Коли “корона” впаде

У тому, що пандемія COVID-19 залишить глибокий слід у культурі, економіці, технологіях та наших щоденних звичках, сумніватися не випадає. Не лишилась осторонь і політична сфера. Якщо зовнішні загрози зазвичай консолідують суспільства навколо своїх лідерів, то пандемія, навпаки, змусила громадян стати прискіпливішими й критичнішими щодо власних урядів. А урядам натомість довелося складати один із найважчих іспитів. В Україні цей іспит випав на команду Володимира Зеленського, і вона показала жалюгідний результат. Однак у перспективі це може мати не зовсім очікувані політичні наслідки.

Після свого електорального тріумфу, який закінчився встановленням політичної монополії, на команду Зеленського лягла вся повнота відповідальності за коронакризу. Щоправда, у травні 2020 року президент таки спробував поділитися відповідальністю з попередниками. У фільмі, який Офіс президента оприлюднив до річниці його обрання, Зеленський розкритикував медичну реформу уряду Володимира Гройсмана. “Чому замість того, щоб рятувати життя інших людей, медики змушені думати про власне виживання?”, — ставив риторичне питання Зеленський і розповів, що 50 тисячам медиків нібито загрожує звільнення, а 300 лікарням — закриття. Проте ні тоді, ні згодом ця тема відгуку в суспільстві не мала. Попри високий антирейтинг ексочільниці МОЗ Уляни Супрун, її наступники також не можуть похизуватися авторитетом. Максиму Степанову сьогодні довіряє лише 19% громадян, Зоряні Скалецькій — 9%, Іллі Ємцю — 8% (“Рейтинг”).

Останнє стосується не лише окремого міністерства. У неефективності дій президента щодо епідемії COVID-19 сьогодні впевнені 52% українців, уряду — 62%, парламенту — 65% (протилежної думки дотримуються відповідно 31%, 18% та 16%) (“Рейтинг”). Не стала козирем влади й вакцинація, яка в Україні стартувала з великим запізненням без жодних причин, які можна вважати форс-мажором. До того ж вона відбувається в атмосфері відчутної суспільної недовіри — і до влади, і до вакцин (див. Тиждень № 14/2021). Тому після завершення епідемії розповісти переконливу історію свого успіху чинній владі не вдасться. Хоч би що зробив у наступні місяці уряд, перетворити цю історію на кейс успішного кризового менеджменту вже неможливо. До того ж з епідемією пов’язана низка скандалів і конфузів, у які втрапляла влада і про які виборцям краще не нагадувати.

Так, торік Зеленський спробував взорувати на Юлію Тимошенко, яка у 2009-му особисто зустрічала партію “Таміфлю” в розпал свинячого грипу. Але цього разу виявилося, що президент зустрів комерційний вантаж для мережі “Епіцентр” — тієї самої, якій закидали ігнорування правил локдауну. Потім притчею во язицех став київський ресторан “Велюр”, що належить нардепу від “Слуги народу” Миколі Тищенку. Нещодавно Тищенко повторив успіх, коли влаштував гучну вечірку посеред чергового локдауну, за що партія так і не наважилася його покарати. На тлі економічно виснажливих обмежень такі дрібниці лише розпалювали невдоволення, яке зрештою вилилося у вуличні протести підприємців. Восени 2020 року кілька мерів влаштували відвертий демарш і самочинно скасували карантинні обмеження для місцевого бізнесу. Усе це не лише підривало авторитет центральної влади як такої, а й знецінювало маркетингову легенду про “нові обличчя” (див. “Стала диспозиція”).

Водночас становище патріотичної опозиції з початком епідемії значно покращилося. Не маючи реальних важелів влади, вона не могла продемонструвати суспільству якісь практичні досягнення. Хіба що в жовтні 2020 року Верхов­на Рада ухвалила постанову № 4228 щодо протидії епідемії, ініційовану групою депутатів на чолі з Тимошенко. Але саме епідемія унаочнила некомпетентність влади, яка стала головною темою для опозиційної критики. Це відбулося дуже вчасно. Спершу в патріотичному таборі були небезпідставні побоювання, що Зеленський піде по стопах Януковича і що утворення парламентської монобільшості неодмінно закінчиться узурпацією влади. Від “Слуг народу” очікували на будь-яку каверзу: від визнання “народних республік” Донбасу до подачі води в Крим. З цих очікувань ще влітку 2019-го народився “Рух опору капітуляції”. Команда Зеленського справді зробила чимало, щоб нажити собі ворогів у патріотичній спільноті — достатньо лише згадати про арешт Андрія Антоненка та справу Сергія Стерненка. Та водночас налагодити ефективну політичну стратегію навколо спротиву “режиму внутрішньої окупації” наразі неможливо.

