Журналісти — не холуї! “Честь” вашу...

Вони, мовляв, винні у тому, що Україну міжнародна спільнота за рівнем прав людини, економічними показниками, політичними свободами прирівнює до Конго чи Занзібару. Останнім часом дедалі частіше провладні політики допускаються до прямих образ на адресу журналістів, які не поспішають співати владі дифірамби.

“Це холуї, які обслуговують своїх господарів, я це чудово розумію. 85 відсотків журналістів у цій країні займаються цим...” — заявив під час передачі “Честь маю запросити”, що демонструвалася на каналі КРТ 9 квітня, депутат-“регіонал” Ян Табачник.

У цього музиканта, що грає на акордеоні, є причини не любити журналістів. 8 січня, на свій день народження, він, як завжди, запросив у гості владну еліту, що демонструвалося на телеканалі “Інтер”. Журналістам, які висвітлювали це музично-політичне шоу, найбільше впало у вічі, що один із гостей Табачника — заступник генерального прокурора Ренат Кузмін, сів за фортепіано та... злабав “Мурку” — пісню, що стала своєрідним гімном криміналітету. “Яка влада, такі у неї улюблені пісні”, — дійшли висновку журналісти. Чим дуже образили пана Табачника. Якому, до речі, що таке бути холуєм добре відомо. Адже на свої “Честь маю запросити” він у різні роки завжди “мав честь” запрошувати представників чинної влади. Так було і при Кучмі, і при Ющенкові, і при Януковичі.

Особисто мене як журналіста мало хвилює, як оцінює нашу професійну діяльність якийсь “лабух”-акордеоніст. Здивувало, що колишня колега по професії Ганна Герман, яка була гостем Табачника, у відповідь на образу своїх вчорашніх колег лише поспівчувала товаришеві по партії. Ще й додала, що варто ввести обов’язкове декларування видатків не лише політиками, а й журналістами, бо ті, мовляв, їздять на дорогих автівках...

Тисячі журналістів живуть у гуртожитках, хрущовках, винаймають квартири без жодних вигод. Вони поспішають на роботу, задихаючись у переповнених маршрутках, сушать голову над тим, як купити дитині нову іграшку чи книжку. 24 години на добу журналісти на роботі. Бо журналіст — не професія, а стиль життя. Іноді вночі прокидаєшся через те, що у голові з’вився вдалий варіант заголовка для публікації, над якою працюєш не один день. Жодна критична публікація не обходиться без того, щоб до редакції не зателефонував її “герой”, який обов’язково запитає: “Скільки вам заплатили за цей опус?”. За деякі публікації їхні герої навіть газ обіцяють від приміщення редакції відімкнути...

Кожен судить по собі. Хтось чесно “заробляє бабло”, граючи на акордеоні у ресторані. Хтось “робить політику”, підігруючи владі. Для когось (таких більшість) журналістика — улюблена робота, через яку щодня наштовхуєшся на неприємності. Для когось (таких одиниці) ця професія лише драбинка для переходу у владу. Вірніше, в лакеї влади. Та іноді, почувши чергове “журналюги” чи “холуї”, так і кортить згадати про юнацький максималізм і добряче дати комусь із “кнопкодавів” по писку. Бо деякі політики сприймають аргументи лише, коли їм лижуть або коли їх боляче б’ють.

Омар УЗАРАШВІЛІ