Громадянське суспільство та його вороги

Коли Карл Поппер писав свою працю “Відкрите суспільство і його вороги”, яка є одним із наріжних каменів ідеології сучасного європейського лібералізму, небезпеки для громадянського суспільства очікували з різних боків. Становленню спільноти вільних громадян, здатних об’єднуватися для захисту своїх прав, перешкоджали як державні органи, котрі шукали виправдання власному існуванню, розширенню своїх штатів та витрат (а заодно й корупційних можливостей), так і пасивність громадян, “підданська” політична культура (якій притаманне некритичне ставлення до влади), патерналізм і традиції, сформовані в певних соціумах.

Усе це справедливо і для України. Та не меншої шкоди постанню повнокровного громадянського суспільства завдають імітатори й пристосуванці, які перетворили громадську діяльність на підвид бізнесу, в основі якого — пошук грантів і написання звітів.

Представники суспільства

Поняття громадянського суспільства невіддільне від сучасного розуміння демократії. Демократичний режим — це не лише чесні вибори, формальні процедури і взаємний контроль органів влади та політиків. Це ще й можливість вільної реалізації інтересів громадян, розвитку їхнього потенціалу та ефективного впливу на посадовців. Власне, влада має обслуговувати суспільство, виконуючи для нього державні функції. Свої інтереси громадяни реалізовують як самостійно, так і об’єднуючись у групи зі статусом інститутів громадянського суспільства. Саме на останні в розвинених країнах припадає левова частка нових ідей, які виникають у соціумі; виконання соціальних функцій, організація громадянської взаємодопомоги; взаємодія з державою та бізнесом для ефективного й прозорого вирішення нагальних питань. Інтелектуали та “фабрики думки” — аналітичні центри — відіграють у такій системі відносин важливу роль: знаходження нових шляхів розвитку суспільства, визначення справжнього коріння проблем, із якими стикаються (чи які породжують) влада й бізнес. Вони ж таки виступають моральними авторитетами чи інтелектуальними центрами для громадських рухів, які прагнуть покращити ситуацію в країні.

Формально в Україні таких інститутів чимало. 2011 року органи юстиції легалізували близько 50 тис. громадських (66% загальної кількості) та благодійних (31%) організацій. Із громадських організацій фізкультурно-спортивні становлять 18%, професійного спрямування — 15%, молодіжні —11%, ветеранів та інвалідів — 9%, культурно-просвітницькі — 7%, об’єднання, створені на етнічній основі, — 5%, правозахисні — 5%. Наприкінці 2011-го загальноукраїнських організацій налічувалося 3,5 тис., причому сьому частину з них було сформовано за останні два роки.

Уже в такому широкому визначенні криються проблеми. Під один “дах” звели й реліктів радянської епохи — професійні спілки чи “творчі об’єднання”, — й ініціативи громадянської дії (організації, засновані для вирішення конкретної проблеми чи контролю за діями влади), й чимало інших. Кожна з цих категорій — тема для окремої розмови, адже більшість із них далекі від повноцінного виконання цілей, які декларують.

Однак чи не найбільше претензій до організацій, які за суттю своєю мали б виступати зразком для інших, інтелектуальним та моральним авангардом суспільства, — об’єднань митців, учених, експертів, які називаються дослідними чи аналітичними центрами. Саме вони наділені потенціалом для формування нових цінностей, стандартів і знань та чітких рекомендацій щодо їх упровадження в життя. А з того, кому багато дано, як відомо, багато спитається.

Кому потрібна незалежна думка?

У суспільстві є запит на діяльність недержавних інститутів — і що більш авторитарною є влада, то сильнішим інтерес до альтернативної думки. Як показують соціологічні дослідження Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) в Україні, якщо 2005 року думку про потрібність недержавних інститутів підтримував 41% респондентів з усіх регіонів країни, то 2011-го цей показник зріс майже вдвічі (до 76%).

Однак пропозиція, яка задовольнила б цей попит, лишається неадекватною. Цьому є як об’єктивні, так і суб’єктивні пояснення. По-перше, джерела фінансування для незалежних громадських організацій обмежені. А по-друге, більшість із них заснована професійними “грантоїдами”, які перетворили громадську активність на різновид власного бізнесу.

Українське законодавство не дає підприємцям відчутних стимулів жертвувати кошти на розвиток статутної діяльності громадських організацій (на відміну від більшості розвинених країн, у нас податкових послаблень такі пожертви не приносять). Відтак громадські організації мають небагато способів дістати фінансування своєї діяльності. Перший: звернутися по державні кошти. Другий: переконати бізнес у необхідності свого існування й корисності продукту, який вони випускають. Третій: отримати грант від міжнародних або іноземних донорів. Із кожним варіантом виникають свої проблеми.

