Фарс і трагедія

Правозахисник був спантеличений реакцією ветеранів на відкриття в Москві шашличної під назвою “Антисоветская” — так її жартома називали якраз у радянські часи, тому що заклад був розташований якраз навпроти готелю “Советская”, тільки й усього. Ветерани чомусь обурилися — а може, їм треба було просто нагадати про себе. Їх керівник, колишній секретар ЦК КПРС Олександр Долгіх, написав гнівного листа. А Подрабінек в Інтернет виклав не менш гнівну статтю, нагадав ветеранам, що СРСР загинув безславно, і що є і ветерани антирадянського руху — такі, як він. І тут почалося цькування Подрабінека “Нашими”. Представники руху чергували (!) біля квартири правозахисника, погрожували йому. Ситуація виглядала настільки мерзотною, що проти дій “Наших” виступила керівник президентської Ради з прав людини Елла Памфілова. І тут вже пані Памфілову почали скритиковувати з лав “Єдиної Росії” — у правлячій партії не зрозуміли, чому це пані Памфілова заступається за Подрабінека, який скривдив ветеранів. І почали вимагати від президента її звільнення. Незважаючи на те, що Памфілова пояснювала: йдеться не про підтримку Подрабінека, а про те, якими засобами діють “Наші”.

У результаті прес-служба Кремля заспокоїла “єдиноросів” і дала зрозуміти, що ніякого звільнення Елли Памфілової не буде. І що вона діяла адекватно. Та й керівник уряду сказав письменникам, що реакція “Наших” — це вже занадто. На цьому можна було б поставити крапку. Якби не усвідомлення мотивацій, із якими пов’язано цькування Подрабінека.

Можна подумати, що Подрабінек — перший, хто говорить щось неприємне про ветеранів. Якщо читач знайомий із творчістю, скажімо, Валерії Новодворської, він знає, що ця російська публіцистка і ветеранам говорила багато цікавого, і Джохара Дудаєва називала героєм, і Грузію відверто підтримує. І не в Інтернеті, а по телебаченню — принаймні, поки було шоу Володимира Соловйова “До бар’єра” на НТВ. І нічого, ніхто її не цькував. А чому? А тому, що у “Наших” були гроші.

Адже “Наші” — це ніякий не політичний рух. Його активісти у приватних розмовах розповідають про винагороди за участь у акціях руху. Свідки цих акцій бачили спеціальне оточення — щоб ніхто з тих, хто прийшов, не вийшов, бува, за огорожу і не отримав нагороди без приводу. А зараз, під час кризи, “Наші” нікому не потрібні. Грошей не вистачає не тільки рядовим виконавцям, але й керівникам підприємства. І вони хапаються за кожну можливість, щоб нагадати про себе спонсорам. Те саме можна сказати і про “Єдину Росію”. Ми добре розуміємо, що це ніяка не політична партія, а об’єднання “бізнес-клубів”. На багатьох її активістів також зараз коштів не вистачає. Цькування Подрабінека — прекрасна можливість продемонструвати свій патріотизм. І гучно, і дешево, і, може, хтось згадає.

Все це і виглядало б як фарс, якби не річниця смерті Політковської. Я не збираюсь проводити ніяких паралелей, проте є очевидна аналогія — ставлення до слова як до такого. І Політковська, і Подрабінек не створювали політичних організацій, не командували арміями, не очолювали держав. Політковська була журналісткою. Подрабінек написав текст в Інтернеті. Реакцією на текст може бути тільки текст. Якщо інформація, викладена в такому тексті, когось не задовольняє, — судовий позов. Але навряд чи можна вважати нормальною реакцією вбивство. Навряд чи можна вважати нормальною реакцією цькування. Навряд чи можна називати здоровим суспільство, яке три роки мовчазно стежить за судовим фарсом навколо вбивства журналістки. Навряд чи можна вважати нормальним суспільство, в якому починають цькувати вже президентську чиновницю Памфілову тільки тому, що вона залишається при здоровому глузді. І намагається врятувати те, що лишається від здорового глузду у її співвітчизників. Але поки що перевага явно не на її боці...

Віталій ПОРТНИКОВ