Насправді все було погано ще до війни. Та з війною зростає схильність, принаймні короткочасно, залишати зручні ілюзії. Німеччина затишно влаштувалася в розкішних метадебатах і тепер має подорослішати. По-дитячому галаслива, коли йдеться про мораль і всезнайство, в оборонній політиці країна сховалася за американцями й НАТО.
Енергетичний поворот у його абсурдній потужності уможливило прогинання перед Росією, а експортні мільярди були лише через угодовство стосовно таких диктатур як-от Китай. Усе це зараз поволі прослизає у свідомість, але, ментально і культурно, німецьке суспільство не в тому сьогоденні, де на миролюбну країну в Європі нападає автократ і винищує її народ.
Насправді, вже давно все значно гірше. От лише жирові запаси були настільки пишні, що все це можна було собі дозволити. Країна живе за рахунок трюммерфрауен — жінок, які підняли країну з руїн Другої світової, і бебі-бумерів, надто велика частина молоді коситься на роботу чиновника чи кидає школу перед ЗНО, щоб долучитися до комфортної боротьби з кліматичною катастрофою.
У топ-100 елітних університетів Мюнхенський технічний університет посідає 50-е місце, Гайдельберзький університет Рупрехта-Карла — 63-є, а Мюнхенський університет Людвіґа Максиміліана — 64-е місце. Тому й не дивно читати нудні й прісні опуси соціологів та гуманітаріїв, у яких законсервовано кафедральне марнославство. Сміливого, гарного, амбітного, інноваційного мислення в цій країні майже не стрінеш. Достатньо морального опортунізму. Авторитетні ЗМІ також тішаться посередності, як тому активістському кліматологічному мотлохові.
Культура боягузів і фетишизм посередньости
Результати по-своєму вражають. Згідно із дослідженням Global Entrepreneurship Monitor, Німеччина за кількістю новостворених фірм серед 43 досліджених країн на 41 місці. Це вислід культури боягузів, фетишизму посередньости, схильності до комфорту в марнославстві. Значимого венчурного капіталу немає. Інвестори воліють оминати цю країну.
Страх перед ризиком добре пасує до пристрасті до бюрократії у поєднанні з економічною ворожістю, яку в керованих ХДС землях індоктринують через шкільні підручники навіть дітям. Наслідок: руйнується єдина ключова галузь Німеччини, автомобільна промисловість та її постачальники.
Додайте до цього найвищі ціни на електроенергію в Європі, дедалі непевніше енергопостачання, застарілу інфраструктуру, ґротескну тривалість процедур планування й затвердження та найвище податкове і платіжне навантаження на працівників в ОЕСР після Бельгії. Великі компанії старі, ситуація у галузях майбутнього сумна. З десяти найбільших інтернет-концернів світу п’ять з США, п’ять з Китаю. “There is no such thing as a third place”, пояснюють посміхаючись привітному космічному підприємцеві з Шанхаю.
Погано лише те, що тут це нікого не цікавить. На ток-шоу чи театральних зустрічах, на церковних соборах чи на храмових святах, німці відмовляються серйозно ставитись до викликів. Гаразд, переважна більшість з них. Звісно, є зразкові представники середнього класу, блискучі керівники, видатні вчені та геніальні стартапи, але вони, на випадок чого, не мають лобі, бо вимогливий погляд цих людей вириває інших з їхньої наївності.
Двовідсоткову мету НАТО, потенційно затяжну економічну війну, переорієнтацію ринків на демократії, посилення участі в Африці та Азії, щоб відтіснити там Росію та Китай, ми у довгостроковій перспективі зможемо фінансувати лише якщо разом докладатимемо більше зусиль. Коли культура країни досягне рівня сучасності. Свобода — не подарунок, вона — нагорода за важку працю. Для цього німцям доведеться робити більше.
Моралізаторський неопровінціалізм паралізує прогресивні сили. Бракує амбіцій і відваги. Але рівень добробуту вдасться зберегти лише якщо виховувати дітей з ідеєю, що Німеччина не тільки не може відставати в будь-якому рейтингу чи має радіти місцю посередині списку, йтися має лише про те, що вона може і повинна бути серед кращих в світі. Чи, висловлюючись реалістичніше, мати необхідний потенціал у достатньо багатьох галузях економіки і культури, щоб бути там серед лідерів.
