою можна припасувати ярлик “друзі Олександра”, то силовики в цю категорію не вписуються. Свого часу молоді та амбітні хлопці — Арбузов, Клименко — намагалися знайти своє місце у революційному таборі (брат Олександра Клименка, Антон, на початку 2000-х був “правою рукою” Юрія Луценка — Юрій Віталійович тоді відгукувався про нього як про того, хто “далеко піде”; Сергій Арбузов був членом “Нашої Україні”). Хоча для Донбасу участь у тих чи інших політтусовках загальноукраїнського рівня є більш ніж умовною — тут більш важливими є персоніфіковані орієнтири. Їх пошук і бажання “робити справи” був помічений. Один за одним представники цієї групи почали обіймати посади в уряді. І не факт, що ці посади дісталися їм довічно — наскільки мені відомо, сьогодні перед фінансовим блоком стоїть завдання успішного подолання кризових явищ в економіці. І подальша доля групи буде залежати не від того, з ким і коли вони подружились, а від ефективного звіту про виконання доручень.

Іншу групу творять керівники силових відомств. Ні Захарченко, ні Лєбедєв, ні Якименко не належать до групи Олександра Януковича. Силовики — це виключна прерогатива самого Віктора Януковича. Це — люди, яким президент повинен довіряти. До цієї ж групи можна віднести і Генерального прокурора Віктора Пшонку. Очевидним перебільшенням є інформація у різного роду виданнях про нібито наявність конфлікту між Міністерством внутрішніх справ та прокурорськими структурами — знавці, навпаки, говорять про доволі тісну співпрацю ГПУ та МВС протягом останнього року (цьому, до речі, є чимало прямих та непрямих доказів).

Третя група — група з особливою історією, але навряд чи з причетністю до Олександра Януковича. Мається на увазі “енергетична група” — Едуард Ставицький та Олег Проскуряков — яка орієнтована також безпосередньо на Президента. За великим рахунком цю групу навряд чи можна віднести до “Сім'ї” — генеза цієї групи є тим елементом, який здатен зруйнувати сам міф про “Сім'ю”.

Нарешті, є ще й четверта велика група, яка недопредставлена у виконавчий владі, але у Верховній Раді має 14 — 16 “штиків”, володіє впливом на енергетичний ринок України та на медіа-сферу. Це група Сергія Курченка. Віднесення його до групи Олександр Януковича не зовсім доречне — тут скоріше керуються гіпотезами та припущеннями. Курченко — це доволі цікаве явище. Цей проект робить лише перші кроки, але у 2014 році матиме серйозний політичний вплив. Особливо коли мова йтиме про забезпечення нових економічних мостів із нашими партнерами на Сході.

Важливий момент: належність до умовної групи не гарантує учасників цієї групи від конфліктів між собою — і ми кілька місяців тому спостерігали ряд конфліктних ситуацій між “сімейними” і “сімейними” — зокрема за повноваження і контроль над відомствами.

До речі, навряд чи справдяться припущення деяких експертів про те, що “Сім'я” або окремі її сегменти “з'їдять” Ахметова чи Фірташа. Надто вагомою є їх роль. Надто потужними — їх заслуги. Та й правило балансів і рівноваг вимагає їх присутності в політиці та економіці країни. Янукович виступає в ролі регулятора правил та гаранта привілеїв за принципом “кожен володіє тим, чим володіє”. Тому можна говорити скоріше про укладання коаліцій і блоків всередині владної команди, тектонічні зсуви у групах (тактичний союз Клюєва і Арбузова, дистанціювання і нове наближення Колесникова, відхід Хорошковського, союз Пшонки і Захарченка, зближення Фірташа і Ахметова тощо), аніж про загострення “внутрішньовидової боротьби”.

В умовах відсутності в українській політиці протистояння між владою та опозицією (через анемічність опозиції) розвиток та відносна стабільність системи забезпечується завдяки внутрішньоінституційним протистоянням у владі. Зокрема тим механізмам, які забезпечують групи, об'єднані журналістами та експертами в умовний табір “Сім'я”.

Кость БОНДАРЕНКО