Кругообіг благ в Україні: забрали у Клюєва, віддали Ахметову

Бенефеціаром усіх реформ має бути суспільство. У широкому значенні цього слова.

Реформи — це не обов'язково боляче. Вони можуть і повинні нести позитивний ефект.

Чому на третій рік після Майдану це не відчувається?

Можливо, тому що реформи втілюються у життя так, щоб не зачепити інтереси впливових людей, в руках яких зосереджена політична та фінансова влада? Це ще називають “політичним компромісом”. 

Розглянемо феномен української реформи на прикладі електроенергетичної галузі.

Найбільш відчутний ефект реформування сектору — суттєво зросли тарифи на електроенергію. Як для побутового, так і для промислового споживача. Всі відчули.

А тепер подивимося на ситуацію, яка, навпаки, мала б призвести до зменшення тарифу. Такою підставою, наприклад, могло б бути зменшення “зеленого тарифу” для сонячних електростанцій, які завжди за електроенергію отримували більше, ніж інші генерації — теплові або атомні електростанції. У червні 2015 року Рада значно зменшила тариф для “сонячних” генерацій (окрім станцій потужністю менше 10Мвт).

І це, напевно, мало б зіграти на руку споживачам, адже звільнилася значна сума коштів. Чи подешевшала електроенергія? Звісно ж, ні.

Чому? Запитаєте ви.

Для початку давайте розберемось, як працює український енергоринок. Всі споживачі платять за електроенергію фіксовану ціну. Всі виробники електроенергії отримують за свою роботу фіксований тариф. Майже всі.

Так склалося, що теплові електростанції у нас працюють за принципом залишкового балансу. Тобто, їм дістається залишок від загальної суми, яку спочатку розподіляють між собою інші виробники електроенергії.

Цей “залишок”, можливо, звучить непривабливо, але це оманливе враження. Насправді, середній тариф для наших теплових електростанцій зріс з 77 копійок за одну кВт*г у травні 2015 року до 180 копійок у листопаді 2016 року.

Знаючи цей принцип ринку, легко зрозуміти, хто отримує основні вигоди, коли тариф в якоїсь з компаній-виробників знижується, але не знижується тариф для кінцевого споживача.

На жаль, саме це і сталося урізанням “сонячного” тарифу для станцій потужністю більше 10 Мвт (станції до 10Мвт далі продовжують працювати за тарифом 0,47 євро, тобто понад 13 грн за Квт*год). Це зниження приблизно дало економію 2,5 млрд грн за півтора роки.

Отже, це давало можливість знизити тариф на 6-7% для населення або на 1,5-2% для непобутових споживачів, що було б логічним. Натомість, ми отримали нове зростання тарифів, зокрема для промисловості на 27% протягом 2016 року.

Тобто, 2,5 млрд грн “урізання сонця” просто були розподілені серед інших учасників ринку. Нескладно відстежити, у яких компаній-виробників з червня 2015 року виросли тарифи найбільше.

Припускаю, що більшість депутатів, що голосували у червні 2015 року за зменшення “сонячних” тарифів, не розуміли, куди можуть піти зекономлені кошти. Адже це вирішувала НКРЕКП, яка досить далека від кінцевих споживачів, зате досить чутлива до потреб виробників електроенергії.

Іншими словами: так вийшло, що депутати “покарали” своїм рішенням неугодного Клюєва, але тим самим допомогли іншим олігархам, присутнім на енергоринку.

Зараз у парламенті зареєстрували новий законопроект про урізання “сонячних” тарифів. Правда, ситуація дещо змінилася, і акціонером цих станцій є вже не Клюєв, а китайська державна компанія CNBM.

Не будемо тут обговорювати, чи повинні CNBM, як колишні кредитори компанії Клюєва, відповідати за всі його гріхи в Україні. Іноземні інвестори працюють з компаніями багатьох наших олігархів із специфічною історією. І це окрема дискусія: як їх карати, щоб не нашкодити самим собі.

Проте з точки зору споживача, усіх цікавить, що означатиме можливе майбутнє рішення про зниження тарифу для “сонячних” станцій. Якщо споживачі від того не виграють, то кому саме дістануться заощаджені кошти?

І якщо іншим олігархам, то у чому сенс таких ініціатив?

Якщо це справді робиться для споживача, то потрібно спочатку спланувати зниження тарифів для нього, а вже потім “різати” “зелених”. Важливо, щоб послідовність була саме такою, бо інше вже проходили — хотіли, як краще, а вийшло, як завжди.

“Як завжди” — це типовий банальний перерозподіл — від олігарха, який втратив політичний вплив, до олігархів, які втримали і зміцнили свою політичну вагу.

Рано чи пізно настане втома від таких реформ. І не стане довіри. Саме такі рішення є підставою для формування думки, що реформи не розподіляють суспільні блага в інтересах всього суспільства, а використовуються для банального перерозподілу благ в інтересах вузького кола осіб.

Чи може бути довіра до тарифів в таких умовах?

Андрій ГЕРУС