Демократична Україна, авторитарна Росія: чому?

В Україні славлять здебільшого історичні демократичні традиції, у той час як в Росії – імперську спадщину, – пишуть Андреас Умланд та Інґмар Бредіс у статті, яку опублікував інтернет-портал американського видання Los Angeles Cronicle.

Розвиток подій в колишньому Радянському Союзі останніми роками був захоплюючим для спеціаліста і, можливо, збентежив непрофесіоналів: чому дві найбільші країні Європи пішли настільки відмінними шляхами? Росія повернулася до авторитаризму, а Україна, здається, розвивається в бік справжньої демократії. Як таке трапилося – попри схожі східнослов’янські православні культури та переплетені історії цих країн?

Культурні відмінності України проти маргінальних меншостей Росії

Цінні відповіді соціологів часто зосереджуються на особливих обставинах трансформації України і Росії після 1990 року. Поділ української нації на дві регіональні і політичні культури, який Іван Качановський нещодавно порівняв із більш трагічним розколом Молдови, створює численні проблеми, але й підтримує плюралізм. Патова ситуація між історично відмінними регіонами прозахідної Галичини, Закарпаття, Волині та Буковини з одного боку, і проросійськими Східною і Південною Україною з іншого, означає, що політичний ландшафт країни став, кажучи словами Лукана Вея, «плюралістичним по замовчуванню». Не будучи по суті фактором сприяння демократії, географічна диференціація українського населення стала, як продемонстрував Пол Д’Аньєрі, перешкодою для надмірної централізації влади.

І навпаки, пострадянська Росія в культурному плані більш однорідна. Власне кажучи, серед населення Російської Федерації, яку вважають багатонаціональною країною, на 80% домінують етнічні росіяни, між якими існує небагато культурно-регіональних відмінностей. Решта 20% – це малі національності і діаспори, які відіграють важливу роль у самовизначенні Росії як поліетнічної держави. І все ж ці меншини не представляють собою консолідованої політичної сили, яка безпосередньо впливає на зовнішню і внутрішню політику Москви, – на кшталт південно-східних чи північно-західних частин України. Крім того, Росія потерпає від, як висловився вчений і радник президента Барака Обами Майкл МакФол, «незавершеної революції» за президента Бориса Єльцина. Неповна трансформація Росії на початку 1990-х років, особливо недорозвиненість її нових демократичних інститутів, завжди була перешкодою. Зрештою, вона призвела до відновлення Путіним автократії. Інші обґрунтування, які пояснювали провали російських реформ, зосереджуються на руйнівній ролі для демократії чеченської авантюри Єльцина 1994 року, чи сумнівних політичних наслідках наявності в Росії величезних енергетичних ресурсів.

Хоч ці пояснення й обґрунтовані, вони не відповідають повністю на питання, чому Україна поки що – єдина із республік, що заснували Радянський Союз у 1922 році, яка знаходиться на шляху до консолідованої демократії. Додаткові пояснення можна знайти в історії України чи радше в історичній міфології Києва.

Продемократична історична міфологія України

По-перше, багатолітня боротьба України за політичну автономію і незалежність від іноземного домінування – монгольського, московського, польського, литовського, турецького, австро-угорського і радянського, – провідна ідея сучасної української історіографії. Збереження суверенітету тією чи іншою мірою підтримує більшість найважливіших осіб, що приймають рішення, та інтелектуалів. Як зазначив Тарас Кузьо, Україну можна вважати постколоніальною країною, де значною мірою визвольний, антиімперський націоналізм радше підтримує, ніж протидіє демократичним тенденціям. Попри відносно низький бар’єр на парламентських виборах у 3% (які проводяться за пропорційною системою), у Верховній Раді, парламенті України, з часу здобуття незалежності в 1991 році ніколи не було праворадикальної чи ультра-націоналістичної фракції. Це різко контрастує з ситуацією в більшості східноєвропейських і навіть багатьох західноєвропейських країнах у часи після «холодної» війни.

Окрім того, політика ідентичності в сучасній Україні дуже часто звертається до первинного дорадянського демократичного досвіду, який вважається визначальним для українського народу і демонструє його належність до Європи.

Таким чином, ідея демократичного правління сягає ери Київської Русі з 9-го по 12-те століття – часу, що вважається «золотим віком» у до-національній державності України. Київську Русь вважають державою, в якій було пряме народовладдя у вигляді народних зборів (віче), укладений доволі складний кодекс законів «Руська правда» і здійснені невпевнені спроби утвердити виборну монархію. З появою козацького гетьманства в 16-му столітті виникла ще одна українська первинна держава, яка відіграє важливу роль в сучасній національній ідентичності. Козаки, будучи озброєними селянами, сформували вздовж берега ріки Дніпро військову республіку, де чоловіче зібрання – Рада – шляхом виборів обирало гетьмана, військового лідера. Любов козаків до свободи і напівдемократичного правління і досі впливає на уявлення українців про самих себе. Козацький гетьман Пилип Орлик ще у 1710 році склав одну з перших у світі конституцій, метою якої було трансформувати гетьманство у виборну монархію. Основний закон Орлика так і не вступив у дію і, за сучасними стандартами, є надміру спрощеним текстом. Проте у свій час він здобув визнання як серйозний документ, і слугував шаблоном для створення майбутніх конституцій.

