Дніпропетровськ — епіцентр вибуху

Перший вибух пролунав близько 12-ої.

Через декілька хвилин зазвучали тривожні сирени, почувся крик. Я, як була, вибігла з редакції з фотоапаратом, блокнотом і на підборах. Бігти було не складніше, ніж у кедах. Тільки повільніше. До Оперного театру їхали “швидкі”. Ніхто не зважав на світлофори.

Розбомблену зупинку було видно здалеку. Від неї лишились металеві опори. Навколо — друзки пластику та скла — вибило вікна й двері в трамваї. Автомобілі також “постраждали”. Багато міліціонерів, лікарів і просто перехожих. На обох коліях один за одним стоять трамваї.

Здається, час зупинився. Гнітюча тиша.

Тільки біля зупинки лежить жінка років за 50. У неї ноги в крові і якось неприродно лежать. Біля неї медики, кричать один на одного, просять джгут. Я подумала, що в неї поламані ноги. Відійшла.

Міліціонери не пускають до трамваю. Кричать: “Для вашої ж безпеки”. На зупинці сидить чоловік. У нього перебинтована рука, йому роблять укол. Молодий лікар плечем тримає телефон і каже: “Зайчику, зі мною все гаразд. Я на роботі. Не хвилюйся. Бережи себе”.

Між двома каркасами зупинок — велика пляма крові.

І тут я розплакалась.

Відійшла далі, скрізь бігають журналісти, їх багато. Питалися, чи не в трамваї я їхала. І заспокоюють: “Плакати будеш потім. Це робота”.

Очевидці розповідають про дим, про людей, які вибігали з вагонів. Далі — як у тумані. Один за одним ще 3 вибухи. Ми біжимо перекритим проспектом, операторам незручно зі штативами й камерами. Як таксі, на вимогу посеред вулиці зупинився тролейбус. Ми сіли і, проїхавши 20 метрів, вийшли — затор.

Біля кінотеатру “Родіна” мало людей. Схвильована дівчинка Юля, заглядаючи в телефон, розповідає мені, що сиділа на алеї, коли почула якийсь хлопок і побачила дим “прямо з фонтану” — насправді, то була урна. Здивований чоловік із барсеткою їхав на джипі повз: “Мою машину підкинуло. Отак взяло й підкинуло”.

Черговий вибух у районі центрального ринку “Озерка”. Насправді, то біля парку. Міліція прибігла трохи швидше від нас. Усе очепили, журналістів не пускають. Виявляється, то там єдиний постраждалий, якому ампутують руку. Я його не бачила, і добре.

Біжучи, втішала літню жінку, яка хапала мене за рукави й питалася, скільки жертв. І в спину кричала: “Спасибі тобі, дитино. Бережи себе”, — і витирала сльози.

Лікарка Інеса Вікторівна допомагала біля першого вибуху тітці з ногами. На запитання журналістів про самопочуття відповідає: “Я лікар. Почуваюся нормально. Погано почуватимусь тоді, коли все закінчиться, і стане можна”.

Буквально відразу після третього — четвертий вибух, знов від центру. То рвонуло на протилежній зупинці “Театр опери та балету”. Жертв немає — було очеплено.

Телефони працюють дуже епізодично. Здається, саме так має починатися кінець світу. Але чому з Дніпропетровська?

Люди у паніці, намагаюся додзвонитися родичам, друзям, коханим. Ширяться чутки про все нові й нові вибухи.

Хтось із журналістів чекає на продовження, хтось їде в лікарню Мечникова, куди відвезли більшість постраждалих, хтось іде писати “в номер” .

На вулицях тихо, мало людей і мало машин. Перехожі кажуть про теракт. Тривожно вдивляються в обличчя інших — раптом, то він причетний? Люди налякані й просто нічого не розуміють.

До Дніпропетровська з'їхалися очільники правоохоронних відомств. Для журналістів день продовжується у їхньому товаристві. По Карла Маркса уже знов ходять трамваї. Часто й напівпорожні. У декількох — тільки водії й кондуктори.

теж поїхала додому в трамваї. Усі сиділи. Кондуктор тривожно ходила й продавала квитки. Я спитала у неї чи постраждав хтось із депо. Виявляється, жінка з ногами — то кондуктор. У неї й без того були проблеми з опорно-руховим апаратом. Вибухом пошкодило колінні чашечки. Лікарі роблять усе можливе. “Страшно. А що? Робота є робота”, — сказала кондуктор і побажала мені берегти себе.

У мене не боліли ноги після підборів, я не сахалась від урн, адже в усіх чотирьох випадках усе починалося саме з них.

Просто йшла й думала, кому це потрібно.

Журналісти висловлювали різні припущення: економічні й політичні. Хтось “прив'язував” цей таки теракт до Аксельрода, хтось — до Тимошенко, ще хтось — до Євро-2012.

Я не хочу розробляти власні версії.

Страшно.

У Дніпропетровську ще ніколи не було терактів. Цей перший. По суті, ми відбулися легким переляком, адже ніхто не помер.

Але чим провинились чоловік без руки, жінка без колін і вже прооперована 16-річна дівчинка із рваною раною обличчя? Кому зробили шкоду ці випадкові жертви чиїхось ігрищ? Хто позбавить двох перших від інвалідності й поверне третій нормальну зовнішність?

Для кого ми пішки на шахівниці? Звичайні собі люди.

Адже мільйонери чи політики не їздять у трамваї.

Дніпропетровськ став епіцентром вибухів. Хтось дуже продумано усе зробив: максимум очевидців, мінімум — якби й були — жертв, центр міста, найбільш завантажений трамвайний маршрут.

У нас до цього не було терактів. Дай Боже, щоб цей став останнім.

Щоб не гриміло, як на війні. Щоб не кричали діти.

Щоб звірі, які це організували, понесли покарання.

Щоб людське життя цінувалось як найвища сутність. Щоб Дніпропетровськ — та й Україну — показували у світових сюжетах новин із більш позитивної нагоди.

Анастасія ФЕДЧЕНКО