Культ підлабузництва: осанни президентові приносять тимчасову вигоду тим, хто їх виголошує

Наприкінці листопада українці дізналися, що ними править не “перший серед рівних”, а певною мірою вища істота. На літературному порталі “Буквоїд” з’явилася публікація про книжку дніпропетровчанина Володимира Чередниченка “Національна ідея”, де значну увагу приділено... нібито аристократичному походженню президента Віктора Януковича. Автор стверджує, що предки гаранта були білоруськими шляхтичами, котрі втекли на Донбас від переслідувань більшовиків (що суперечить його офіційній біографії). Книжку було видано ще 2010 року, але розголосу вона набула тільки зараз. І не дивно: останнім часом тема славослів’я на адресу глави держави перейшла на новий, іще не бачений в Україні рівень.

“Герой” нашого часу

Ще на початку жовтня в інтернеті були розміщені скани книжки донеччанина Віталія Спажука з яскравою назвою “Життя під знаком факторіала”. Фрагменти шедевра говорять самі за себе: “Виктор Федорович Янукович — имя созидательное!”, “— Как прекрасна жизнь! — не произнес, не воскликнул, а негромко, с морозным придыханием возгласил из себя Виктор Федорович”, “Поступки Виктора Януковича богоугодны и богооткровенны”.

А 27 жовтня в тому ж таки Донецьку відбулась презентація 500-сторінкової праці російською мовою “Партия Регионов: Прошлое... Настоящее... Будущее...”, знову присвяченої не так ПР, як її лідерові Януковичу. Керівник проекту Галина Фролова запевнила, що за книжку ніхто не платив — вона стала результатом зусиль “маленького колективу, котрий працював над цим твором про рідну Партію регіонів”. За даними місцевих ЗМІ, одним із членів “маленького колективу” був мер Маріуполя Юрій Хотлубей.

Фактично йдеться про цілу традицію. 2006 року тодішній прес-секретар Януковича Ганна Герман видала відоме славослів’я майбутньому президентові під заголовком “Залізний господар”. А ще під час виборчої кампанії-2004 зливу знущань у пресі викликала книжечка якоїсь Віри Ніколаєвої (особи автора встановити не вдалося), теж російською, “Прикоснись к судьбе”, яка щемно оповідала про нелегкі дитячі роки Януковича.

Розбудова “культу” не обмежується товстими томами в гарних обкладинках. Віктора Януковича вже зображували на іконах, на жіночих нігтях, вирізали з кавуна. Півтора року тому київська художниця Юлія Панасюк увічнила “об’єднувача країни” на дивному портреті, де герой зображений у діловому костюмі, але в напівміфічній короні Данила Галицького. А луганський скульптор Микола Шматько побачив його в образі римського імператора Каліґули, що, втім, складно вважати компліментом з огляду на імідж останнього в історії.

Лакейство як покликання

Торік польська газета Rzeczрospolіta дивувалася, що портрет Януковича красувався на першій сторінці розданого українським міністрам проекту Податкового кодексу. Того ж року Міністерство освіти Криму рекомендувало 1 вересня провести в школах автономії тематичний урок, присвячений передвиборній програмі президента. Всю країну облетіла історія з дитячим хором на Луганщині, шестирічні представниці якого співали написану 68-річним викладачем Олександром Мірошниченком пісеньку зі словами “Дядя Витя — дяди лучше нет / Дядя Витя Янукович — умный президент / Он, конечно, любит с детками играть, / Хорошо с ним будем жить и процветать”. А на мітингу на честь приїзду гаранта до рідного Єнакієвого однокласник гаранта Володимир Довцов зачитав у телекамеру Першого національного власний вірш, у якому Януковича названо “Лучезарным”. “Виктор, ты — свет наш и знамя / С тобой мы пойдем на врагов! / Веру принес ты народу / Счастье, свободу и кров”, — заявляв поетичний пенсіонер.

Лояльні до влади ЗМІ — насамперед ТБ — загалом уникають гротескних форм славослів’я. Вони працюють над формуванням позитивного іміджу президента по-іншому. Робота часто починається задовго до ввімкнення телекамери. Наприклад, важко не звернути увагу, що акції протесту на соціальному ґрунті, які поширились останніми місяцями, спрямовані зазвичай проти парламенту й уряду. Тоді як Януковича, котрий цей уряд призначив і під котрого сформовано парламентську більшість, акуратно виводять за дужки. Так від світлого образу президента за змогою прибирають негатив.

