Чому з Юлії Тимошенко не вийшов Вінстон Черчилль?

Товстий, вайлуватий, із чаркою коньяку в одній руці і з сигарою в іншій... Ясна річ, мова зовсім не про те, щоб Юлія Тимошенко стала раптом схожою на того Черчилля, яким його малювали совєтські фільми на кшталт “Освобождения”.

Та й не завжди майбутній двічі прем’єр Великої Британії, Нобелівський лауреат з літератури й один із семи (за всю історію!) почесних громадян США був, скажімо так, широкоформатною постаттю.

У молоді роки — під час воєнної служби та мандрів світом у ролі спецкора провідних британських газет — Черчилль був струнким і ледь не сухорлявим.

Та й пізніше, під час першого походу у виконавчу владу, назвати товстим нащадка герцогів Мальборо якось не випадає. Красунчик-денді, інакше не скажеш!

Але, як уже було сказано, мова не про те. І не про перший у світі танк, який справді розробили у відомстві (військово-морському, між іншим!) Черчилля. І не про “холодну війну”, яку насправді Черчилль нікому не оголошував.

А про унікальну здатність цього політика вставати на ноги й здобувати нові висоти, зазнавши перед тим, здавалося б, катастрофічної поразки.

Причому йдеться не про одну поразку, а про цілу низку падінь з владних височин, що за умов розвиненого демократичного ладу може бути ще більш небезпечним, аніж за умов вітчизняної недодемократії.

Скомпрометував себе, засвідчив ті чи інші негативні якості — і прощавай назавжди, ані походження, ані статки тобі не допоможуть, бо ж звітувати слід перед Його Величністю Виборцем!

Але Вінстону Черчиллю вдавалося неможливе. Й не один раз.

Узагалі, його біографія — це наче запис проведеного ним майстер-класу для тих політиків, котрі не збираються капітулювати ні за яких обставин.

Залишмо сьогодні “за бортом” ранній, неполітичний період його життя, хоча і там вистачає прикладів, пов’язаних з умінням впасти й одразу ж підвестися, вийшовши сухим із найпотужнішої зливи.

Чого варті лишень журналістський вояж на театр бойових дій на Кубі, участь у суданському поході у складі 21-го уланського полку та пригоди під час англо-бурської війни 1899-1902 років, коли Черчилль потрапив до полону, зумів утекти і добратися через пустельні території до нейтрального Мозамбіку, контрольованого португальцями...

Отож: 1900 року, у 26 років Черчилль був обраний членом Палати громад британського парламенту від Консервативної партії. За три роки з гучним скандалом він перейшов до Ліберальної партії і розпочав стрімку кар’єру у структурах виконавчої влади.

У неповні 37 років він стає Першим лордом Адміралтейства — тобто військово-морським міністром. Далі — Перша світова війна і перша політична катастрофа.

1915 року британський флот здійснює Дарданелльську десантну операцію. Її метою було здобути Стамбул й оволодіти протоками, що з’єднують Середземне й Чорне моря.

Операція була задумана Черчиллем, її успіх обіцяв серйозні воєнні й політичні вигоди, але, зазнавши великих втрат, британці змушені були відступити.

Черчилль подав у відставку; його не критикував тільки лінивий і здавалося, що кар’єра цього політика закінчена.

Але що робить нащадок герцогів Мальборо? Він на півроку відправляється на Західний фронт, де командує батальйоном шотландських стрільців, потім повертається до парламенту.

Через півтора роки після відставки Черчилля знову закликають до уряду, цього разу на посаду міністра озброєнь, а по закінченні війни — міністра у справах колоній.

На парламентських виборах 1922 року він зазнає поразки і виходить із Ліберальної партії. Наступного року Черчилль виступає як незалежний кандидат — знов поразка.

Здавалося б, кар’єра скінчена. Але він повертається до Консервативної партії і вже 1924 року знову стає членом Палати громад, а невдовзі — й міністром фінансів. На цій посаді його діяльність виявилася у кінцевому підсумку невдалою і закінчилася під час світової економічної кризи 1929 року, коли до влади у Британії прийшли лейбористи.

І знову здавалося, що повернення на вершини влади вже не буде: Черчилль зумів ущент розсваритися з керівництвом власної партії, а у лейбористів та лібералів саме тільки його ім’я викликало судоми.

І в суспільстві він був не надто популярним, різко критикуючи і більшовизм, і нацизм (обидві ці ідеології мали в Британії чимало прихильників).

