Тут і протистояння агресивному диктаторові, і ворожий повітряний терор, і навіть назва оскароносного британського фільму “Darkest Hour” (”Темні часи”, 2017), що нагадує про українські блекаути.
Для більшої подібності в новорічному зверненні Володимира Зеленського слід було б процитувати знамениту промову Черчилля: “Я пропоную вам тільки кров, важку працю, сльози та піт. На нас чекає найважче випробування. На нас чекає багато довгих місяців боротьби і страждань”.
Але, вітаючи співгромадян зі святом, президент постарався зосередитися на позитиві.
На жаль, святковий настрій не може зберігатися вічно. Поки 2023 рік залишався для нас розмитим майбутнім, на нього було зручно проєктувати потаємні надії та найкращі очікування: деокупацію Донбасу та Криму, смерть чи повалення Путіна, крах та розпад РФ.
Тепер 2023 рік стає нашою реальністю, і на перший план виходять нагальні проблеми. Наслідки ворожого терору, соціально-економічні негаразди, ризики нового російського наступу, неминучі жертви, втрати та поневіряння. Ті самі “кров, піт і сльози”, колись обіцяні власному народу Вінстоном Черчиллем.
Пастка №1: завищені очікування
Кожна перемога ЗСУ надихає країну, але водночас сприймається як прелюдія до нових, ще більш надихаючих перемог.
Якщо восени 2022-го вдалося звільнити Харківщину та правобережну Херсонщину, то звільнення Донбасу та Криму вже до літа 2023-го починає здаватись вирішеною справою. Чим більшого досягає українська армія, тим більше яскравих та швидких успіхів від неї чекають у тилу. І якоїсь миті планка тилових очікувань стає просто недосяжною.
А потім виявляється, що війна не може складатися лише з приємних новин.
За контрнаступом на Херсонщині йдуть важкі оборонні бої за Бахмут. Генерал Залужний попереджає про можливу атаку ворога на Київ. У тилу сперечаються про скандальний законопроєкт 8271, і з'ясовується, що українські бійці можуть самовільно залишати позиції, а їхні командири — віддавати помилкові накази.
На тлі непомірно завищених очікувань виникає болісний когнітивний дисонанс.
І тому дуже важливо бачити у наших захисниках людей, а не надлюдей. Не впадати в ейфорію після чергової перемоги. Бути готовими до того, що військові успіхи можуть чергуватись із тактичними невдачами, і не вважати це приводом для зневіри.
Зрештою, саме таким був британський досвід Другої світової. Вигравши битву за Англію, співвітчизники Черчилля програли битви за Крит, за Сінгапур, за Дьєп — щоб зрештою здобути перемогу у війні.
Пастка №2: недооцінка супротивника
Розповіді про слабкість та вразливість росіян піднімають моральний дух населення та користуються масовим попитом. Але варто перестаратися, і весь позитивний психологічний ефект зійде нанівець. Відповідні історичні паралелі знову ж таки знайти легко.
“1914 року за Гогенцоллернами була найкраща армія у світі. А за цим крикливим берлінським пігмеєм немає нічого, що можна було б з нею зрівняти”. “Їхні гармати, їхнє спорядження надто недосконалі, та й те, що в них було, здебільшого безглуздо втрачено через дурні спроби Гітлера вторгнутися на Британські острови”. “Весь їхній примітивний вишкіл поспіхом іде прахом, ледь з'явилося розуміння, що бліцкриг провалився і що війна — справа довга”.
Наведені цитати датовані початком 1941 року і належать тодішньому британському лідеру думок — Герберту Веллсу. Знаменитий письменник і публіцист переконував співгромадян, що наступальний потенціал гітлерівської Німеччини вже вичерпано, і вона більше ні на що не здатна. Однак того ж року німецькі війська окупували Грецію, захопили Югославію, вторглися до СРСР і дійшли до Москви. І хоча ці тимчасові успіхи не врятували Третій рейх від поразки у війні, за контрастом з британським шапкозакидництвом вони сприймалися дуже болісно.
Пастка №3: пошук винних
Третя ментальна пастка, яка загрожує українському тилу, тісно пов'язана з двома попередніми.
З одного боку, багато хто чекає від Збройних сил України швидких та легких перемог. З іншого боку, багато хто встиг увірувати в повну неспроможність ворога.
Але коли завищені очікування не виправдовуються, а ворог досягає якихось результатів, у обивателя виникає неминуче запитання: хто ж у цьому винен?
Природно, в такому разі пошуки винних ведуться серед своїх же. Щоб пояснити розбіжність між бажаним і реальним, потрібні близькі та доступні цапи-відбувайла.
Якщо до перемоги ще далеко, то винні не об'єктивні обставини, а неправильне ведення війни українським керівництвом. Якщо Донецьк, Луганськ та Сімферополь не вдається звільнити за лічені місяці, то винний не російський опір, а зрадники в українському командуванні. А якщо населенню доводиться сидіти без світла, то винні не ворожі удари, а жадібні вітчизняні енергетики, які нібито продають електрику наліво.
Конспірологія, параноя, взаємна недовіра, необґрунтований пошук винних всередині України — це саме те, що потрібне Росії. Саме те, що здатне вбити клин між тилом та фронтом, між політичним та військовим керівництвом, між заходом та сходом країни. Те, що може позбавити нас нашої головної зброї — єдності. А без єдності не виконаєш програму, озвучену Черчиллем у тій самій промові про кров, піт і сльози:
“Ви запитаєте, яка наша ціль? Я відповім одним словом: перемога, перемога за будь-яку ціну, перемога, незважаючи на всі жахи, перемога, яким би довгим і важким не був до неї шлях; бо без перемоги нам не вижити”.
