Країна. Війна. Любов: Донецький щоденник, уривки

Чи можна полюбити у чітко означений час? Приміром, у суботу, о дев’ятнадцятій двадцять дві?

Раніше я думала, що час народження дітей, написаний на лікарняних цератках, — це якась лікарська формальність. Потім подруга сказала, що це важливо для гороскопів. Години і хвилини, а не лише день та місяць. Звідси приголомшлива варіятивність. Доля людини залежить від того, як стоїть або не стоїть у перигеях і апогеях Сонце.

Щоб добряче з’їхати з глузду, слід народити.

Цифри на цератці — це час, яким точно позначено прихід любові.

Мабуть, не в усіх. Але багато хто пам’ятає, знає.

Ти береш маля на руки, зазираєш в очі — і розчиняєшся. Тонеш. Анітрохи не опираючись, тонеш — відпливаєш у щастя, якому немає меж.

Потім, згодом усі дорослі думки про те, що діти — це клопіт і безконечна втома, що виростають вони не такими, як хотілося, що вдячности не буде і годі на неї чекати, що між пелюшками та зеленками можна не завважити, як мине життя і підкрадеться старість, що ані склянки води, ані окрайця хліба, що діти — зрадники, і якщо когось і любитимуть безмежно, то лише власних дітей, наших онуків…

Потім, згодом — майже всі пророцтва справдяться, а сподівання — ні. Майже не справдяться. Потім усе буде не таким пекучим, не таким ясним, не таким чистим, як того першого разу. Але це вже нікуди не дінеться.

“Окситоцин, суто гормональні штуки, — каже приятель-лікар. — У чоловіків усе інакше”.

Це добре, що у них інакше. Тому вони і з’їжджають із глузду в Наполеонів і Бетменів.

Хоча моя нинішня манія величі —масштабніша.

У суботу, о дев’ятнадцятій двадцять дві я взяла на руки Україну. Довгі перейми, двадцять три роки. Могла б уже й не народитися.

Я взяла її на руки, зазирнула в очі й розчинилася. Маленька моя, золота, бідолашненька, єдина… Щастя моє безголове. Радість…

Тепер уже пішли пелюшки, втома і дратливість. Іноді вона погано поводиться. Та якщо всіх неслухняних галасливих дітей ми віддаватимемо на всиновлення, то навіщо взагалі жити?

Тож я цілую її в тім’ячко, вдихаю запах. Люблю. Іноді вона навіть дає мені поспати.

Вітчизна-дитя. Не мати.

Десь так…

16 травня 2014

П’єсу “Тит Андронік” уважають за найгірший Шекспірів твір. Такий поганий, що навіть сумніваються, чи Шекспір є її автором.

У цій п’єсі забагато безглуздого зла і майже немає логіки. Тит мститься цариціґотів Томорі. Цариця ґотів мститься Титові. Алєксандр Анікст підрахував: “чотирнадцять убивств, тридцять чотири мерці, три відтяті руки, один відрізаний язик…” А ще зґвалтування, вимордування дітей і навіть немовлят.

І здається, що все це ні до чого. Порожня витівка, де кожен наступний крок тільки примножує кров. І якоїсь миті кров, п’яніючи від самої себе, уже сама керує процесом. Кров і смерть заради крові та смерти. І заради реготу проміжного переможця. Божевільного реготу…

Навіть як на сімнадцяте століття вся ця вакханалія жаху виглядала навмисною.

Аж ні…

Нічого навмисного. П’єса “Тит Андронік” іде на сценах Слов’янська, Краматорська, Донецька, Горлівки, Луганська.

Декорації малює Ієронім Босх. Корабель, що пливе у пекло. І замість щогли — живе дерево, і гладкий гусак, прив’язаний до нього, і зламана гілка — кермо. Нікуди й ні по що. І церква, так. Церква грає на лютні. У пекло. Пливе у пекло й тягне в пекло. А обличчя… Обличчя, яких не буває, не може бути. Хвороблива уява художника. Ґротеск, гадаєте?

Він їх просто бачив. Обличчя, в існування яких годі повірити. Цивілізація ховає їх і ховається від них сама. Від них — однакових, ніби стертих брудною губкою, сизо-мишастих із проваленими носами, з порожніми риб’ячими очима, з ротами не для говоріння, а тільки для крику. До співчуття, співболю, для розуму цим особам потрібні століття віри…

У нас нині все — Шекспір і все — Босх.