Здавалося, маловпливовому депутатові тільки й лишається, що писати спогади про свої молоді роки та критиканствувати з трибуни. Але починається Друга світова війна, правота попереджень Черчилля стає очевидною, і він знову очолює військово-морське відомство.

І якщо на суходолі британські війська впродовж восьми місяців не вели активних бойових дій, то флот воював з повною віддачею.

Не випадково 10 травня 1940 року Вінстон Черчилль очолює британський уряд — і, врешті-решт, приводить державу до перемоги у війні в Європі. Але на виборах у липні 1945 року Консервативна партія зазнає тяжкої поразки.

Здавалося б, похилий вік та стан здоров’я унеможливлюють нове повернення Черчилля на верхи влади. Але з 1951 по 1955 рік він знову обіймає посаду прем’єра, доклавши чималі зусилля для перемоги своєї партії на виборах.

Ну, а парламент сер Вінстон залишив у віці 90 років...

Цей стислий конспект політичної біографії одного з найвизначніших, поза сумнівом, британських діячів ХХ століття потрібен для того, щоб наочно показати: щонайменше чотири рази він зазнавав тяжких катастроф, і щоразу знаходив сили і можливості продовжити служіння країні — аж поки справді не настав час іти у відставку.

Яку ж “чарівну паличку” мав у своєму арсеналі Черчилль? Що дозволяло йому знову і знову перебороти опір політикуму та недовіру виборців? Які з тих секретів можуть стати у пригоді сьогодні?

Перший із цих секретів — це постійна самоосвіта. Черчилль, звичайно, завжди вважав себе розумнішим за інших політиків та військових (ще бувши лейтенантом, він публікував статті про Суданську кампанію з критикою дій генералів), але така самооцінка була не безпідставною.

Тим більше, що самоосвіта (і тут переходимо до другої таємниці сера Вінстона) завжди поєднувалася із спілкуванням з інтелектуалами, з фахівцями.

Інакше-бо навряд чи йому вдалося б впровадити новітні як військові технології (танки, ініціатором масованого використання яких Черчилль виступив ще у Першу світову, радіолокація, розробка ядерної зброї, яка почалася у Британії і потім була перенесена до США), так і соціальні (законодавче встановлення пенсійного забезпечення, мінімальної зарплати, обмеження робочого дня).

І що цікаво: 1925 року уславлений економіст Джон Мейнард Кейнс нищівно розкритикував політику міністра фінансів Вінстона Черчилля. Після того, як практика підтвердила справедливість усіх критичних зауважень, думка Кейнса стала для Черчилля дуже вагомою.

Під час Другої світової війни він запросив економіста до себе економічним радником, хоча й іронізував: “Щоразу, коли я прошу шістьох знаних англійських економістів висловитися з якогось приводу, я одержую сім думок — дві з них від містера Кейнса”.

Третя таємниця Черчилля-політика — це стратегічна послідовність, поєднана з умінням вибудовувати ієрархію цілей.

Скажімо, від приходу до влади в Росії більшовиків не було більш послідовного їхнього противника у західних демократіях, аніж Вінстон Черчилль; і водночас 22 червня 1941 року він заявив — “якби Гітлер вдерся у пекло, я негайно послав би військову допомогу сатані...”.

Від цієї послідовності Черчилль нерідко програвав на якийсь час, особливо у 1930-тих роках, коли студентські аудиторії свистіли й тупотіли ногами, коли їм говорилося про небезпеку з боку Німеччини для світової цивілізації — цього не може бути, німці культурна нація!

Проте в кінцевому підсумку така послідовність була виграшною. Так само, як і відсутність популістських загравань з масами.

Так, у першій промові після вступу на посаду у травні 1940 року Черчилль відверто сказав: “Мені нічого запропонувати нації, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту”.

Нарешті, одним із секретів Черчилля як “політичного фенікса” було його вміння у часи поразки радикально перемикатися на інші заняття. Інколи, як бачимо, вельми нестандартні, як-от командування батальйоном на фронті.

А ще йшлося про малярство, про мулярську справу, про подорожі світом, і, головне, про написання історико-публіцистичних розвідок, одна із яких — багатотомна “Друга світова війна” — цілком заслужено одержала Нобелівську премію з літератури 1953 року, причому конкурентом сера Вінстона був сам Хемінгуей (він же — в більш точній фонетично транскрипції — Гемінґвей).

Сказаного досить, щоб самостійно зробити висновок, чому саме Юлія Тимошенко не стала Вінстоном Черчиллем, і чи зможе вона ним стати.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