У розвитку незалежної думки має бути зацікавлена держава. Зрештою, в більшості розвинених країн саме на держзамовлення університети й дослідні центри ведуть як фундаментальні, так і прикладні дослідження. Однак в Україні на підтримку громадських організацій буває виділено в межах 0,05—0,1% від близько 300 млрд грн — загального обсягу витрат головного кошторису. Та й ці суми розподіляються згідно із загальними закономірностями, які визнано характерними для держзакупівель (із відкатами до 70% та “розпилюванням” коштів між “своїми”). Крім того, чиновники часто не довіряють представникам громадських організацій, вважаючи їх “чужаками”, далекими від реальної проблематики державного управління (останнє, до речі, часто справедливо). Посадовцеві легше організувати при своєму органі “ручну” “громадську раду”, аніж спілкуватися з незалежними експертами.

Навіщо воно бізнесу?

Оскільки підприємці не бачать стимулів підтримувати громадську активність як таку (за відсутності податкових пільг тощо), вони повинні зрозуміти, навіщо їм діяльність конкретних організацій. З одного боку, це може бути своєрідний піар — демонстрування, насамперед, західним партнерам “передового характеру” власного бізнесу.

У цьому переліку — фонд “Ефективне управління” (близький до Ріната Ахметова), структури та ініціативи Віктора Пінчука (зокрема, Ялтинський форум YES), Петра Порошенка та інших. Визначальна риса цих структур — проведення помпезних заходів, на яких демонструють включеність їхніх спонсорів до “кіл планетарного значення”. Для цього Пінчук, до речі, привозить до Ялти знаменитостей, а Ахметов спонсорує залучення експертів зі світовим ім’ям до написання чергових “планів розвитку країни” чи “енергетичних стратегій”.

Головний негатив такої діяльності в тому, що на виході — пустопорожні тексти, які годі застосувати в реальності, й відволікання уваги та ресурсів суспільства від справжніх проблем країни. Зокрема, це стосується ЗМІ: журналісти (навіть видань, що пишаються своєю об’єктивністю і безсторонністю, як-от “Українська правда”) відвідують такі заходи й висвітлюють їх. Поєднання піарівської практики в проведенні цих заходів та висвітлення їх перебігу в стилістиці світського рауту (здебільшого без критики організаторів чи залучених ними осіб) перетворює обговорення справді важливих проблем на обмін самопрезентаціями.

Є інші, “змішані” варіанти співпраці бізнесменів і громадських організацій. Наприклад, Миколу Мартиненка вважають одним із основних спонсорів не лише Арсенія Яценюка, а й Центру імені Олександра Разумкова. Ця організація позиціонує себе як позаполітична, формує велику частину бюджету за рахунок грантів, однак наявність “ексклюзивного” бізнес-фінансування може витворювати межі для свободи й незалежності, щó вже незабаром має шанс проявитися в перебігу виборчої кампанії.

Натомість прикладів цивілізованого партнерства між бізнесом і громадськими організаціями бракує. І питання не лише в небажанні підприємців витрачати кошти. Річ у тім, що громадські організації рідко мають що запропонувати потенційним замовникам. Загальні рекомендації у стилі “щоб мишей не їли хижаки, вони мають стати їжачками” компаній не цікавлять; а прикладних досліджень належної якості не проводить, далебі, жоден із численних “центрів” чи “інститутів”. Як приклад можна згадати Міжнародний центр перспективних досліджень. За 2010 рік ця організація “освоїла” кошти на 13 проектів, проте ефективність такої бурхливої діяльності майже нульова: ані глибинних досліджень проблем економіки чи управління, ані реалізованих рекомендацій публіці надано не було.

Квіти на бетоні

Найбільш контроверсійним способом підтримки громадських організацій залишається залучення грантів від міжнародних або іноземних донорів. Бодай тому, що від перших років існування нашої держави саме вони були єдиним джерелом коштів для незалежних організацій.

Основні грантодавці — представництва і спеціалізовані структури для виділення міжнародної допомоги США, Європейського Союзу, провідних країн ЄС, всесвітньо відомих приватних донорів (насамперед, Джорджа Сороса) та кілька інших організацій. Їхня роль у становленні незалежних громадських організацій як таких є вирішальною. Підтримка, наприклад, фондом “Відродження” та західними інституціями міжнародної допомоги дозволила на початку 1990-х узагалі виникнути такому інституту, як громадська організація. Утім, із плином часу й розвитком українського суспільства у відносинах між донорами та об’єднаннями громадян накопичується чимало проблем.

