Конституція “для чайників”

Передусім щодо визначення дати наступних парламентських та президентських виборів.

Конституція у редакції 1996 року передбачає, що чергові вибори народних депутатів мають відбуватися в останню неділю березня, а глави держави — в останню неділю жовтня. Буквальне виконання вказаних норм може призвести до подовження (або ж скорочення) терміну повноважень державних органів.

Якщо парламентські вибори провести у березні 2011 року, тоді повноваження парламенту на день голосування складатимуть лише три роки та чотири місяці. Якщо ж парламентські вибори провести у березні 2012 року, тоді їх повноваження складатимуть чотири роки та чотири місяці на день голосування.

А ще додайте сюди час на підрахунок голосів, встановлення результатів виборів, їх офіційного оприлюднення..., скликання першого пленарного засідання першої сесії нового складу Верховної Ради та приведення новообраних народних депутатів до присяги.

Тож мине ще півтора-два місяці й термін повноважень народних депутатів може скласти десь близько чотири з половиною роки.

Якщо ж йти за логікою тих, хто вважає, що для виборів народних депутатів слід зробити певне виключення з тексту чинної тепер редакції Конституції, оскільки їх обирали на п'ять років, тоді виходить, що й у березні 2012 року парламентські вибори проводити зарано?

Взагалі робити будь-які виключення з загального правила у праві варто дуже й дуже обережно. А вилучати чи призупиняти дію навіть однієї конституційної норми щодо певної категорії суб'єктів чи кола осіб неприйнятно і навіть небезпечно, оскільки це складає істотну загрозу демократії як такій.

Питання термінів перебування при владі та виборів досить складне та неоднозначне, адже виходить, що парламентарі з проведенням конституційної реформи подовжили собі термін повноважень і тепер дали своєрідний урок своїм наступникам на майбутнє.

Змоделюємо ситуацію: депутати знову з порушеннями ухвалюють зміни до Основного Закону, подовжують термін повноважень, наприклад, до 25 років або довічно. А у разі, якщо зміни відмінять через порушення процедури, то все одно депутатів це не буде стосуватися, адже уже буде створений прецедент (знайдуться охочі назвати його конституційним звичаєм), сутність якого полягає в тому, що Конституція начебто не поширює свою дію на терміни обрання можновладців.

То може всю цю реформу й затіяли заради збільшення термінів? Чи то була така собі “політична кістка” парламентарям, разом з якою вони мали “проковтнути” й політичну реформу?

У експертному середовищі ще тоді вказували на неприпустимість збільшення термінів повноважень, оскільки це означатиме суттєве (аж на чверть!) звуження можливостей виборців контролювати владу, політичні партії та їх керівництво через виборчі процедури.

Адже політична відповідальність в умовах демократичного режиму головним чином полягає не у гучних заявах, на кшталт “ми беремо на себе усю відповідальність”, а у тому, що політики, втративши кредит довіри виборців, ідуть з політичної сцени за результатами виборів, а не вигадують механізми подовження власних повноважень.

Вони опиняються на узбіччі політичного процесу і мають можливість для роздумів та роботи над помилками. Така доля спіткала соціалістів на виборах до Верховної Ради у 2007, які здебільшого через “політичні піруети” тогочасного лідера не увійшли до парламенту.

Після запровадження конституційної реформи можливості контролювати партії та блоки за допомогою виборів не лише не збільшилися, а навіть звузилися (адже обирати народних депутатів й отже оцінити їх діяльність тепер можна було один раз на п'ять років, замість один раз на чотири роки як це було до внесення конституційних змін).

Тепер, відхиливши конституційну реформу, суспільству пропонують не просто не “журити” парламентарів та ініціаторів сумнівних новацій, але й “погладити їх по голівці” та стимулювати до подальших не виважених кроків таким собі “бонусом” у вигляді додаткового року повноважень.

За таких підходів стає можливим хибний висновок про те, що Конституція поновила свою дій у початковому вигляді, але не для всіх і не одразу.

Парламентарі ж бо такі шановані пани, так “багато зробили для суспільства та держави”, що їм, мовляв, слід подарувати невдалі експерименти та додати рік безбідного життя за заслуги — нехай втішаються.

При визначенні дати проведення чергових парламентських виборів варто врахувати правову позицію Конституційного Суду, викладену ним у Рішенні від 12 травня 2009 року (№ 10-рп/2009) у справі за конституційним поданням президента щодо відповідності Конституції частини першої статті 17 закону про вибори президента та постанови Верховної Ради про призначення чергових виборів президента.