Буттєвість дається людям тяжко. Обираючи її, доводиться погоджуватись на муку. “Бути чи не бути” — щоденне питання, щомиттєве. Свобода — нестерпний тягар, коли безкраїй “ти” несеш відповідальність за безкраїй світ. Мабуть, від ваготи цієї ми так багато говоримо й пишемо. Вселенська перезва: “Ми є, ми є, ми є…”

Здається, що небуттєвість легша.

Можливо. Тільки вона — смерть. Це смерть кричить: “Почуйте Донбас”. Їх немає, цих людей. Їх немає у самих себе. І всі ці роки не було.

Янукович насправді — Їхній президент. Ним вони примножували свою порожнечу і масштабували власну присутність у світі. Ми — як він, він — як ми. Він — наш. Він — ми. Не я.

Тут немає я. Його не вирощували, не плекали, не визнавали за можливе.

Колективне злипання над прірвою. Ще крок — і немає тебе, хай і неусвідомленого, але живого. Усе живе знає про свою смерть. Якоюсь останньою чи першою клітиною. А смерть регоче, плаче і кричить: “Почуй! Я тут. Я прийшла по тебе”.

Місце Януковича заповнила Росія і Путін. Не вони самі.

Бути — тягар. Не бути — пекло.

На шляху до вигаданої Росії, якої не існує, їм дали зброю, вони побачили й оцінили. І нею, зброєю, увійшли в реальність.

Вічний ніхто, вічний нуль узяв АК і став десяткою. Десятником, командиром. Смерть, яка кричала, отак утілилася. Почала діяти…

На них ніхто не нападає, але вони сплять із автоматами. Тому АК має голос. Має інтонацію, має навіть сенс. А вони — тільки крик, у якому біль за бідність, за погану школу, за неможливість жити так, як чийсь син.

Вони — не син, не кум, не брат. Але інших соціяльних ліфтів у Донбасі не було і немає.

Пограбовані й викинуті. Забуті у містах, де можна знімати фільми про будь-яку війну або будь-яку катастрофу… Забуті у будинках, де половину вікон забито. Забуті в ліжках, які не пам’ятають простирадл і пошивок.

 

Їм двадцять, сорок, шістдесят. Вони — жінки, і вони — чоловіки.

У цьому злиплому “ми” є плач за справедливістю, за нездійсненим, за неможливістю жити так. І з незнання є плач: як це — жити? Як це — бути? Як це — собою?

Їм потрібен головний. Вождь чи лідер — несуттєво. Вони чвалають у холодному мороці й тицяються в руки, які здаються їм рідними.

СССР — їхня країна “золотої доби”.

Захід не знав такого гострого бажання іти “назад”. Останню картинку “назад” намалював Гесіод, і з часом її почали сприймати як казку.

А казки жорстокі. Вони є оберегами для голів, які намагаються вивернути заради минулого свої кволі шиї. Хлопчик-мізинчик у лісі, адже батькам ніяк прогодувати дітей. Червону Шапочку з’їв вовк. І якби не лісоруби… Лихе люстерко в руках у мачухи. Кай зальодянів із примхи Снігової королеви.

Минуле небезпечне, дорогі малята. У минулому гірше, ніж у сьогоденні. І хай навіть у вас було би Кресало, не факт, що ви перемогли б.

СССР — вічна казка. Приманка. Пастка. Придумана країна голосом сирени кличе повернутися і заснути. Померти.

Росії не існує. Її розчинено у минулому, яке манить і її саму, і цих слабких.

Годі почути смерть. Але слухати можна: крики вбитих, автоматні черги, гарматні залпи. Переможний регіт. Клацання фотоапаратів. Знімок чужої смерти на згадку. Якщо точно: своєї та чужої.

19 травня 2014

Франц Боас зауважив, що в одних і тих самих суспільствах в один і той же час можуть бути різні хронологічні уклади. Якщо простіше: люди живуть у різних історичних епохах, хоч на календарі в усіх — двадцять перше століття. Його чотирнадцятий рік.

Привласнювальний тип господарства — один із найпоширеніших у нас на Донбасі. Це лише здається, ніби немає нічого корисного у покинутих копальнях і наїжаченому асфальті. Є. Приміром, метал — кольоровий і чорний. Каналізаційні люки, рештки обладнання, порослі травою, але дуже чавунні залізничні колії…

Якщо виламати чи випиляти, якщо вкрасти чи поцупити на очах у сусідів, то можна здати в пункти прийому металобрухту. Отримати гроші. На них пожити.

