Може здатися дивним, але на третьому році війни ми не маємо навіть приблизного уявлення про перемогу, яке поділяла б більшість співгромадян. Точніше, маємо якесь загальне уявлення: “кордони 1991 року” або, краще, “руїни Кремля”. Але ці уявлення — радше мрії, ніж раціональний план. Ми це усвідомлюємо — й самі страждаємо від цього. Нормальна людська свідомість опирається несправедливості.
Проблема в тім, що в нас немає жодного іншого образу перемоги, крім того, який ми намріяли. Під акомпанемент пропагандистських гасел, які добре лягають на наш власний пострадянський культурний анамнез, де “перемога” — це руїни Рейхстагу, на яких воїни-герої пишуть свої імена.
Коли ми прикладаємо цей радянський переможний міф до нашої війни, стає тоскно. Ми розуміємо, що руїн Кремля не буде. Що вихід на будь-які кордони — якщо тільки ці кордони не будуть окреслені прибоєм Тихого та Північного Льодовитого океанів — автоматично не означатиме настання миру. Ця розбіжність картини “справжньої перемоги” з видимими можливостями спричиняє в більшості з нас моральну нудоту, яку так і хочеться заткнути якимось “іпсо”.
Відсутність чітких цілей — строго відповідно до підручника з проджект-менеджменту — призводить до того, що команда втрачає мотивацію й проєкт загалом опиняється під загрозою провалу. “Вихід на кордони”, “шашлики в Криму” й тим паче “руїни Кремля” не працюють, бо це — гасла, а не цілі.
Річ у тім, що перемогу (як і поразку) не описують гаслами. Тим паче “запозиченими” з радянського синематографу про “Велику Вітчизняну війну”. Просто виявилося, що в нас немає іншого інструментарію для опрацювання досвіду повномасштабної війни. Точніше, він начебто є — адже були в нашій історії УПА та “Визвольні змагання”. Але за 30 років Незалежності національно-визвольна боротьба українців у ХХ столітті так і не стала центральним сюжетом вітчизняної історії, де й далі домінувала “велика Перемога”. Може, тому, що ця боротьба закінчувалася поразкою. А ми, виховані на “переможному” міфі, щодо поразки відчуваємо в найкращому разі жалість, у найгіршому — сором і відразу.
Міф про те, що “перемога дістається гідним”, що нею “нагороджують” саме “тих, хто правий”, що програш — свідчення нікчемності як фізичної, так і моральної, був основою радянської релігії “побєдобєсія”, де “народ-переможець” сам собою виявлявся мірилом усіх речей. Нині цей міф отримав потужне друге дихання в РФ, і в ньому все як і раніше: сила — в правді/правда — в силі, переможців не судять, перемога за всяку ціну (аж до радіоактивного попелу).
Цілком достатньо, щоби зрозуміти: така “перемога” — це перемога пекла. Й немає нічого дивного в тім, що патріарху Московському, а разом із ним — і всій РПЦ, аби зберегти “симфонію” зі своїм божевільним султаном, доводиться “підчищати” християнську доктрину під “Перемогу” аж до впадіння в єресь. Залишається тільки доповнити нову російську псевдоправославну доктрину образом Христа, який розмашисто видряпує шматком вугілля на понівеченій брамі переможеного пекла: “Тут був Ісус”.
У керівництва РПЦ немає іншого виходу — релігія “Великої Перемоги” та християнська доктрина поєднуються дуже погано. З погляду не лише радянського “побєдобєсного” міфу, а й навіть просто тверезої раціональності, Христос зазнав поразки. Він не відновив кордонів Царства Юдейського, не прогнав римлян, не сів на трон, не розігнав корумпованих первосвященників. Його зрадив власний учень — один з обраних, найближчих до нього людей. За лічені дні люди, які стелили йому під ноги свій одяг та пальмові гілки, розчарувалися й байдуже споглядали, як його страчують. Замість корони Царя Юдейського він отримав терновий вінок. Його вбили, як розбійника, а його учні, охоплені страхом (і, напевно, розчаровані) розбрелися хто куди, поховалися, відреклися. Христа принизили й знищили. Вся його біографія з цієї точки сюжету виглядає гіркіше за хіну: від тисячі немовлят Рами, які поплатилися життям за божевільне бажання Ірода знищити одного-єдиного новонародженого “конкурента”, — до Голгофи, на якій смерть наздогнала-таки й цього останнього вцілілого. Торжество смерті, торжество несправедливості. Тріумф зла.
