Була ще слабка надія зустріти Медведчука. Уявляв собі картину: він такий ховається десь у кущах в парку Шевченка, щось триндить своїм мерзенним фальцетом у мобільник, а ти такий ззаду, з мааасковським акцентом, запопадливо: “Віктар Владіміравіч?..” Він обертається: “А?”. А ти: “На!” — і двійку йому пробиваєш: лівою, правою, потім знов правою — ногою. І починаєш зворотній відлік, як на ринзі: 10, 9, 8 з половиною (тут вже звучить фінальний марш Ніно Рото, навколо кияни і тимчасові біженці кружляють у хороводі, всі разом — живі і ті, що померли, загинули, зникли безвісти під обстрілами... батьки — ну як ось тут.
...8, 7, 6... — і так до мінус 100.
Але ми відволіклися. Тож доповідаю. Медведчука поки не спіймав, може, він вже здох десь. Про торгівлю теж нічого нового не дізнався — не до того було, але людей біля крамниць вдосталь, на вулицю вони виходять з сумками, візками і зі спокійними обличчями. Висновок: їжа у магазинах є — якщо, звісно, це не набої і гранати киянам у супермаркетах почали видавати.
На вулицях і у дворах чисто, охайно. Навіть біля мого будинку сміття не лише вивозять регулярно — на це вже майже не звертаєш уваги, — а й прибирають біля контейнерів все, що впало при завантаженні сміттєвозу. Асфальт поруч з сміттєвими баками чистий, як шоколадка, хоч облизуй.
Ось, до речі, випадок згадався. 8 березня зранку випав сніг. А цей чоловік вдягнув нову, так би мовити, урочисту помаранчеву жилетку, взяв мітлу — вирішив прибратися на честь жіночого свята. Аж тут раптом зима!.. Чоловік приречено йшов повз сплячих будинків, залишаючи слід від мітли на свіжому сніговому покрові. Поки не вперся у зачинений МАФ “Київхліб”.
Потім кудись пішов, мабуть, за лопатою. Тож дякуємо тобі, невідомий комунальник столиці, за намагання виконати свій службовий, точніше — громадянський обов’язок! — попри всі обставини.
Проте повертаємося до вчорашнього дня. На деяких суспільно важливих об’єктах столиці зараз краще, ніж у розпал пандемії коронавірусної паніки. Тоді іноді було, що людей немає — проте бардак все одне був. Зараз навпаки — і люди є, і порядок.
Поліцейські патрулі і нацгвардійці двічі мене зупиняли і повертали в іншій бік, але все відбувалося чемно, ввічливо — навіть з мого боку. Як там у Маяковського, у поемі... як її?.. “Ніштяк!” чи “За...бісь!”? Забув назву. Хоча деякі рядки пам’ятаю зі школи: “Моя полиция меня бережёт! Прикладом машет, чтоб влево шёл, — пойду налево. Очень хорошо!” Не, ну а шо?
(фото ukrinform.ua)
Ще пару разів цікавилися документами. Оскільки паспорт я примудрився забути вдома, то одного разу виручила пластикова журналістська “ксива”. У мірному житті користь від неї лише одна: не займає багато місця у гаманці. А в умовах воєнного стану стала у пригоді. Проте другого разу посвідчення не вразило озброєних хлопців, прийшлося витягувати з кишені “Дію у смартфоні”. А її щось заглючило. Неприємне трохи враження, нібито у тебе в долоні не “цифрова держава”, а саморобний вибуховий пристрій, і там годинник тук-тук-тук. Але це тік-так і відповідне хвилювання тривали не більше хвилини: “Проходьте швидше, будь ласка”.
Вже повертаючись додому почув-побачив, як біля скляної будки з написом “Преса” сваряться якісь жінка і чоловік. Мене — як ветерана друковних ЗМІ зі стажем — це, звісно, вразило і зацікавило. Бачу, що чоловік намагається той кіоск чи відчинити, чи, навпаки, зачинити, а жінка з ним сперечається. Підхожу до них — і так рішуче: “У чому справа, шановні?” — і так лікоть правої руки трохи уперед. Ну як той Моргунов в “Операції Ы” (“А вы кто? — Я дружинник!”). Правда, на моїй куртці ані червоної пов’язки, ані навіть жовтого скотчу немає, але це нічого: по-перше, вже було досить темнувато, по-друге — чоловік якось сховав очі, сказав: “Ми не працюємо!” — і хутко пішов собі геть. Жіночка йому навздогін: “Козел!”
Розговорилися. З’ясувалося, що вона не за свіжою газетою сюди прийшла, а за цигарками, бо чоловік і син курять, а запаси тютюну скінчилися. А у цьому прес-кіоску, я нарешті помітив, дійсно, цигарки на вітрині теж є.
...Вже ввечері, десь о 8.30, майже одразу після початку комендантської годині, біля дому пролунало декілька пострілів з автоматичної зброї, згодом — коротка автоматна черга. Але було вже зовсім темно, тож не розібрав, хто, в кого і за що. Та й взагалі: наприкінці лютого, коли диверсійні групи русні намагалися прорватися до центру Києва, бувало і гірше, і гучніше, і ще ближче.
Сьогодні спитаю у сусідів. Вони зазвичай в курсі усього.
Слава Україні!
Олексій МИРОНОВ
Что скажете, Аноним?
[13:15 27 ноября]
[11:19 27 ноября]
[07:10 27 ноября]
16:30 27 ноября
16:20 27 ноября
16:10 27 ноября
15:50 27 ноября
15:20 27 ноября
15:10 27 ноября
15:00 27 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.