У мотивувальній частині зазначеного Рішення Суд наголосив, що при визначенні дати проведення чергових виборів слід керуватися тією нормою Основного Закону, що є чинною на день ухвалення такого рішення.

Таким чином має діяти правило, передбачене у частині 1 статті 77 Конституції України в редакції від 28 червня 1998.

Однак у цьому зв'язку виникає ще одна проблема. А хто саме має визначити дату парламентських виборів? Конституція не дає відповіді на це питання. Парламент уповноважений призначати президентські та місцеві вибори, а от свої власні вибори — ні.

Чому так сталося — зрозуміло. У першій редакції Конституції настільки чітко і однозначно було визначено дату парламентських виборів, що помилитися було практично неможливо. Тому достатньо було того, щоб Центральна виборча комісія затвердила Календарний план та оголосила про початок виборчої кампанії і цього було досить.

Можливо, у теперішній ситуації президенту, як гаранту Конституції, варто звернутися до єдиного органу конституційної юрисдикції з поданням, у якому поставити запитання: якими саме нормами слід керуватися при визначенні дати парламентських виборів та хто саме має це зробити.

Не можна погодитися з позицією деяких експертів, які пропонують притягти до відповідальності тих, хто голосував у 2004 році за політичну реформу, а також тих, хто її підтримував та навіть тих, хто її “проштовхував”.

Адже й експерти (у тому числі й конституціоналісти) дотримуються різних, іноді навіть полярних позицій з приводу конституційних змін та порядку їх внесення.

Розмаїття експертних оцінок, висловлених і до внесення змін до Конституції у 2004 році, і згодом, і після визнання закону від 8 грудня 2004 неконституційним, свідчать про те, що українське суспільство зіткнулося з дуже складним політико-правовим феноменом.

І головний урок, який воно має винести, полягає в усвідомленні того, що сутність демократії полягає не лише у можливості вибору (вибору в широкому розумінні: вибору напрямків подальшого поступу суспільства; вибору привабливих ідей та стратегій; вибору варіантів проявів політичної активності; вибору гідних претендентів серед альтернативних кандидатів тощо), але й у дотриманні процедури, що є заздалегідь визначеною, загальновідомою та демократичною за змістом.

Разом з тим позиція Конституційного Суду щодо політичної реформи не виглядає бездоганною та навіть певною мірою є вразливою.

По-перше, тому, що одного разу він уже відмовляв за формальною підставою у відкритті провадження за конституційним поданням 102 народних депутатів щодо конституційності грудневого 2004 року закону (ухвала від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008).

По-друге, КСУ неодноразово розглядав справи про конституційність різних законів та інших нормативно-правових актів (або ж їх окремих положень), спираючись при цьому й на змінені у 2004 положення Основного Закону.

Тобто єдиний орган конституційної юрисдикції опосередковано визнав їх органічною частиною Конституції України, поставився до них, як до таких, що є чинними, і жодних сумнівів у тому, що вони іманентно вписалися до початкового конституційного тексту не висловлював.

По-третє, єдиний орган конституційної юрисдикції уже надав офіційне тлумачення окремих положень саме тих норм, що були змінені у 2004, тобто знову ж таки поставився до них як до таких, що ухвалені належним чином.

По-четверте, поспішне “виведення” зі складу КСУ чотирьох суддів за якимись штучними “висмоктаними з пальця” підставами (про які стало відомо чомусь лише напередодні розгляду справи) та термінове введення “нового поповнення” саме перед ухваленням доленосного для України рішення викликає сумніви у щирості як самих ініціаторів конституційного подання (зокрема, отих 252 народних депутатів), так і тих, хто спочатку обіцяв обстоювати конституційну реформу зразка 2004 року як головний здобуток української демократії, а згодом всіляко підтримав її скасування.

До того ж серед тих парламентарів, хто голосував за політичну реформу у 2004 році, виявилися й ті, хто підписав вказане конституційне подання. Як бачимо, таке собі “прозріння” настало чомусь після зміни політичної кон'юнктури та зміни самої влади.

А чи не було проведення конституційної реформи підкладанням такої собі “політичної свині” політичним опонентам?

Чи не саме таким чином, намагаючись послабити позиції та можливості своїх політичних конкурентів, сьогоднішня передусім правляча політична еліта насправді спочатку зруйнувала певний (хоча й далекий від оптимального, але мінімально достатній) рівень керованості державно-політичними, економічними та духовно-культурними процесами (поставивши Україну майже на межу “політичного банкрутства”) для того, щоб згодом повернутися до влади з такою собі місією “рятівників” Вітчизни та отримати відповідні політичні дивіденди?

Віктор КОЛІСНИК, доктор юридичних наук. професор