Китай виходить на пострадянський простір

І хоча нинішні зміни зовнішньополітичного курсу КНР не становлять безпосередніх загроз безпеці її сусідів, проте в середньостроковій перспективі можна чекати посилення її міжнародної економічної та політичної конкурентоспроможності і підвищення активності у глобальних і регіональних процесах. Пов’язано це в першу чергу з тим, що Китай з “регіонального гравця”, який впливає лише на політику країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), навіть таких, як Індія та Японія, та має вирішальний вплив на розв’язання “північно-корейського ядерного питання”, нині перетворюється у важливий глобальний фактор міжнародних відносин. Його стосунки зі США, ЄС і РФ будуються і надалі навколо проблем глобальної та регіональної безпеки, що безпосередньо зачіпає інтереси держав пострадянського простору, оскільки Пекін буде й далі активізувати свою зовнішньополітичну діяльність. У випадку деяких країн це може бути навіть економічне “поглинання” через визнання лідерства за КНР і як наслідок цього подальше мирне співіснування з Пекіном.

Прагнення Росії уникати прямих зіткнень зі США і зосередити сили на вирішенні стратегічних завдань розвитку стимулює Пекін у коротко- та середньостроковій перспективі проводити більш стриманий курс у відносинах зі США і зосереджувати зусилля, головним чином, на захисті своїх пріоритетних інтересів, включаючи проблему Тайваню і протидію можливій підтримці ззовні сепаратистів Сіньцзяну і Тибету, а також на забезпеченні країни енергоресурсами. Важливим у цьому плані є те, що нове китайське керівництво вже не має тієї особистої прихильності до Росії, яка була в покоління Цзян Цземіня, але й не належить до покоління китайців, що одержують освіту в США і Європі. Політику Ху Цзіньтао і його прихильників будуть визначати прагматизм і націоналізм. Однак вона не полягатиме в закритості від зовнішнього світу, а в прагненні грати свою роль і мати своє слово у формуванні нової світової системи безпеки і співробітництва. При цьому нове керівництво КНР уже відкрито починає говорити про свою країну як про наддержаву, що народжується і має відчувати свою відповідальність і на рівних брати участь у прийнятті рішень на глобальному рівні. І тут надзвичайно важливим є розходження між РФ та КНР у розумінні задекларованої ними спільної глобальної мети — створення багатополярного світу. Якщо для Росії багатополярний світ — необхідність, що випливає з ослаблення зовнішньополітичної ролі Радянського Союзу і зникнення цієї наддержави, то для Пекіна — очевидно, перехідний період до появи “другої” наддержави, тобто самого Китаю. Тому і з США Китай воліє розвивати особливі відносини. Якщо Росія і далі буде розраховувати на російсько-китайське партнерство в противагу Заходу, Пекін може сповна скористатися цим, створивши сучасну армію за рахунок оснащення її сучасною російською зброєю й у цей же час модернізувавши за допомогою західного капіталу власну економіку. В такому разі Китай стане реальним конкурентом Сполучених Штатів, а Росія буде вимушена балансувати між ними. Покладаючи великі надії на спільне протистояння Пекіна і Москви Вашингтону, Росія продовжує допомагати Китаю, не задумуючись про те, що це в остаточному підсумку негативно позначиться на самій Росії. При цьому, одним з найважливіших елементів досягнення своєї стратегічної мети — перетворення у наддержаву — керівництво КНР вважає використання у своїх інтересах потенціалу країн пострадянського простору, які РФ вважає своєю вотчиною.

Внаслідок активізації відносин Китаю з країнами СНД (в першу чергу з Росією та державами Центральної Азії) у цілому його позиції в регіоні виглядають досить сильними і схильними до подальшого покращення. Головне і найбільш суперечливе для міждержавних відносин прикордонне питання закрите (в основному шляхом передачі КНР спірних територій, захоплених Російською імперією та СРСР). Обсяги експортно-імпортних операцій з країнами регіону до початку світової фінансової кризи зростали щорічно. Крым того, досягнуто порозуміння в питанні заборони будь-яких форм етнічного сепаратизму і діяльності сепаратистських організацій на території держав Центральної Азії (ЦА) і домінанті принципу “одного Китаю”. Вдається досягати консенсусу в питаннях гарантування регіональної безпеки і з більшості проблем міжнародних відносин, у тому числі, певною мірою, в контексті військової присутності США в регіоні. Китайським керівництвом докладається багато зусиль для того, щоб була знижена негативна оцінка КНР і китайців у свідомості народів Центральноазіатського регіону (ЦАР) і щоб у латентну стадію перейшли побоювання китайської експансії і демографічного тиску з боку Китаю.