Красти — недобре. Але красти — це у своїх. А люк — частина місцевої природи.

Природа належить усім. І всім дає.

Із цим може не погоджуватися місцевий міліціонер. Але не тому, що йому шкода державної власности, а тому, що він — старший. Із вождем треба ділитися. І тоді лови на люки, цвинтарні огорожі, колії будуть вдалі.

Вождь-міліціонер має зв’язки “нагорі”. Десь там, на небі, живуть божества, зякими має ділитися Вождь. Їх звати прокурор, суддя, мер…

Щоб лови були вдалі, божества мають бути ситі й усміхнені. І вони посміхаються: з передвиборчих плакатів, із телевізора.

І люди знають: божества задоволені. Лови будуть вдалі…

Не лише залізо та метал. Ще копанки — це особиста копальня. Часто глибока. Але без світла, страхування, хоч якоїсь техніки… Ну, хіба що обушок. Темно. Страшно. І теж — природа. Комусь природа дає рибу і банани. Комусь — вугілля. Вуглик. Із копанок його дістають відрами. Ними й носять. Не додому. Вугілля не їдять. Носять у робочі копальні. Директор — теж вождь. Із ним треба ділитися. Він платить мало, а вугілля записує як своє. Із копальні.

Привласнювальне господарство не має “завтра”. Майбутнє — невиразне, розпливчасте і небезпечне. Майбутнє загрозливе. І нікому не до снаги дати йому раду. Кожен день цих нових українських років був гірший за попередній.

Зате є “велике вчора”. Золота доба. Крадії люків колись були металургами чи шахтарями. Вони отримували зарплату. Вождь сидів у Кремлі. Справедливий і суворий. Дуже суворий. За того, вчорашнього вождя ніхто не крав би.

І було сито, передбачувано. Добре.

Аванс і зарплата. Обідня перерва. За спізнення — сувора догана… У випадку зумисних прогулів — звільнення. А може, і тюрма. Але в тюрмі годують. І розклад дня. І виховання працею. Праці ніхто не боїться. І тюрми — теж.

“Велике вчора” вже не всі пам’ятають. Виросло покоління, яке знає його тільки з картинок і розповідей. Воно, це покоління, безнадійно краде люки і з дванадцяти років спускається “в діру”. І разом із батьками й дідами мріє повернутися. Із висоти польоту літака степи Донбасу схожі на місячний пейзаж. Кратери, як копанки. Копанки, як кратери. І більше нічого. Адам і Єва. Вигнання з раю.

Тільки ці люди не знають, де згрішили. Їм здається, що минуле просто відібрали у них… Ворог роду людського, хтось лихий, безжальний.

Нетутешній. Чужий.

Туга. Така туга…

20 травня 2014

А ти знаєш про те, що у племен, які мають привласнювальне господарство, боги не бувають поганими?

Лихими, сердитими, гнівливими. Але не поганими.

Якщо бог не в гуморі, завинили люди. Щось зробили не так. А тому і лови невдалі, і первісток — дівчинка, і дощу немає…

Свого бога треба уласкавити. І слухати. Вловлювати настрої, інтонації. Дати. Віддати. Пожертвувати. І покірно чекати, чи прийме. Чи візьме? Чи зглянеться?

Свої боги не бувають поганими.

Тільки чужі.

Чужі — погані завжди. Це вони відібрали, обдурили, поглумилися, сплюндрували.

Чужі виглядають сильнішими від своїх. Гнівливішими і підлішими, схильними до зради та швидкої розправи.

Свої перед ними — діти. А дітей треба захищати. Люди голосують за своїх, аби врятувати їх. Їх — своїх богів. Інакше нічого не вполюють. Колії не підкоряться, і вугілля з “діри” так і стоятиме у відрі. І нічого буде їсти.

Ми мало знаємо про сучасне індустріяльне поганство. Ми з якоюсь подиву гідною зарозумілістю заперечуємо його.

Але якщо свого бога вбили, якщо він помер або його вигнали чужі, то як жити?

15 червня 2014

Чи можливо прийняти чужого як свого?

Якщо він сильний, страшний і суворий, як тисяча своїх, — так.

