Кінець проєкту “ширшої Європи”. Чому вихід Азербайджану з ПАРЄ є частиною глобальних змін

Утім, на практиці це було більше схоже на початок розлучення за обопільною згодою. Ба більше — довгоочікуваного розлучення!

Підконтрольні владі азербайджанські медіа прямо пишуть про потребу виходу країни з Ради Європи. На це натякають тамтешні політики.

І насправді це стало складовою значно глобальнішого процесу.

Епоха інтеграції “великої Європи” завершилася. Тепер тренд — роз’єднання, “фракціонування” на континенті.

20-30 років усі держави регіону намагалися максимально співпрацювати. Навіть держави, менталітет яких не має нічого спільного з Європою, навіть диктатури азійського типу інвестували значні кошти, щоб у західних, європейських клубах їх почали сприймати як “своїх”.

Тепер тренд розвернувся. Набагато популярнішою стала демонстрація “незалежності від Європи”. А державам, що розташовані між умовним Сходом і Заходом, тепер доводиться обирати, до якої з груп вони належать. Азербайджан свій вибір зробив, і не виключено, що вже ближчим часом він остаточно вийде з Ради Європи.

На цьому тлі дуже важливою є поведінка Туреччини. Наразі у процесі “фракціонування” Анкара, схоже, обрала Європу. Турки не підтримали аргументи азербайджанських друзів і не дають сигналів про можливість повторення їхнього шляху.

Утім, перетворення Ради Європи ще не завершилося.

Як “об’єднували” Європу

Щоби зрозуміти природу процесів, які відбуваються зараз, треба коротко повернутися до подій 20-30-річної давнини.

У 1990-х роках, після стрімкого розпаду СРСР та завершення холодної війни між прорадянським блоком і колективним Заходом, світ, а передусім європейський регіон, опинився у новій реальності, без природних ворогів. Західні лідери повірили у те, що це відкриває шлях до завершення епохи війн і конфліктів, принаймні в Європі. Окремі події суперечили цьому та ілюстрували, що безпека досі є дуже важливою (як-от війни на Балканах та на Кавказі чи гібридна російська агресія у Придністров’ї), але західний мейнстрим сприймав їх як прикрі винятки.

Атмосфера протистояння у регіоні змінилася на атмосферу співпраці. З’явився міф про єдиний ціннісний простір “від Лісабона до Владивостока”, який можливо створити через залучення усіх гравців.

І треба визнати, що цей підхід був фінансово вигідний для всіх.

Витрати на безпеку по всій Європі, передусім для західних держав, радикально зменшилися, що вивільнило значні кошти для зростання економіки. А східні держави залучали допомогу та інвестиції в обмін на декларації про своє зближення із Заходом.

Тому уряди та лідери на схід від Європи — навіть авторитарні — охоче підтримали цю гру.

Щоби проілюструвати, наскільки популярним став цей підхід, достатньо згадати Сирію. У нульових, після приходу до влади Башара Асада, держава почала вкладати шалені кошти у просування наративу про те, що вона стала прозахідною, бо ж Асад жив і навчався на Заході. Численні рекламні статті та розлогі інтерв’ю Асада і його дружини, участь Сирії у міжнародних подіях тощо, позиціонування країни як такої, що прагне стати частиною цивілізованого світу, дозволили збільшити ВВП країни у понад 2,5 рази за сім років після 2003-го, коли Дамаск почав цю кампанію. Це — дуже швидке зростання.

От тільки з фундаментальними внутрішніми проблемами нічого не відбувалося. Проплачені статті не перетворили Асада з диктатора на західного політика, репресії в країні не залежали від міжнародних форумів, і після кількох кривавих придушень владою протестів у 2011 році країна занурилася у громадянську війну.

Що ж було з Азербайджаном?

Частиною цього процесу “співпраці усіх з усіма” стало вибухове зростання Ради Європи. Ця організація до падіння Берлінської стіни повторювала, по суті, кордони умовного “колективного Заходу”, охоплюючи усіх тодішніх членів ЄС та НАТО. До прикладу, Туреччина є членом Ради Європи ще з 1950 року, а жодної держави так званого соціалістичного блоку там не було.

З послабленням та розпадом СРСР до Ради Європи майже одномоментно, до 1993 року, приєдналися десять держав — практично усі, що стояли “у передпокої Європи”, тобто держави наступних розширень Євросоюзу.

Далі почала працювати вже описана вище “політика залучення”. Чи є ви диктатурою, авторитарною, нестійкою державою — все це не мало значення. У Страсбурзі вирішили брати до себе усіх, сподіваючись їх “демократизувати”. Єдиним винятком стала Білорусь Лукашенка, яка так і не скасувала смертну кару — а це було чи не єдиною вхідною вимогою від Страсбурга.