Початком інтенсивного розвитку відносин КНР з країнами СНД можна вважати укладені у квітні 1996 і квітні 1997 рр. Китаєм, Росією, Казахстаном, Киргизією і Таджикистаном дві угоди з безпеки кордонів та роззброєння: “Угода про посилення військової довіри в прикордонних районах” і “Угода про скорочення військових сил у прикордонних районах”. Ці два документи започаткували створення Шанхайської п'ятірки і, згодом, Шанхайської організації співробітництва (ШОС), які зміцнили співробітництво у галузі безпеки між КНР, її центральноазіатськими сусідами та РФ. У результаті підписання цих угод усі суперечки щодо колишнього китайсько-радянського кордону були цілком вирішені.

Водночас Шанхайський процес забезпечив стійку структуру для співробітництва Китаю і Центральної Азії в боротьбі проти тероризму, екстремізму і сепаратизму, а також з міжнародним криміналітетом. Головна мета антитерористичної кампанії Китаю — ліквідація терористичної групи “Ісламський рух Східного Туркестану” (ІРСТ), підтримку якій висловлював свого часу Усама бен Ладен у своєму зверненні до неї, в якому є слова: “Я підтримую ваш джихад у Сіньцзяні”. У перспективі боротьба с тероризмом має особливе значення для Пекіна: він може розраховувати на підтримку центральноазіатських сусідів у його кампанії проти екстремістів ІРСТ, які прагнуть до відокремлення Сіньцзян-Уйгурського автономного району (СУАР) від КНР і розраховують на допомогу спорідненого їм тюркського населення країн ЦА. Так само держави ЦАР одержують підтримку від Китаю в боротьбі з їх власними терористичними й екстремістськими групами типу Ісламського Руху Узбекистану і Хізб ут-тахрір (Ісламська Партія Визволення). Крім того, Китай і Центральна Азія підтримують спільні зусилля задля запобігання іншим традиційним і нетрадиційним загрозам безпеці, внутрішній стабільності і розвитку.

Розвитку відносин КНР з країнами пострадянського простору сприяє відсутність між ними політичних протиріч: Китай не турбує характер політичних систем країн СНД і, принаймні зараз та на офіційному рівні, становище китайської діаспори у них, (останнім КНР вигідно відрізняється від Росії, яка використовує фактор “російськомовного населення”, як аргумент для впливу на пострадянські країни, що періодично спричиняє напругу). Китай, окрім іншого, використовує для зближення з пострадянськими державами декларування рядом їх еліт намірів повторити ті ж етапи розвитку, які проходить і він:

• глобалізацію та лібералізацію господарства в економіці;

• захист прав приватного власника; і

• поступову політичну, однак таку, що не виходить за рамки монополії компартії (у випадку пострадянських країн — президентської вертикалі) на владу, лібералізацію — у внутрішній політиці.

Досить стрімко розвиваються економічні відносини між КНР і центральноазіатськими країнами. Рівень товарообігу виріс від 1992 року до початку світової фінансової кризи за різними оцінками у 15-20 разів.

Серед двосторонніх торговельних відносин між Китаєм і державами регіону на першому місці знаходиться китайсько-казахська торгівля. Після декількох років будівництва нафтопровід з Казахстану в Китай (Атасу-Алашанькоу) почав транспортувати нафту наприкінці 2005 р. Його пропускна спроможність має складати 20-30 мільйонів тонн на рік. В поточному році планувалось закінчення побудови газопроводу з Узбекистану і Туркменії в Китай. Він буде здатен перекачувати щорічно 25-40 мільярдів кубометрів, і допоможе китайцям збільшити рівень використання газу в енергетичному секторі.

В разі з'єднання цих трубопроводів з газопроводом Сіньцзян-Шанхай вони також внесуть свій вклад у реалізацію Стратегії розвитку Західного Китаю і Програми транспортування енергії на Схід. Проте останнім часом більшої популярності отримує ідея використання центральноазіатського газу лише для розвитку Західного Китаю, із закупівлею для Східного Китаю скрапленого газу в Австралії та Індонезії. Не зважаючи на це Японія і Південна Корея, що можуть взяти участь у попередньому проекті, розраховують на частину газу, що може транспортуватися газопроводами з ЦАР. Це відкриє новий розділ в енергетичному співробітництві не тільки між Китаєм і ЦА, але навіть між Східною і Центральною Азією. Цього прагнуть обидві сторони, про що свідчить дипломатична активність Японії та Республіки Корея в ЦАР (протягом останніх тижнів відбулись візити вищого керівництва цих країн до країн ЦА). Проте вони відчувають і певну тривогу через можливий вплив “китайського фактору” на їх відносини з цими країнами.

