Дефіцит не для всіх

Казати, що не маємо аж ніякого вибору, — лукавство. В Україні щонайменше пару десятків вітчизняних лише загальнодержавних телеканалів, які показують у багатьох регіонах. І навіть коли — без супутникової “тарілки” чи кабеля — діючих три—п’ять “кнопок”, більшість вибирає реаліті—“розважалівку” “Міняю жінку”, російськомовні жарти “Кварталу 95” чи на 99 відсотків російську “Ранкову пошту” з Аллою Пугачовою та Максимом Галкіним.

Звичайно, якби ТВі мав більше покриття, запис творчого вечора Ліни Костенко у Харкові у вечірньо—нічному ефірі каналу минулої неділі подивилося б, можливо, двоє чи троє зі ста глядачів, які сиділи перед ввімкненими телевізорами, а не один, як це було. Але поети, шістдесятники, духовність, як і соціальні проблеми, цікавлять не багатьох. Наприклад, проект “Віра. Надія, Любов” про долі талановитих дітей та тих, які потребують допомоги, на Першому Національному можна дивитися майже повсюди. За даними компанії GfK, за вибіркою “Вся Україна” — “Населення віком від чотирьох років” у січні, коли програмі ще коригували час виходу в денному ефірі п’ятниці, вона мала середню частку 2,43 відсотка. Порівнювати проекти, що стоять у сітці мовлення в будні та вихідні і в різний час, не зовсім коректно, але ці цифри показові.

Минулого тижня державний канал у неділю вибудував навіть соціальну лінійку: глядач, ввімкнувши “Все про кіно” о 17.30, відразу після закінчення фільму та розмови про насилля у вітчизняних школах у студії з Савіком Шустером, о 20.30 мав змогу побачити прем’єрний випуск програми “Хочу, щоб ти була” — про дітей iз дитбудинків, яких уже всиновили або які прагнуть сімейного затишку. Спочатку — фільм про психологічні переживання американських підлітків, де нагромаджені вбивство, аборт, цькування, а потім розмова про негаразди з вихованням в українських навчальних закладах та сім’ях. Ток—шоу актуальне, з гарної студії, звучить багато історій—прикладів, але майже повністю абстраговане від відповідальності чиновників та владних структур, які мають забезпечувати достойні зарплати учителям та батькам дітей, щоб у перших був стимул сповна віддаватися роботі, а в останніх залишався час на виховання своїх чад. (Подібні враження від усіх випусків проекту, про наркоманію, інші суспільні проблеми). Щоправда, психологи точно не радять увечері перед робочим днем цілого робочого тижня годинами зациклюватися на проблемах, які неможливо вирішити. Хоча керівництво каналу, найімовірніше, діяло за принципом: кому цікаво — подивиться у цей дуже зручний час; а основний глядач перших “кнопок” за рейтингами має інші інтереси.

Півгодинна програма “Хочу, щоб ти була” як відгалуження “Віри. Надії. Любові”, незважаючи на те, що це телерозповіді про дітей з дитбудинків, не просякла песимізмом. Творча група свідомо залишила за кадром проблеми закладів, чітко окресливши теми: підняти імідж дітей, які залишилися без опіки рідних батьків, показати, що вони нічим не відрізняються від інших; і розказати про сім’ї, які вже прийняли рішення усиновити чи взяти під опіку дітей з дитбудинків. Програма професійно скомпонована, звучить промовистий “живий” текст, її якісні відеокадри вибиваються із не надто привабливої загальної “картинки” державного каналу. (Режисер першого випуску — Вадим Єрмоленко, який був режисером—постановником проекту “Шанс”, і над “Хочу, щоб ти була” на Першому Національному працював за контрактом). Органічно вписується у програму ведуча Тетяна Нєдєльська з майже ідеальною українською мовою. (Співачка, дружина “біло—блакитного” нардепа—акордеоніста Яна Табачника, який нещодавно став членом наглядової ради НТКУ). Дуже доречні і людяні в загальному контексті навіть її репліки на кшталт серйозного: “У мене троє дітей, я знаю” чи жартівливого: “У мене син — 6 років, а він закохувався разів 10”.

Рейтинги цієї лінійки до зазначеної цільової аудиторії — частка 2,22 % у всюдисущого Савіка Шустера та 1,85 % — Тетяни Нєдєльської. Бо перейматися проблемами перед телевізором, навіть якщо показують світло у кінці тунелю, хочеться не багатьом.

Валентина САМЧЕНКО