Треба визнати, що до певної міри цей підхід спрацював. Просто не з усіма країнами.

До прикладу, Україна, яку взяли до Ради Європи в листопаді 1995-го, на той час і близько не була сталою демократією. Але відтоді ми змінилися, у тому числі завдяки участі, порадам, тиску та часом “копнякам” зі Страсбурга.

Та навіть під тиском партнерів змінюватися можуть тільки ті держави, які прагнуть змін.

Росія, наприклад, не стала демократичнішою після вступу до РЄ у 1996 році. А у 2022-му, як відомо, її вигнали з організації.

Другий найбільш показовий приклад неуспіху — Азербайджан.

Аналогії у міжнародній політиці є дуже умовними, але тут відбувалися процеси, у чомусь подібні — хоча у меншому масштабі та, на щастя, без трагічних наслідків — до того, що відбувалося у Сирії.

Азербайджан вступив до Ради Європи набагато пізніше за інші держави регіону, у 2001 році, й використовував це членство не для змін, а для того, щоби показати, що він також співпрацює з Європою. Ті самі інтерв’ю першої леді Мехрибан Алієвої про те, що вона західна за підходами і навіть дітей відправила вчитися у школі в Лондоні. Маса конференцій та заходів про близькість Азербайджану до Європи. Публічне проголошення на усіх державних ресурсах про те, що мета Азербайджану — європейська інтеграція.

А паралельно азербайджанська влада активно здобувала лобістів серед європейських політиків за допомогою методів, які отримали назву “ікорна дипломатія”. Детально про це — у статті Гроші, секс, ікра та 17 депутатів: що відомо про масштабну схему підкупу в ПАРЄ.

Та кілька років тому європейська політика “абсолютного залучення” загальмувала. А потім розвернулася.

Азербайджан готує наступні кроки

Світові правила рідко змінюються одномоментно; частіше це — тривалий процес. Та й нинішнє стрімке вигнання Азербайджану з ПАРЄ (див. публікацію “ПАРЄ наклала політичні санкції на Азербайджан”) насправді не було спонтанним.

На фоні скандалу, який спричинила історія про систему політичної корупції, яку азербайджанські депутати будували в Європі, усі “несподівано побачили”, що у цій країні тривають політичні репресії, немає свободи медіа тощо.

Про можливість покарання і навіть виключення Баку з ПАРЄ публічно говорили ще з 2017 року, коли проти Азербайджану навіть розпочали спецпроцедуру через системне невиконання ним рішень Європейського суду з прав людини. Утім, зрештою президент країни Ільхам Алієв вирішив поступитися та звільнив з в’язниці опозиціонера Ільгара Мамедова (ЄСПЛ кілька разів визнавав Мамедова політв’язнем, тож його звільнення перетворилося на ключову вимогу Страсбурга).

Але наприкінці 2023 року історія отримала продовження.

Кризу, що призвела до вигнання держави з ПАРЄ, ініціював сам Азербайджан.

Там відмовилися виконувати своє символічне, але твердо прописане у правилах зобов’язання — не запросили делегацію ПАРЄ до спостереження за достроковими виборами президента Азербайджану.

Іронія в тому, що ховати ці вибори для Алієва не було сенсу. Він на них точно виграє, без жодних маніпуляцій, адже після останніх карабаських війн та повернення Карабаху президент просто шалено популярний, у нього відсутні конкуренти.

Однак у Баку свідомо вирішили дати ПАРЄ ляпаса. І отримали відповідь.

На початку зимової сесії у ПАРЄ пригадали всі попередні проблеми, як-от недопуски до Азербайджану моніторингових місій, а також системні проблеми з правами людини — і ініціювали санкції проти цієї країни.

Про події цього тижня багато хто читав. На дискусіях у Страсбурзі азербайджанські депутати лише загострювали протистояння та не шукали компромісу, а перед початком слухань делегація Азербайджану оголосила, що йде зі складу ПАРЄ, не чекаючи на рішення. Утім, асамблея завершила процедуру та “вигнала” делегацію, якої в залі вже не було.

У Страсбурзі поширена думка, що азербайджанські депутати, вчиняючи демарш, виконували вказівку з Баку, з якою, можливо, і не були згідні. Адже депутати-азербайджанці планували активно брати участь у сесії, реєструвалися на дебатах, подавати поправки до кількох резолюцій тощо — але не змогли навіть виступити на захист своїх пропозицій.