Чужому богові не вільно бути добрим. Тут не вірять у те, чого ніколи не бачили. Добра не бачили. Його не впізнають. У нього не повірять.

Аби чужий бог переміг, він має бути грізним, суворим і лютим. Не конче справедливим. Справедливість божа — жалюгідна риса.

Жорстокість і вбивчість — звичні.

Один населений пункт армія брала тричі. Щоразу, коли у спокої та мирі вона покидала його, залишаючи блок-пост, цей блок-пост починали розстрілювати з міномета. Звідкись із дворів. Щоночі — з різних.

Один із бійців на блок-посту був із місцевих. Сказав: “Досить! Годі цяцькатися!”

Вночі він змайстрував — можеш закочувати очі до неба — десять шибениць. За знімками Другої світової. Нічого складного.

Змайстрував і поставив у центрі містечка.

Вранці до блок-посту підійшли місцеві мешканці. Принесли вишні, вареники, квас і картоплю з цибулею.

“Ми теє-то… хлопці… вибачаємось усією громадою..!”

“А на дідька ось ці ваші нічні танці?” — суворо запитали хлопці.

“Таж той… Ми ж не знали, що ви тепер влада… А нам без влади як? Ніяк!”

 

“То що, прибираємо шибениці?”

Жителі збентежилися, пошепталися та й винесли свою ухвалу: “Нехай іще постоять. Бо ж можемо забалувати, коли не той…”

Щоб чужий бог став своїм, він має поставити на майдані шибеницю. А відтак — поруч із нею — і школу.

І тільки в такій послідовності.

Бо школа — це добро, справедливість. А отже, слабкість…

15 липня 2014

Уже немає жодних ополченців. Є війна. В ній — чужоземці. Даруй, Росіє. Ми вже давно не брати. Я не маю потреби запитувати, чому. Я знаю, чому.

І ти теж знаєш.

Ми слухаємо радіо “Zello”. Окрім ненависти, на його хвилях звучать розцінки. Найманці отримують подобово. Місцеві теж. Але місцевих — п’ятсот людей. Усього п’ять сотень — на сім мільйонів. І вони отримують менше. Переконаність моїх співгромадян коштує набагато дешевше, ніж фахова робота твоїх. Убивати просто так — яка цікава робота.

Моя мова — протяжна. Раніше в Москві я завжди намагалася “підібратися”, прискоритися.

Бути схожою. Тепер я запитую себе: “На кого?” На дикторів твоїх каналів?

Нещодавно вони вигадали розп’ятого хлопчика. Трирічного розп’ятого хлопчика і його розстріляну з танка матір. У Слов’янську. На майдані. Ага. При великій юрбі людей.

Не треба зупинятися. Хлопчик має воскреснути. І прийти до своїх убивць.

Дорослим дядьком, із бородою і кавказьким акцентом. Іще кілька місяців — і ти, Росіє, напишеш нову Біблію. Сюжет про розп’яття загалом готовий.

Моя мова — повільна, тягуча. Хай буде тягучою, як мед. Як пал південного вітру. Як молоко від корови. Як життя. Хіба я маю підбирати і прискорювати життя?

Я російська українка. Наголос на “ї”. На “ї”.

І тепер я хочу відрізнятися, відгороджуючись від швидкости і твердости вимовляння звуків.

Карл у Клары украл кораллы. Навіщо мені це? Я вже не хочу бути частиною тієї мови, схожої на звуки автоматних черг.

17 липня 2014

Не конче бути бідним чи погано освіченим, щоб геть не відчувати себе і не цінувати.

Брак самости — тяжка проблема. Десь у дитинстві — нелюбов і токсичний сором.

“Ти погана/поганий. Гіршого/гіршої за тебе немає. Тебе немає…”

Це знову по смерть. Умирання в дитинстві — гостре. Його годі забути… Відгук “мене немає. Мене справді немає” залишається гаслом на все життя.

Але хтось вистрибує. Хай і не в повне здоров’я, але в стерпне і навіть добре життя.

Інші — ні. Суворий чи порожній батьківський погляд примножує щоденне помирання.

Щоб зачепитися за життя, ці “інші” побожно шукають зовнішньої атрибутики.

Диплом. Успіх. Гроші. Оплески. Славу.

Та якщо у тебе цього немає, то це — нема. Велике-превелике нема.