З іншого боку, на Віктора Федоровича “наліплюють” позитив. Один із найкреативніших продуктів — мироточивий фільм “Президент. Початок шляху”, у найкращих азійських традиціях трансльований на ТБ в липні 2010 року до 60-річного ювілею Януковича.

У День Незалежності, а потім 18 жовтня, державне телебачення показало два інтерв’ю Януковича поетові й публіцисту Віталію Коротичу, проведені останнім у режимі якщо не підлабузництва, то принаймні “максимального сприяння”. Цікаво, що буквально за кілька днів після трансляції першої бесіди Держтелерадіо включило до списку книжок, які мають видати коштом бюджету, роботу пана Коротича “Цілком особисто. Приватні листи до Д. Кременя”. На це з державної скарбниці мало піти 174,6 тис. грн.

Наприкінці серпня великого розголосу набув “відкритий лист української інтелігенції”, в якому, зокрема, говорилося, що Янукович “твердо” стоїть “на боці народу” в питанні боротьби з корупцією, і не менш твердо — “на позиціях захисту загальнолюдських цінностей і держави”. Прес-служба президента оперативно розповсюдила його відповідь, що починалася словами: “Я відчув вірне й надійне плече соратників…” Незабаром, однак, низка “підписантів” заявили, нібито тексту, під яким стояли їхні прізвища, і в очі не бачили (відмовились, зокрема, Лесь Танюк, ректор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт і лікар Ольга Богомолець). Цікаво, що найперший розчерк під “листом інтелігенції”, наскільки відомо, належав колишньому студентові Інституту імені О. Богомольця, згаданому вище Віталію Коротичу.

Без шансів на “культовість”

Здоровий глузд підказує, що повноцінний “культ особи” в Україні неможливий. Отож хвалебні оди на адресу Януковича і К° в сучасних наших реаліях не досягають пропагандистської мети. По-перше, Янукович просто не мав для формування такого культу стартових умов: президентом його зробила лише третина виборців. По-друге, українці сьогодні в принципі не довіряють політикам, і президент не виняток — рейтинг його впав до 20—25%. Нарешті, по-третє, окрім вірнопідданих книжок, яких ніхто навіть не гортає, є інтернет, який, навпаки, читає найактивніша частина громадян.

“Проблема ще й у виконавцях, які роблять усе по-дилетантськи й просто кумедно”, — впевнений головний редактор “Буквоїда” Сергій Руденко. На його думку, більшість авторів підлабузницьких книжок не розраховують, що їхні твори справлять пропагандистський ефект на громадськість: “У ситуації зі Спажуком, схоже, йдеться про щиру любов автора до президента. Ганна Герман із її “Залізним господарем” свого часу розраховувала підтримати близькість до Януковича. Віталій Коротич, схоже, теж хоче досягти якогось визнання цією владою”.

За нинішніх реалій, як указує науковий керівник фонду “Демократичні ініціативи”, соціолог Ірина Бекешкіна, главі держави залишається тільки “грати в доброго царя”, котрий змушений періодично втамовувати народне невдоволення відставками “поганих бояр” — міністрів та інших чиновників. “Але довго це тривати не може, — впевнена експерт. — Якщо ти граєш роль царя, то мусиш брати на себе відповідальність. Якщо ж цього не відбувається, то рано чи пізно народ, як у відомій радянській кінокомедії, здогадується: “А царь-то — ненастоящий!”

“Зараз непевний час. А в непевний час культовим лідером стає той, хто асоціюється зі справедливістю, — розкриває технологію створення “доброго царя” відомий політолог, голова служби “Український барометр” Віктор Небоженко. — Друге — це стабільність. Якщо лідера асоціюють зі стабільністю, його можуть підтримувати, бо “могло бути гірше”. Такі пропагандистські прийоми традиційні для авторитарних режимів. Тож серед методів, що здатні допомогти Януковичу продовжити президентське існування, Небоженко називає контроль над телебаченням й позірну боротьбу з корупціонерами та олігархами: “Але тут потрібні серйозні кримінальні процеси, а не фарс, як у справі Тимошенко. На жаль, і цією справою Янукович уже встиг показати, що від нього важко чекати й стабільності, і справедливості”.

Таким чином, панегірики на адресу президента приносять вигоду тільки тим, хто їх виголошує (і то, як показують приклад Ганни Герман, екс-губернатора Михайла Цимбалюка, академіка Володимира Семиноженка та інших колишніх, ненадійну й не надовго). А об’єкту вихвалянь у підсумку дістаються тільки глузування та сміх…