Неопровінціалізм охопив майже всі дебати. Орієнтація завжди на внутрішньонімецькі питання. Нове стале мислення також має фатальну схильність до віри, що обмеженням швидкості і велосипедними доріжками можна охопити глобальні економічні амбіції. При порівнянні еліт в Лондоні, Лос-Анджелесі, Парижі чи Гонконгу з елітами в Німеччині, в очі кидається брак вишуканості та неелегантність останніх.
Безформність проявляється і в політиці. У такій фігурі, як президент України Володимир Зеленський значно більше Голлівуду і Netflix, ніж у німецькому персоналі. І реакцією Катрін Ґьорінґ-Екардт на його промову у Бундестазі знову була надвечірня програма ARD, клоунський виступ президентки Бундестаґу Бербель Бас у Тіктоку всього Дуйсбург-Вальсума.
Німеччина на вирішальному шляху. Або по дитячому продовжувати “так тримати” або серйозно поставитися до слушного заклику канцлера Олафа Шольца до зміни часів. Останнє означало б, нарешті, повернути собі ті амбіції, які відповідали б значимості країни та її культурним традиціям.
В основі лежить економіка, яку слід радикально і ультраліберально звільнити, щоб упоратися з великою, також і екологічною, трансформацією і стати своєрідною світовою лабораторією прогресу та інновацій. Це був би шанс підштовхнути той надмірний ідеалізм, який, зокрема, формує зелене середовище, до глобалізованої конкурентної ситуації. ВДП як єдиний надійний голос економічного здорового глузду має стати гучнішою і наполегливішою. Німецьке всезнайство прийнятне лише у разі, якщо країна покаже, що здатна на те, що так голосно обіцяє: бути совістю Заходу в глобальному масштабі.
“Світлофор”, як ідея, це компроміс
Імпульсивна промова, яку майже рівно чверть століття тому виголосив Роман Герцоґ, сьогодні влучна, як ніколи. “Ми маємо попрощатися з любим нам станом речей, передовсім у способі думати, з ящиками і шухлядками, в які ми відразу все складаємо”. Заслугою Ґергарда Шредера було принаймні спробувати провести реформу з невеликим втручанням в соціальну державу: результат був вражаючим, і цьому червоно-зеленому уряду країна завдячує своє процвітання. Зараз необхідний сильніший і рішучіший поштовх, який матиме значно глибші і далекосяжніші наслідки. Йдеться про Аґенду 2030 і фундамент для ХХІ століття. Втім, у багатьох галузях ми радше в Ніде.
Цей уряд “світлофорної”, червоно-жовто-зеленої, коаліції компроміс у своєму засновку. Роман Герцоґ після своєї промови того ж року також виступив з великою промовою про освіту, в якій наголосив на її значенні для майбутнього процвітання. До цього країні дуже далеко. Успіхи шкіл під час коронавірусної кризи в порівнянні з ОЕСР також були плачевні.
Більшості все ще ведеться надто добре. Частина надто розпещена, особливо та частина суспільства, яку прямо чи опосередковано фінансує держава. Це стосується й соціально консервативного, морально марнославного суспільного мовлення. Взятися за цю проблему також мав би федеральний президент, який в часи війни в Європі сам помиляється і має самокритично подивитися на себе.
Бельвю може стати полем сили тієї орієнтації на майбутнє, яка активує величезний потенціал країни. Недостатньо просто продовжувати в тому ж дусі. Йдеться про Web 3.0, метавсесвіт, руйнівні біотехнології, радше про науково-фантастичний роман, аніж класову боротьбу, на якій досі зациклений широкий лівий центр країни.
Зміна часів означає, що ми, німці, маємо бути вражаюче успішними. Всі повинні працювати довше, вік виходу на пенсію має бути гнучким, школи повинні швидше дорівняти сучасності, вчителів і службовців слід по-іншому оплачувати: так, як в економіці, орієнтуючись на досягнення та успіхи. Профспілки мають спитати себе, чи хочуть вони діяти лише як гальма, чи ж беруть на себе відповідальність як ті, що уможливлюють інновації.
Дивлячись на країну будьмо чесними: не схоже, що більшість суспільства зрозуміла, про що зараз йдеться. І ще менше людей готові заради цього вийти з власної зони комфорту. Це непокоїть.