Що більша небуттєвість, то серйозніший засяг атрибутики.

Росія — це великий засяг.

Любов’ю до неї можна заховати, приховати всі свої недо-. Вона й здається тією самою матір’ю, чий погляд завжди буде ласкавим.

Велике повернення до лона. До утробного, темного і дуже залежного стану. Зате — знову немовля, знову всередині черева. “Я в будиночку”.

І ніхто не прийде і не спитає: якого дідька ти купив собі ступінь? Нащо вкрав ордени? Чого обікрав місто?

Теплі води матки, легкий шум і власне серцебиття… Влад із материним.

Ріки, простори, сніги, перемоги…

Люлі-люлі-люлечки…

Сон. Смерть.

Це дивно — рятуватися від смерти смертю. Зате колективно і надійно.

“Мамка заступиться, мамка всіх вас відлупцює…”

Я знаю людей, чий добробут безсумнівний. Але вони кличуть “мамку”, бо не можуть самі.

Або можуть, але погано. У їхніх наукових статтях — плаґіят, у їхніх великих грошах — ані копійки зароблених, у їхніх політичних кар’єрах — родич за кермом…

У хвилини відвертости із собою, — а вони бувають навіть у найбезнадійніших людей, — у ці хвилини, які мені самій даються надто складно, про себе знаєш усе.

Добре, а не відмінно. Подекуди — задовільно, надто з англійської мови… І матір’ю можна бути кращою. І донькою теж… І ось той пасаж у книжці — такий собі, і ось цей теж — не надто…

Я не заздрю цим хвилинам у головах людей, які взяли собі те, що їм не належить.

Страх ганьби. Страх викриття. Хлопчик, який тицяє пальцем у голого короля. Або інший, кривавий хлопчик, який стоїть ув очах…

Страх шукає надійної криївки.

Росія здається саме такою. Росія здається.

Її немає. Її так само, як оцих “інших”, немає у себе самої.

Тільки їй ніде сховатися. І вона, у мить свого хай і каламутного, але усвідомленого прозріння воліє померти при гурті.

При гурті і смерть добра.

Але наразі помираємо ми…

26 липня 2014

Про це можна і з погляду любові. З погляду людського. Забуті діти. Забутий полк.

Світ, куди в дев’яностих увійшов Донбас, був неправильним і небажаним.

І, еге ж, украй несправедливим.

Цей світ раз і назавжди скасував майбутнє, яке намалювали утопісти і в якому “від кожного — за здібностями, кожному — за потребами”.

Здібні, розумні, чесні виявилися взагалі нікому не потрібними.

Прийняти модель, де право сили і право дурня є вирішальним, практично неможливо. Але якщо вірити в те, що все це тимчасово, не насправді і не назавжди, то чом би й ні?

Просто така гра… Погані батьки, частіше матері, грають у неї споконвіку. Вони залишають дітей у лісі, на дорозі, на вокзалі й велять чекати. Сидіти й чекати. Минають дні, тижні, роки… Діти чекають. Щось їдять, беруть милостиню, десь крадуть потроху, дорослішають, грабують уже на всю губу. Але не рухаються з місця. Сидять. Чекають.

Мама конче прийде. Треба потерпіти. Це можна описати й у військових термінах. Ось полк, ось висота. Командир сказав: “Узяти і відстрілюватися до останнього патрона. Підмога буде”. Сказав і пішов собі.

Далі знову дні, і тижні, і роки. Патрони давно закінчилися. Місцеві жінки понароджували дітей. Стріляти нічим, хіба словами. Вони тримають висоту і стріляють, чим можуть. Їдять місцеве, сплять із абориґенками, але серцем, подумки живуть у тій країні, яка послала їх узяти висоту. Солдатів забули повідомити, що країни немає. І човен “Курськ”, який так само чекав на допомогу, давно затонув.

Двадцять три роки багато хто з людей жив “не навсправжки”. Хтось став “поганим”, бо поганими були запропоновані обставини. Та це дарма. Тому що “не навсправжки”…

Пам’ятаєш, чому поштар Пєчкін раніше був злий? Бо не мав велосипеда. Росія — це мрія про велосипед. Про спосіб стати добрим, не злим, цілісним, тихомирним. Про спосіб зовнішній. Простий, як дарунок. І непоборний, як доля.

Вона, Росія, прийде, і все зміниться.