Хоч би якою переконливою та влучною була критика влади, вона не вирішує головної проблеми — досить суттєвого антирейтингу самої опозиції. керівництво країни припускається помилки за помилкою, але все це не гарантує автоматичної поразки влади на наступних виборах 

Інша річ — непрофесіоналізм керівництва країни. Ще влітку 2020 року соціологи виявили, що найімовірнішою причиною економічної кризи 53% українців вважали саме некомпетентність влади, а лише потім епідемію (32%) та війну на Донбасі (6%) (“Рейтинг”). Переломити тенденцію владі не вдалося. Розвіяти сумніви — також. У березні 2021 року лише 16% українців були впевнені, що в професійному сенсі Зеленський відповідає своїй посаді, натомість протилежної думки дотримувалися 58% (Центр Разумкова). Це дало опозиції змогу підібрати іншу тональність для критики, і відповідні закиди лунають на адресу влади мало не щодня. Свій план боротьби з епідемією “Європейська Солідарність” презентувала лише нещодавно, а “Батьківщина” рекламує власний досвід приборкання “атипової пневмонії” з осені 2020 року. Якщо базовим закидом Януковичу була його лояльність до Росії, то стосовно Зеленського провідним лейтмотивом є некомпетентність. І спростувати його неможливо жодним рішенням РНБО.

Водночас у проросійському таборі опозиції відбувається дзеркальний процес. Лідери ОПЗЖ відкинули традиційний для ексрегіоналів імідж “міцних господарників” і приміряють на себе амплуа борців з режимом. У міру розчарування проросійського виборця в Зеленському, така пісня лунала дедалі гучніше, а зараз цей наратив остаточно став центральним. Спершу тема епідемії була для ОПЗЖ вторинною. Її використовували як нагоду для поширення фейків про “американські біолабораторії”, що буцімто діють в Україні, та іншої конспірології. Та щойно в Москві перемкнулися з ковід-скептицизму на промоцію власних дивовижних вакцин, ОПЗЖ також змінила платівку й розгорнула агресивну рекламну кампанію “Спутника V”. Та оскільки влада однозначно відмовилася завозити російську вакцину, Медведчук і компанія почали акцентувати на тому, що злочинний режим не дозволяє українцям скористатися рятівним російським засобом. Отже, епідемія стала для них черговою нагодою мобілізувати свого базового виборця й замкнути його в загоні альтернативної реальності. Але після того, як санкції РНБО зруйнували медіаімперію Медведчука, про епідемію в ОПЗЖ майже забули та зосередилися на боротьбі проти “зеленого фашистського диявола”. І з цим вони, найімовірніше, й підуть на наступні вибори.

Проте в сухому підсумку епідемія COVID-19 з усіма її смертями й локдаунами не змінила загальної політичної диспозиції. Безперечно, за цей час рейтинги влади сильно підупали. Але це падіння почалося ще до епідемії й сумнівно, що саме вона стала головним каталізатором процесу. Приріст підтримки опозиційних сил також відбувався переважно шляхом повернення ідеологічно близького виборця, який у 2019 році ситуативно надав перевагу “новим обличчям”. А головне, що Зеленський і “Слуга народу”, як і раніше, залишаються лідерами електоральних симпатій. Ексрегіонали остаточно перетворилися на нішевий політичний продукт для вельми специфічної аудиторії та навряд чи зможуть претендувати на перемогу. Проте не факт, що до наступних виборів патріотичній опозиції вдасться надолужити відставання. Хоч би якою переконливою та влучною була критика влади, вона не вирішує головної проблеми — досить суттєвого антирейтингу самої опозиції. Її теперішнє становище доволі комфортне, оскільки керівництво країни припускається помилки за помилкою, але все це не гарантує автоматичної поразки влади на наступних виборах. І може статися так, що у вирішальний момент саме власний антирейтинг завадить патріотичним силам узяти реванш. 

Максим ВИХРОВ