Необхідно зазначити, що постачання енергоносіїв з Центральної Азії в КНР, на відміну від близькосхідних, південно-східних з Азії, африканських або латиноамериканських постачань, не вимагають гарантування безпеки на морі (це важливо з огляду на те, що Китай змушений розвивати свій військово-морський флот для убезпечення енергопоставок по морських комунікаціях, оскільки чи не найбільшою загрозою енергобезпеці КНР вважається можливість блокади китайських портів американським флотом) Ця альтернатива має особливе стратегічне значення для енергетичної безпеки Китаю і його подальшого розвитку. З іншого боку, вперше у своїй історії країни ЦА мають можливість одержати доступ до трубопроводів, що в обхід Росії перетинають КНР і досягають Тихого океану. Дані позитивні фактори співробітництва з Китаєм примушують країни ЦАР активно його розвивати, менше акцентуючи увагу на загрозах китайської економічної (використання їх як ринку збуту китайської продукції, що зачасту шкодить місцевим товаровиробникам) та демографічної експансії (На користь можливості демографічної експансії говорить китайська урядова програма переселення на кордони з країнами ЦА 250 мільйонів китайців з центральних областей. Метою цієї програми декларується освоєння ресурсів Західного Китаю, який у порівнянні зі східними, центральними та південними областями є менш розвиненим, проте багато експертів вважає справжньою метою саме демографічну експансію в країни СНД).

Таким чином, створення Шанхайської організації співробітництва відкрило Китаю стратегічну дорогу в Центральну Азію і сприяло активному розвиткові його дипломатичних відносин у регіоні. Нині ШОС є для Пекіна механізмом гарантування безпеки (в тому числі енергетичної), каналом для участі у справах країн ЦАР і створює основу для їх всебічних зв'язків. Крім того, утворення ШОС означає, що Китай і Росія прийшли до стратегічного компромісу, досягли стратегічного балансу в ЦА, визнають інтереси один одного в даному регіоні та успішно розвивають стратегічну взаємодію.

Росія займає одне з найважливіших місць у китайській зовнішньополітичній стратегії на коротко- і середньострокову перспективу. Китай вбачає в Росії і ширше в пострадянському просторі джерело енергетичних та інших видів ресурсів, а також об'єкт для майбутньої демографічної й економічної експансії, яка, на думку китайської сторони, покликана раціоналізувати використання території та природних ресурсів колишніх республік СРСР.

В даний час у політичній області РФ та КНР є членами РБ ООН, ШОС і беруть участь у шестисторонніх переговорах з ядерної проблеми Північної Кореї та Ірану.

Китай у своїй політиці стосовно Росії переслідує такі цілі:

• домогтися реалізації трубопровідного проекту зі Східного Сибіру до свого тихоокеанського узбережжя (18 травня в у провінції Хейлунцзян заступник глави Державної ради КНР Ван Цішань в урочистій обстановці відкрив будівництво китайської ділянки нафтопроводу Східна Сибір — Тихий океан);

• отримувати від Росії “високі технології” зі значним фокусуванням уваги на військово-промисловому комплексі;

• забезпечити собі доступ до Японського моря через територію РФ;

• інтенсифікувати транскордонну торгівлю на вигідних для себе умовах (бартер, неконтрольований безмитний імпорт ресурсів);

• забезпечити розширення своєї торгівлі та економічної присутності у внутрішніх районах Росії;

• домогтися політичного вирішення питання про експорт китайських трудових ресурсів у РФ;

• почати демографічну експансію;

• посилити свій вплив у ШОС;

• поступово максимально обмежити участь Москви у розв’язанні проблем ЦА;

• використовувати російський фактор у своїх відносинах зі США.

Такі інтереси КНР зумовили основні протиріччя в його відносинах з РФ. Москва і Пекін активно “дружать проти” Вашингтона, особливо проти нарощування його присутності (в першу чергу військової) у Центральній Азії. Однак суть нинішньої ситуації полягає в тому, що ні Росія, ні Китай не прагнуть до конфронтації зі США, особливо поодинці. Для КНР причини цього пов'язані з рівнем торгівельно-економічних відносин зі США, а також з можливістю одержувати від них нові технології. Для РФ — із перспективою нарощування її економічних зв’язків з країнами Заходу (хоча тут більш вагомими є зв’язки з ЄС), а також з бажанням позиціонувати себе як одного з провідних світових гравців і природною конкуренцією з Китаєм на просторі СНД (особливо в Центральній Азії). Хоч Росія й зацікавлена у створенні геополітичної противаги США в регіоні, але при цьому вона усвідомлює і небезпеку китайської експансії на пострадянському просторі та намагається її стримувати, використовуючи свої більш розвинені зв’язки з країнами СНД.