Тільки “першим, кого ти зустрінеш на вокзалі у Парижі, будеш ти сам…”

Наші воїни і діти, які чекають, не читають Довлатова. Вони вірять, що “велосипед” у чарівний спосіб перетворить їх на хороших людей.

Поєднає нарешті зовнішнє та внутрішнє дзеркала. У нас не точиться жодна громадянська війна. Є люди, які хочуть жити в Росії. Так було у США, у вісімнадцятому столітті. Там теж були люди, щиро віддані англійській короні…

Громадянська війна — це історія, в якій хтось бачить майбутнє Штатів без рабства, а хтось — конче з ним.

Якщо хтось хоче жити в іншій країні, якщо комусь від слова “Україна” фізично недобре, якщо погляд на синє та жовте випалює очі як кислотою, то яка, даруйте, громадянська війна?

24 серпня 2014

Я не знаю, що буде за десять хвилин.А що буде завтра — й поготів. Чи вціліє моє місто? Чи стоятиме мій дім — сіро-синій, на Трєньова: ліворуч, а тоді прямо, майже до кінця двору… Чи буду я на цьому світі? Мої рідні? Мої друзі? Де будуть і чи будуть живі? Кому, куди прилетить миротворчий “град” чи “гуманітарний” фуґас? Кого встигнуть іще схопити і кому поталанить урятуватися…

Я не знаю.

Але дві речі розумію виразно.

Перша проста і стара. Як яблуня, якунапередодні війни посадив у Костянтинівці мій прадід.

Державу Україну перемогти можна. Генерали крадуть, чиновники “пиляють” бюджети і наживаються на смерті солдатів, політики брешуть і бояться, тремтять за свої крісла, мандати… Держава вихаркує своє тривале неіснування, але черви-паразити мають колосальний досвід виживання. Вони їдять і їдять. Їдять доти, доки живе стає мертвим.

Державу Україну перемогти можна.

А народ — ні.

Це дуже проста думка. У ній є ірраціональне — про правду, про віру, про силу, про молитву… І цілком прагматичне — про людей, знаних і незнаних, які нині, і завтра, і завжди стоятимуть поруч зі мною на довгім шляху — до самого небокраю або й далі… Вони годуватимуть, рятуватимуть, будуватимуть, пробачатимуть, даватимуть, лікуватимуть і захищатимуть… Стільки, скільки треба.

Ми це робитимемо. І тому нас годі перемогти.

Друга річ дещо складніша. Вона про особисте.

Наприкінці лютого я втікаю від дня народження до Рима. Міста, якому байдуже до мене. А мені — до нього. І, можливо, саме тому я могла би там жити.

Ми з чоловіком ідемо площею Кампо деї Фйорі, де стоїть Джордано Бруно. Стоїть спиною до Ватикану. У цьому викличному стоянні багато гідности і свободи. Так. Пам’ятник. Але пам’ятники теж бувають вільними.

Тут, на Кампо, ринок, ресторани і кав’ярні. Молодий офіціянт, побачивши двох жінок, які розмовляють російською, весело кричить: “Рашн, рашн. Есть рашн меню…”

Вони проходять повз. Гомонять. Курять на ходу. А потім одна з них раптом повертає голову й говорить із прикрістю, гіркотою та гордістю: “Exactly I am not Russian. I am Georgian”.

Я куштую ці слова. Я розумію, що вони — правильні. Мені подобається. Я повторюю фразу подумки. Усміхаюся цілком безтурботно. Я радію…

Римові байдуже до мене. Його вулицями і далі ходить Сципіон Африканський. Цезар теж, Костянтин…

І Авґуст, який прагнув одержати титул “божественний” і прийшов із цим до Сивіли. Та запалила жертовне багаття і в його димі… Вони обоє побачили це: і Сивіла, і Авґуст.

“Божественний уже народився”, — проказала вона. Він, імператор, не захотів цього визнати.

Прийняв титул.

Як мені було впізнати Сивілу в маленькій жіночці з кумедною плетеною сумкою? Як побачити в її сиґареті дим жертовного багаття?

Україна вже народилася. В мені й інших.

Exactly I am not Russian.

I am Ukrainian.

Ми — українці.

Якось так…

Або точніше: саме так.

Елена Стяжкина. “Страна. Война. Любовь. Отрывки из дневника”. Переклала з російської за рукописом Катерина Демчук.