Відразу відкиньмо популярну серед деяких прихильників нинішньої влади тезу про нібито обслуговування грантодавцями “інтересів Заходу” на шкоду Україні. До багатьох авторів таких “версій” варто звернутися із запитанням, на які цілі вони витрачають російське фінансування, яке отримують (див. Тиждень, №9/2011). Звісно, фонди, які є частиною державних організацій конкретних країн, просувають їхні інтереси. Іноді некритичне їх сприймання певними грантоотримувачами призводить до дивних випадків. Хрестоматійний приклад — поверхово-критичні сентенції історика Ярослава Грицака щодо ОУН—УПА, які пояснюють його співпрацею з польськими фондами. Втім, у політичних питаннях західні країни об’єктивно зацікавлені в демократичності (а отже, стабільності й економічному розвитку) України, щó збігається з інтересами й нашого суспільства.

Проблеми “грантового” громадянського суспільства — в іншому. Найбільша з них не стосується власне грантодавців. Адже grant-sucking (некритичне сприймання відповідних програм, перетворення отримання коштів на самоціль тощо) — не український термін. Річ у тім, що в демократичних державах гранти — не основне, а допоміжне джерело фінансування громадянського суспільства. В Україні ж ані держава, ані бізнес не сприяють громадським організаціям — зі згаданих вище причин. Тому грантодавцям доводиться виконувати невластиві функції. Однак забезпечити повноцінний розвиток громадянського суспільства у 45-мільйонній країні, розподіляючи гранти у $3—20 тис., рідше — $50—100 тис. і більше, на період 6—12 місяців (рідше — довше) неможливо у принципі.

Те, що було необхідним на початку незалежності, призводить до певних викривлень після 20 років існування держави.

По-перше, отримування грантів стало індивідуальним бізнесом. Утворилася група людей (здебільшого в Києві, меншою мірою в регіонах), які розглядають їх як джерело доходів. Для них головне — вчасно підготувати звіт і встигнути на черговий конкурс. Звідси — тисячі “центрів однієї особи”, які одержують кошти на порожню діяльність типу “брошура — круглий стіл — публікація”, пишучи фактично в шухляду, однак здобуваючи нові й нові гранти. Певні сфери активності (як-от публікація друкованої продукції) стали джерелом додаткового збагачення (через випуск меншої кількості примірників тощо). Коли подивитися на публічний звіт будь-якого великого донора, в очах рябіє від усіляких “центрів” та “інститутів”, про які лише з цього джерела й відомо. Якщо донорські організації не вестимуть належного контролю якості продуктів, за які платять, таке паразитування триватиме.

Друга проблема пов’язана якраз із певною викривленою залученістю грантових установ до українських громадських і політичних реалій. Так, із традиційних грантоспоживачів формуються своєрідні “групи підтримки”: здобувачі кажуть донорам те, що вони хочуть чути, а ті виділяють додаткові кошти, щоб фактично переконатися у своїх версіях. Водночас не виключена підміна понять.

Деякі організації можуть шукати зближення з певними представниками влади. Наприклад, Інститут світової політики, який отримує допомогу від Фонду аналітичних центрів (Think Tank Fund), фонду “Відродження”, USAID, інших донорів, розробляє проекти в галузі енергетики зі структурами, які пов’язують з Андрієм Клюєвим. Це могло б бути прикладом вдалого поєднання фінансування з різних джерел, якби не деякі феномени. Наприклад, до вироку Тимошенко директор цієї структури Альона Гетьманчук підготувала для The New York Times статтю, де за об’єктивну істину видавано було доволі сумнівні тези. Наприклад, про те, що екс-прем’єр насправді буцімто зовсім не серйозний суперник для Януковича (на відміну, скажімо, від Яценюка). А нещодавно ця сама авторка опублікувала блог на “Українській правді”, в якому обстоювала неефективність санкцій проти керівництва держави: мовляв, вони ж не подіяли на білорусів (оминаючи той факт, що істеблішмент офіційного Мінська набагато менш “укорінений” у Європу — рахунками, навчанням дітей, бізнес-контактами, — ніж Києва). Повз такі приклади грантодавці проходять, не роблячи висновків.

