Культура війни

 У квітні 2024 року Україна обговорювала новий закон про мобілізацію, американську допомогу, ворожі удари по нашій енергосистемі та інші актуальні проблеми воєнного часу. Але паралельно багато хто з нас сперечався про кенселінг Михайла Булгакова та про вплив його творчості на уми сучасних українців. Висновки експертної комісії УІНП спровокували серйозну дискусію в соцмережах.

Безперечно, у 1918—1919 роках киянина Булгакова було важко назвати прихильником української незалежності. Погляди автора позначилися на його творах, описують тодішні військово-політичні перипетії. І якщо розглядати булгаківську “Білу гвардію” в утилітарному ключі, то це не є найкориснішим читанням у розпал повномасштабної війни з Росією.

Однак цей кейс підштовхує нас до ширшої постановки питання. Користь чи шкоду приносить Україні та частина світової культурної спадщини, в якій відображено жорстокі війни минулого?

Як можуть позначитися на світогляді наших співгромадян уславлені західні книги та кінофільми ХХ та ХХІ століть? Що буде, якщо вітчизняні експерти почнуть розбирати їх так само прискіпливо, як творчість Булгакова чи інших російськомовних авторів?

Наприклад, Перша світова війна породила чимало талановитих творів. Але абсолютна більшість із них точно не підніме бойовий дух сучасного українця — вони можуть лише демотивувати вітчизняну аудиторію. 

“На Західному фронті без змін” зображує війну безглуздим кровопролиттям і змушує співчувати окупантам, що топчуть захоплену землю Франції.

“Прощавай, зброє” зображує війну безглуздим кровопролиттям і змушує співпереживати дезертиру, що тікає до нейтральної Швейцарії.

“Пригоди бравого солдата Швейка” зображують війну безглуздим кровопролиттям і змушують насміхатися з патріотизму та військового обов'язку. 

Винятком із правил виглядає хіба Ернст Юнгер зі своєю книгою “У сталевих грозах”, проте конкуренції з популярнішими авторами-пацифістами він не витримує.

Втім, багато воєнних конфліктів минулого взагалі постають перед нами в безальтернативному художньому висвітленні. Так, про громадянську війну в США українці судять за єдиним культовим романом — “Віднесеними вітром”.

При цьому головний герой Мітчелл знущається з патріотичних почуттів співвітчизників і знецінює збройну боротьбу за незалежність (“Чи треба так розуміти вас, сер, що Справа, за яку віддають життя наші герої, не є для вас священною? — Якщо завтра ви потрапите під потяг, чи означає це, що залізнична компанія має бути зарахована до когорти святих?”).

А головна героїня сприймає війну виключно як джерело неприємностей і зустрічає звістку про капітуляцію з полегшенням, адже тепер ніхто не реквізує її майно, і їй більше не доведеться здригатися від переляку, почувши стукіт кінських копит. 

Словом, “Віднесені вітром” здатні виховати лише безідейного ухилянта, який вважає військові зусилля та жертви своєї Батьківщини марними.

Здавалося б, Друга світова війна для нас перспективніша: з нею пов'язано безліч книг і кінофільмів, що змальовують боротьбу з абсолютним злом — нацизмом. Але й тут на сьогоднішню Україну чатує каверза.

Значна частина творів про Другу світову виводить на перший план не воїнів і героїв, а безпорадних обивателів, які не чинять активного опору ворогові та думають лише про власне виживання.

Спілбергівський “Список Шиндлера” завоював сім “Оскарів”, а “Піаніст” Романа Поланскі — три. Однак персонажі “Списку Шиндлера” навіть не думають про збройний опір, а намагаються пережити війну під опікою “хорошого німця” — окупанта та члена нацистської партії. Герой “Піаніста” не бере участі ні в повстанні у Варшавському гетто 1943-го, ні у Варшавському повстанні 1944-го, а місяцями ховається в чотирьох стінах. 