Однак великодньої ночі в усіх християнських церквах кажуть про величезну — абсолютну — перемогу. Про перемогу Життя над Смертю. Життя, з усією його складністю та можливостями, над смертю, що скасовує всі складності й можливості.
У земному світі, на відміну від горішнього, “абсолютна перемога” буває лише в кіно. У земному відображенні перемога — це не стільки “смерть усіх ворогів”, скільки можливість зберегти себе та, відповідно, надію на майбутнє. Де завжди є шанс і на справедливість, і на перемогу.
Війна закінчується миром — найзатятіші пропагандисти дедалі частіше збиваються на обговорення умов майбутньої мирної угоди. Але картину прийдешньої перемоги так досі й не написано. Це небезпечний стан, оскільки питання про перемогу й поразку залишиться в майбутньому простором для політичних маніпуляцій, які різатимуть душі й суспільство по найболючішому — заради чого ми зазнали таких втрат?
“Умови миру”, які напишуть в ОП, Брюсселі, Вашингтоні, Пекіні та Москві, не стануть відповіддю на питання про перемогу та поразку. Умови миру — це геть про інше. В чому саме полягає перемога і якою є міра нашої поразки — тема для дискусії в суспільстві та політичне завдання.
Суспільну дискусію фактично паралізовано. Ми й до війни не надто добре вміли це робити. А війна виявилася зручним приводом скасувати будь-які думки, що не збігаються з “єдиним поривом”, який транслюють єдині канали.
Приблизно те саме відбувається з політичним процесом: люди, які мали б займатися політикою — цим “мистецтвом можливого”, — зайняті здебільшого порятунком власного рейтингу. Водночас для “мистецтва можливого” в українській політиці нині — найцікавіша пора. Немає для справжнього політика цікавішого завдання, ніж вирвати перемогу з пазурів поразки, виграти війну не на полі бою, а на килимових доріжках тихих кабінетів.
Головне питання про перемогу, яке ми можемо й маємо собі поставити: із чим ми вийдемо з цієї війни? Із чим та з ким ми залишимося? Ким ми станемо після війни? Переможемо ми чи зазнаємо поразки — це не про квадратні кілометри й не про форму кордонів. Це про можливість проєктувати себе в майбутнє. Що й скільки ми збережемо, щоби бути, жити, відбутися? Щоб залишитися спільнотою — народом, нацією, державою? Щоб залишитися людьми? Це й буде мірою нашої перемоги та мірою нашої поразки.
Перемога залишається нашою нереалізованою можливістю — не в останню чергу тому, що ми не маємо її моделі, образу того, що слід реалізувати. Світле Христове Воскресіння — день, коли ми святкуємо перемогу в найдовершенішому, абсолютному вигляді — слушна нагода поміркувати про те, що ж таке “перемога”. Про її шляхи, умови, видимі прояви й невидимі можливості. Про ті зобов’язання, які вона накладає на переможців. Про ту частку поразки, яку неминуче містить у собі. Про ціну.
Звістку про перемогу Христа принесли жінки. Вони прийшли прибрати могилку — споконвічна робота дружин, матерів, подруг. Ця робота не змінюється від епохи до епохи й не залежить від того, чим закінчилася війна, — перемогою чи поразкою.
Звістка про перемогу впала в руки жон-мироносиць, коли вони найменше очікували її отримати.
Катерина ЩОТКІНА, експерт, журналіст, письменник, автор книг “Хроніки Томосу”, “Любомир Гузар. Хочу бути людиною”