Нарешті, третя проблема — певна кадрова нерозбірливість донорських організацій, яка перетворює підтримані ними програми на своєрідний “відстійник лузерів”. Наприклад, Олег Рибачук, який продемонстрував нездатність провести будь-які конкретні рішення на посадах віце-прем’єра з європейської інтеграції (2005) чи глави Секретаріату президента України, залишається одним із найактивніших грантоотримувачів, він і його команда пов’язані з мережевими ініціативами на кшталт “Новий громадянин” тощо.

Співпраця між секторами

Ці та подібні до них проблеми показують: намагання розбудувати громадянське суспільство, покладаючись лише на гранти, — це спроби висаджування квітів на бетоні. Така флора потребуватиме постійного нагляду й перетвориться на нежиттєздатну, вимагаючи дедалі більше уваги та ресурсів. Щоб громадянське суспільство в Україні розвивалося повноцінно, спочатку має бути прибрано бетон, який його сковує.

Отож, за логікою, один із напрямів, — це створення прозорої структури розподілу державних замовлень на дослідження громадських організацій. Це має бути частиною реформи системи держзакупівель, і об’єднанням громадян слід звертати увагу політиків на те, щоб відповідні гарантії містились у їхніх передвиборних програмах.

Інший напрям — зацікавити підприємців. Бізнес (насамперед середній і неолігархічний великий) та громадські організації мають знайти точки дотику, сфери спільних інтересів, у які перший вкладав би ресурси, а другі — інтелект і здатність знаходити нові (але реальні) відповіді на наявні проблеми. Для стимулювання такого пошуку можливо запозичити механізм, який діє в багатьох західних країнах. Зацікавлені в певних суспільних змінах підприємці могли б створювати “надглядові ради”, погоджуючи напрями досліджень і фінансуючи конкретні результати.

А грантодавці (як міжнародні чи іноземні, так і вітчизняні) могли б звертати увагу на підтримку нових організацій (доки вони доведуть свою життєздатність), а також, навпаки, брати участь у масштабних проектах: із розробки системи прикладних змін, необхідних для досягнення нашою державою європейських стандартів у конкретних сферах; з ознайомлення перспективних дослідників, лідерів думок, громадських активістів з України (особливо “на місцях”) із конкретним досвідом західних країн; а також в інших, спрямованих на системну підтримку змін у державі, а не на їх імітацію.

Громадянська фікція

80% українців, за даними Інституту соціології НАНУ, досі не є членами жодної з громадських організацій. Хоча за формальним показником кількості ГО Україна майже не відстає від загальноєвропейського рівня. А реальну відсутність громадянського суспільства класична мафіозна спайка великого капіталу та чиновницької бюрократії використовує для створення ілюзії існування демократичних інститутів та безпосередньо для вирішення власних бізнес-проблем.

“В Україні діє ціла система ручних нібито громадських організацій, — стверджує активіст Сергій Гендлевський. — Їх створюють конкретні фінансово-промислові угруповання, підприємці або навіть просто чиновники, які не бути бізнесменами в наших умовах апріорі не можуть, з метою захисту своїх інтересів у публічній сфері. Взагалі-то, не можна сказати, ніби такого немає на Заході — там теж діє ціла мережа фікційних громадських організацій, насправді фінансованих певними компаніями з метою впливу на громадську думку в спосіб укидання до суспільного дискурсу певних тез, тверджень і тем. Особливо це характерно для фармацевтичної та екологічної сфер. Одначе там цей недолік компенсується переважною більшістю реальних ГО, що об’єднують справжніх активістів, яких дійсно цікавить відповідна тематика. А в нас більшість громадських організацій безпосередньо пов’язані із замовниками або взагалі ними створені. Ще вони в тісному контакті з тіньовими піарниками політиків. Чимало є і таких ГО, які не працюють постійно на одного замовника, а просто продають свої послуги для проведення певної кампанії”.

Згідно з інформацією Тижня, ціла мережа таких організацій діє при Кабінеті Міністрів та Верховній Раді. Їхня головна мета — за вказівкою згори намагатися вкидати в суспільну думку потрібні на даний момент тези, ініціювати законопроекти, критикувати опонентів, підтримувати необхідний градус уваги та дискусії щодо теми, в якій зацікавлені замовники. Голови таких ГО — найчастіше “зіц-керівники”, а то й не прикрито помічники народних депутатів чи працівники апаратів міністерств. Особливо характерні такі організації для соціальних сфер, які не асоціюються з фінансовою вигодою та великими грошовими потоками, — спорту, медицини, освіти, соціальної політики тощо. Натомість замовники із “грошових” міністерств — фінансів, вугільної промисловості, економіки — віддають перевагу кишеньковим експертним центрам і аналітикам.

Ігор КОНДРАТЕНКО