Така життєва позиція суперечить усьому тому, що пропагує Україна воєнного часу. А якщо звернутися до літературних першоджерел — спогадів піаніста Владислава Шпільмана та “Ковчега Шиндлера” Томаса Кініллі — і побачити, в якому контексті там згадуються українці, то питання про кенселінг обох військових драм можна вважати вирішеним.

Ще гірші справи із зображенням масштабних воєнних конфліктів у третьому світі. Найвідоміший культурний продукт, присвячений війні в Кореї — класичний телесеріал “МЕШ” про будні мобільного армійського госпіталю. І це типова пацифістська сатира, де армія постає збіговиськом ідіотів, а війна — чимось безглуздим. 

Зрозуміло, пацифізмом пронизані і майже всі помітні твори про війну у В'єтнамі. Поза конкуренцією тут “Апокаліпсис сьогодні” Копполи, де військові зображені шаленими маніяками — шанувальниками відрізаних людських голів та запаху напалму вранці.

Зрештою, ми підходимо до найближчого — хронологічно — аналога російсько-українського протистояння: масштабної ірано-іракської війни 1980—1988 років. Тут вибору у вітчизняних читачів та глядачів немає й поготів. Всесвітню популярність здобули лише графічний роман “Персеполіс” ірано-француженки Маржан Сатрапі та однойменний анімаційний фільм.

Хоча 1980 року саме Іран став жертвою іракського вторгнення, і цей факт відбито у “Персеполісі”, пафосу справедливої оборонної війни там не знайти. Головним антагоністом виступає не зовнішній ворог, а власний революційний уряд, який закручує гайки під приводом захисту країни.

Мирні іранці страждають не так від ракетних ударів противника, як від державних заборон: наприклад, хворого чоловіка не випускають за кордон для операції на серці. А мужні вчинки за версією “Персеполісу” — це відвідати підпільну вечірку з алкоголем та відмовити юного іранського хлопця від добровільного вступу до армії.

Яку користь Україні може дати ця апологія безідейних обивателів? Питання риторичне.

Звичайно, кожна велика війна ХХ століття породжувала численні культурні продукти, що відповідали державним потребам і надихали людей на битву з ворогом. Але, як правило, випробування часом вони не витримували — і вирушали на звалище історії невдовзі після закінчення війни. 

“Апокаліпсис сьогодні” вважається шедевром світового кінематографа. А хто переглядатиме фільм “Зелені берети”, що вийшов 1968-го і прославляв боротьбу з комуністичною агресією у В'єтнамі?

“На Західному фронті без змін” Ремарка досі залишається бестселером. А хто пам'ятає “Пісню ненависті до Англії” його співвітчизника Ліссауера? На початку Першої світової війни полум'яні рядки “Пісні” завчали напам'ять мільйони людей, але вже за десять років майже ніхто не сприймав цей пафосний твір всерйоз.

Напрошується неприємний, але цілком очевидний висновок. Якщо підходити до культури з суто утилітарної точки зору, то для сьогоднішньої України шкідливий не лише киянин Булгаков, а й величезний пласт світової культурної спадщини, створеної в ХХ та ХХI століттях. Оскільки в більшості випадків сучасна гуманістична культура пропагує цінності, що розходяться з вимогами воєнного часу.

Війна вимагає прославляти мілітаризм — як запоруку виживання країни та нації. А сучасна культура вчить ставитись до збройних конфліктів як до безглуздих м'ясорубок.

Війна вимагає заохочувати ксенофобські настрої у суспільстві. А сучасна культура підштовхує до думки, що споконвіку порочних націй та народів не існує.

Війна вимагає зневажати слабких людей, які віддають перевагу принизливій ролі жертви перед роллю воїна та захисника. А сучасна культура змушує співпереживати таким людям.

Звісно, завжди можна витягти з культурного небуття щось архаїчне та непопулярне, але корисне для України 2020-х. А можна створювати щось своє: гостроактуальне та цілком відповідне вимогам великої війни. 

Та чи готові сучасні українські автори до того, що їхні твори не поповнять скарбницю світової культури, а натомість розділять долю “Пісні ненависті до Англії”, написану 110 років тому Ернстом Ліссауером?