Утім, ПАРЄ — це лише частина Ради Європи. І депутати, ухвалюючи рішення про санкції, підкреслювали, що Азербайджан лишається членом РЄ в цілому і зобов’язаний, зокрема, виконувати рішення ЄСПЛ.

“Вони не виключені з організації, вони досі тут, і вони можуть виступати в Комітеті міністрів. Також двері відкриті, і ми чекаємо їх назад у ПАРЄ (у разі відновлення моніторингових місій асамблеї)”, — пояснив Майкл Єнсен, доповідач щодо санкцій проти Азербайджану. А президентка ЄСПЛ Шіофра О’Лірі додала, що до Страсбурга, на конференцію ЄСПЛ, саме прибуває очільник Верховного суду Азербайджану. А отже, держава продовжує співпрацю.

Але є високий шанс, що це зміниться.

Хто вийде з Ради Європи?

Коли лідер азербайджанської делегації Самад Сеїдов робив заяву про “добровільний вихід” з ПАРЄ, “Європейська правда” уточнила у нього, чи розглядається можливість виходу з організації загалом. Сеїдов відмовився це прогнозувати, але зазначив, що атмосфера у Страсбурзі “нестерпна” і працювати там азербайджанцям немає сенсу. А заява містила слова про те, що санкції проти делегації викличуть “для Ради Європи в цілому... жорсткі та незворотні наслідки”.

Про те, якими мають бути ці наслідки, детальніше розповіли підконтрольні уряду азербайджанські медіа. Велика кількість ЗМІ вийшли з публікаціями на кшталт “Чи потрібна Азербайджану Рада Європи?”.

У цих статтях медіа в один голос повторюють, що Рада Європи винна у виході Росії, а тепер настав час для Азербайджану повторити російський шлях. Деякі медіа опублікували навіть по два аналітичних тексти з констатацією того, що вихід з РЄ лишається єдиним варіантом. Найм’якіші публікації кажуть, що цей варіант “можливий”.

На цьому тлі та зважаючи на залежність більшості медіа у цій країні від влади, не можна виключити, що рішення про вихід або призупинення членства Азербайджану в РЄ оголосять вже ближчим часом.

Адже, якщо покласти руку на серце, Азербайджану справді не потрібна Рада Європи.

Історичний період, коли така “широка співпраця” приносила прибуток, лишився в минулому. А демократією ця країна не планує ставати і так само не має наміру виконувати ключові рішення Суду з прав людини, серед яких бувають такі чутливі, як рішення щодо політичних в’язнів.

Між тим у разі виходу Азербайджану державою-аутсайдером РЄ автоматично стане Туреччина.

У цій країні рівень демократії набагато вищий, ніж в Азербайджані (достатньо згадати, що в Туреччині відбуваються реальні змагальні вибори і присутня парламентська опозиція). Але чи захоче Туреччина зберігати таку специфічну роль?

Від початку тижня турки мовчали, принципово не коментуючи тиск на свого партнера, Азербайджан. Публічна позиція пролунала лише на слуханнях щодо санкцій у ПАРЄ, і вона багатьох заспокоїла.

Ці слухання були дуже специфічними. За відсутності азербайджанців на виступи записалися тільки троє депутатів, серед них — депутатка від керівної турецької партії Зейнеп Йилдиз, яка прочитала підготовлену промову з листа. Цей виступ, відповідно, був сприйнятий як офіційна позиція Анкари.

У цій позиції турецька представниця не стала навіть ставити під сумнів претензії до Азербайджану. І хоча вона закликала колег зробити виняток та зберегти Азербайджан заради діалогу, тональність не була жорсткою або непримиренною і не містила жодних звинувачень на адресу Ради Європи.

Вона переконувала колег, що “членство Азербайджану — це те, що відрізняє цю інституцію від ЄС та інших міжнародних організацій”. “Треба ухвалити рішення — чи буде тепер Рада Європи континентальною організацією, як ЄС, чи лишатиметься платформою для діалогу у вирішенні конфліктів, яка дозволяє сторонам взаємодіяти”, — апелювала Зейнеп Йилдиз. Турецька делегація стала єдиною, що у більшості проголосувала проти покарання Азербайджану (один голос, від представника турецької опозиції, все ж був “за”).

Звичайно, це не дає гарантії того, що Туреччина колись не замислиться щодо свого членства в організації, але зараз цієї небезпеки, очевидно, немає. Анкара вирішила поки не повторювати шлях Азербайджану і залишатися у “європейській компанії”.

Хоча розвиток подій у ЄСПЛ, де Туреччина стала лідером за кількістю справ проти неї, обганяючи усі інші держави в рази, не дозволяє виключати жодного розвитку ситуації.

Сергій СИДОРЕНКО, редактор “Європейської правди”