З цього можна зробити висновок, що конфронтаційність у відносинах КНР та РФ виникне тоді, коли гіпотетично США залишать ЦА і необхідність у партнерстві з Росією для Китаю буде не настільки актуальною. При цьому необхідно враховувати той факт, що, незважаючи на існуючі на ментальному рівні побоювання з приводу “китайської експансії”, не тільки політичною елітою, але й населенням держав Центральної Азії, Пекін розглядається як цілком гідна альтернатива Москві. Для Росії це досить небезпечний сигнал, який має надати їй стимули переглянути концепцію взаємин з її партнерами в ЦАР. На думку переважної більшості експертів, успіх на центральноазіатському напрямку багато в чому буде залежати від того, наскільки Москва готова запропонувати партнерам ефективні варіанти спільного вирішення найбільш важливих для них проблем в галузі політики, економіки, боротьби зі злочинністю і тероризмом, а також у гуманітарній сфері.

Наступний фактор, що ускладнює китайсько-російські відносини, пов'язаний з перспективами інтеграційних об'єднань на просторі Центральної Азії в контексті активізації діяльності ШОС. Головна проблема полягає в тому, яким чином можуть бути вибудувані (і чи можуть бути вибудувані взагалі) взаємини між ШОС і СНД, ШОС і ЄврАзЕС, ШОС і ОДКБ, ШОС і НАТО. Через невизначеність перспективи названих інтеграційних об'єднань, які складаються тільки з пострадянських країн, досить динамічний розвиток ШОС створює вірогідність зміщення фокусу уваги еліт країн СНД саме на цю організацію. Присутність в ній Китаю, як альтернативного Росії лідера, його намагання активізувати економічну взаємодію у форматі організації та готовність вкладати в це значні кошти розхитують підвалини контролю РФ над пострадянськими країнами.

Ці чинники змушують Росію стримувати прагнення Китаю до подальшого розвитку відносин у ряді сфер, у першу чергу енергетичній та військово-технічній. У відповідь на це КНР намагається компенсувати недостатність рівня співпраці з Росією інтенсифікацією діалогу з іншими країнами СНД. При цьому він активно грає на протиріччях, які виникають у відносинах РФ з іншими країнами пострадянського простору. Найбільшого поступу в цьому плані Китай досягнув саме на центральноазіатському та білоруському напрямках, хоча він має інтереси (в першу чергу транспортні) і на Кавказі: Розглядалися, наприклад, можливості участі Китаю в будівництві залізниці Карс-Ахалкалакі-Тбілісі-Баку.

Республіка Білорусь (РБ) цікавить Китай, який протягом останніх років узгодив з нею значну кількість спільних інвестиційних проектів на суму близько 3 млрд. доларів, у першу чергу з трьох питань:

1. Промисловий і технологічний потенціал, який є одним з найвищих в СНД. Показовою в цьому плані є інформація про продаж Білоруссю у Китай військових технологій, які йому відмовляється продавати Росія “з міркувань національної безпеки”.

2. Агропромисловий комплекс, який, на думку китайської сторони, функціонує недостатньо ефективно, а міг би стати, по-перше, вагомим елементом вирішення продуктової проблеми в КНР, і, по-друге, місцем працевлаштування значної кількості безробітних китайських селян з бідних районів (В цьому контексті вагомими є повідомлення білоруської опозиції про намагання китайців скуповувати земельні ділянки в країні, в першу чергу біля Мінська).

3. Сусідство з ЄС, внаслідок чого РБ може бути використана КНР як плацдарм для посилення свого економічного та демографічного проникнення в Європу.

Проте, як уже підкреслювалось, найбільшою є активність КНР у Центральноазіатському регіоні, що зумовлено це такими інтересами Китаю в ньому:

• боротьба з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом (Пекін прагне приборкати вже згадані сепаратистські сили СУАР);

• збереження стабільності в регіоні;

• заохочення економічного процвітання ЦАР;

• забезпечення дружніх відносин країн регіону з Китаєм;

• створення такого становища, при якому ці країни не потраплять під контроль однієї з наддержав;

• запобігання формуванню в регіоні військових блоків, спрямованих проти Пекіна (цим і трьома попередніми пунктами Китай прагне зберегти ЦА як стабільний в стратегічному плані тил);

• забезпечення доступу КНР до енергоресурсів (Китай розглядає всі республіки регіону як досить серйозних потенційних постачальників енергоресурсів, як вуглеводневих, так і гідроенергетичних, і як своїх партнерів в інших сферах економіки).

Китай формує свою політику по відношенню до ЦАР з урахуванням того, що потенціал для забезпечення його національних інтересів у регіоні за будь-якого з сценаріїв розвитку конкуренції за регіон між Росією та Заходом буде прямо пропорційним рівню розвитку його відносин з країнами ЦАР (рівню проникнення в економічну та безпекову політику країн регіону).

Роман СИРІНСЬКИЙ