Під час революційного сум’яття 1917-1918 років на короткий час виникла Українська Народна Республіка, законодавчі збори якої складалися з делегатів від усіх значимих політичних партій. Такий короткий, але за сьогоднішніми стандартами вже значною мірою демократичний експеримент, був особливо важливим через відданість його лідерів верховенству права.

Ще важливішим за фактичний плин історії є те, що ці та інші тенденції надихають історичні міфи, які визначають національну ідентичність сьогодні. Таким чином, українці вважають, що мають традицію індивідуалізму і любові до свободи, а їхня країна завжди була різноманітною, з недостатньо сильним правлінням, і навіть некерованою. Ці риси, які часто наводять начебто в якості факторів неспроможності України забезпечити національне самовизначення, останнім часом стали допоміжними при переході до демократії. Вони сприяли поміркованій і спрямованій на пошуки консенсусу поведінці еліти, яка була продемонстрована під час Помаранчевої революції 2004 року і конфронтації між парламентом і президентом у 2007 році.

Погляд росіян на імперську спадщину Росії

Все це відрізняється від історіографії і стереотипів про себе, які панують сьогодні в Росії. Без сумніву, в історії Московії теж було декілька первинних демократичних тенденцій. Росія теж може заявити свої права на спадщину Київської Русі і козацьке самоврядування. Крім того, в Середньовіччі, у відомих містах-державах Новгороді і Пскові існував колективний орган управління, який представляв шляхту (віче), проводилися вибори до виконавчої влади, а також – у зародковому стані – систему стримування і противаг. Пізніше Земський собор (законодавчі збори земель) обрав першого царя з роду Романових, Михайла. Його нащадок Олександр ІІ у 1861 році розпочав так звані «великі» реформи. До всеосяжного проекту Олександра входило звільнення кріпаків, реформа законодавства, запровадження місцевого самоврядування і створення законодавчого органу. З часом трансформація, яку розпочав «цар-визволитель» і яка продовжилася під час революції 1905-1907 років, могла призвести до появи конституційної монархії за західноєвропейськими зразками. Проте першу спробу Росії перейти до демократії зруйнували спустошливі наслідки Першої світової війни.

Попри те, що ці факти, звісно ж, добре відомі в Росії, вони відіграють відносно незначну роль в російській національній міфології і самосприйнятті. Натомість в історичній пам’яті громадськості сьогодні домінують схвальні оцінки таких постатей, як Олександр Невський чи Петро Великий і, частково навіть Івана Грозного та Йосифа Сталіна. Ці люди були успішними військовими лідерами і часто певного роду модернізаторами. Але окрім того, вони концентрували владу в своїх руках і не терпіли контролю над своїми привілеями. Навіть найбільш прозахідний з усіх російських царів Петро Великий, якого майже всі обожнюють, відіграв у російській історії неоднозначну роль. Модернізована держава, яку залишив по собі Петро, була також дуже централізованою, якщо взагалі не майже тоталітарною.

Певним чином, на цьому тлі можна пояснити приголомшливий (хоч і підтримуваний цінами на нафту) злет Путіна. Будучи радше щасливчиком, ніж великим лідером, нинішній російський прем‘єр вочевидь вписався в образ нового Петра – авторитарного, проте (начебто) ефективного керівника.

Погляди росіян на історію їхньої батьківщини визначає не стільки славетна історія російського народу і багатьох його геніїв – яких влада частіше переслідувала. Натомість, багато росіян вважають, що унікальними їх робить імперська спадщина Росії – військова могутність, територіальна експансія і перемоги у війнах. Більшість українців вважають Дніпровську козацьку республіку не стільки мілітаристським устроєм (яким вона в дечому і була), а цитаделлю свободи. Київська еліта вітала розвал Радянського Союзу як своє звільнення. І навпаки, росіяни останнім часом відкривають для себе візантійську спадщину царепапізму. Їхнє глибоке розчарування з приводу втрати імперії і статусу супердержави у 1989-91 роках змушує окремих спостерігачів говорити про «веймарський синдром» і порівнювати пострадянську Росію з дофашистською Німеччиною.

Історія – це, звісно ж, не все. Як демонструє розвиток постфашистської Німеччини, країни можуть швидко змінюватися. Проте, поки Росія та інші пострадянські республіки підтримуватимуть національну міфологію, яка приділяє мало уваги первинним демократичним починанням в їхній історії, вони залишатимуться в пастці авторитарних традицій. Україна є прикладом того, як країна може порвати зі своїм непридатним минулим і створити плюралістичний устрій, черпаючи відповідні (іноді й ідеалізовані) прецеденти зі своєї національної історії.

Адреас УМЛАНД, Інґмар БРЕДІС

Перевод - Inozmi