Чому українці досі не стали ефективними виборцями?

Причому одні (влада) мають усе, а інші, себто той самий народ, який є конституційним джерелом усілякої влади — велику дулю.

Узагалі, складається враження, що результати голосування не треба надто сильно фальсифікувати — все одно сам масовий виборець заплутається у трьох соснах і приведе до влади якщо не найбільше лихо і усіх можливих, то, щонайменше, друге за ранжиром. Іншими словами, скидається на те, що український електорат у своїй більшості цілком справедливо заслужив зневажливе прізвисько “лохторат”, яким його щедро нагороджують на Інтернет-форумах. Мовляв, так і треба йому, ні на що не спроможному, — лихо тільки в тому, що цей лохторат буквально тягне за ноги нормальних людей у світле минуле чи в якийсь “слов’янський союз”.

А ще серед тих, хто вважає себе нормальними людьми, час від часу спалахує потяг до “сильної руки”, яка розставить усе по місцях і зведе до мінімуму, а то й узагалі скасує систему загальних виборів. Все одно остання дає владу різним покидькам в обмін на пайки із потруєною шашелем гречкою та на порожні обіцянки покращання життя вже сьогодні. Тому геть осоружне народовладдя — все одно той народ ні на що не здатен!

Ризикуючи викликати неабиякий гнів патентованих лібералів і реєстрових прихильників демократії без меж, хочу зауважити, що в таких ламентаціях наявна правда. Несмачна правда, сказати б, і пов’язана вона із тим, що поняття “народ”, “демократія” та “вибори” у нас мають дещо (а, можливо, відчутно) інший сенс, ніж у передових країнах світу. Так склалося історично, і тому треба дивитися на проблеми, не ховаючи голови у пісок, а навпаки — прагнучи розібратися у тому, що наразі є і що з цим “є” можна зробити.

Отож вдамося до політичної теорії та до історичних екскурсів.

За образною формулою Авраама Лінкольна, демократія — це “правління народу, з народу і для народу”. Демократія під оглядом реалізації через неї влади народу (“демосу”) має дві основні інституційні форми: пряму (або безпосередню) та представницьку демократію. Пряма демократія — це безпосередня участь всіх громадян у вирішенні державних справ (основною формою такої участі сьогодні є референдум, у перспективі — загальне голосування громадян за допомогою електронних засобів). Представницька демократія — це вирішення державних питань представницькими органами, через обраних депутатів парламенту та органів місцевого самоврядування, а також через інститут глави держави.

При цьому обсяг понять “народ”, “громадяни”, “виборці” далеко не завжди був таким, як зараз, коли ці поняття фактично є синонімами поняття “електорат” і включають фактично всіх дієздатних дорослих мешканців конкретної держави. А от у не дуже далекому минулому в усіх країнах, що їх ми звемо “розвиненими демократіями”, існувала ціла система цензів, яка істотно обмежувала число тієї людності, котра мала електоральні права. Можна в цьому сенсі вести мову про цензову демократію, в рамках якої виборче право (як активне, так і пасивне) належить обмеженому колу мешканців країни. Певні цензи, які стосуються електорату, зберігаються і зараз, тому доцільно розглянути їх у зв’язку із тією роллю, яку вони відігравали у минулому, в період усталення демократії.

1. Віковий ценз. В його основі — врахування психофізіологічної та соціально-інституційної специфіки процесів дорослішання людини. Адже здоровий глузд і здатність критично дивитися на світ приходять із життєвим досвідом. Наполеон Бонапарт казав, що ідеальний солдат — це 16-річний юнак, оскільки він не замислюється над складними матеріями і беззастережно вірить своєму командирові. На загал, чим нижчий віковий ценз, тим легше маніпулювати виборцем. Не діє це правило у посттоталітарних країнах: навпаки, там найлегше піддаються маніпулюванню виборці старших вікових категорій, підсвідомість яких налаштована на певний тип цінностей. Сьогодні у майже всіх державах активним виборчим правом користуються громадяни з 18 років, і тільки деякі держави, скажімо, Бразилія, Нікарагуа та Куба встановили його у 16 років (щоправда, на Кубі це лише формальність, бо яке виборче право, якщо відсутня сама можливість вільних виборів на конкурентній основі?). А от пасивне виборче право (тобто можливість бути обраним в органи державної влади) і зараз у низці країн обмежене серйозним віковим цензом, особливо щодо верхньої палати, де вона є: у США і Японії 30 років, у Франції — 35, у Бельгії, Іспанії й Італії — 40 років.

2. Освітній ценз. Реально він був передусім цензом елементарної грамотності і з упровадженням всезагальної початкової освіти у Європі втратив сенс і став синонімом “реакційності” та “антинародності” політичного режиму. Але цей ценз працював на демократію, поки загальної грамотності не було, оскільки дуже легко маніпулювати неписьменною людиною, нездатною зрозуміти, чиє ім‘я написане у виборчому бюлетені, тим більше, якою є виборча програма кандидата в депутати чи партії. А от у тих країнах “третього світу”, де відсутня бодай елементарна загальна грамотність, відсутність непопулярного сьогодні освітнього цензу (справді несумісного із принципом загального виборчого права) реально працює проти демократії.

3. Майновий ценз. За допомогою цього дуже тонкого інструменту можна було досягнути двох цілей: обмежити участь у формуванні представницької влади основних мас населення на користь грошовитої олігархії або усунути від використання в політичних іграх соціальних маргіналів, плебс, босоту. У демократіях XVIII— першої половини ХХ століть відповідальні політики прагнули за допомогою майнового цензу досягнути саме другого результату, оскільки неосвічений і незаможній люмпен-пролетаріат, який справді не мав нічого, крім своїх кайданів, оскільки в ньому вистачало кримінальних елементів, у разі участі у виборах представницьких органів влади або послав би туди таких діячів, які заповзято руйнували б ізсередини саму систему парламентської демократії, або віддавав би голоси тим, хто за них краще заплатив — тією ж гречкою чи її грошовим еквівалентом.

Скажімо, у більшості штатів США тривалий час виборче право належало тільки платникам податків; громадяни з середніми та низькими статками мали вибір — платити податки, і бути повноправними учасниками політичного життя або ж мати дещо вищий рівень життя, але за рахунок відмови від причетності до розв‘язання державних проблем; цей ценз був скасований тільки 1964 року. До сьогодні у ряді держав пасивне виборче право безпосередньо пов‘язане з майновим цензом: у Канаді в Сенат може бути обраною тільки особа, яка володіє нерухомістю, у Великій Британії для одержання права бути обраним потрібно внести виборчий заклад у вигляді досить значної суми тощо.

4. Ценз осілості. Необхідна умова існування громадянського суспільства — певна усталеність соціального існування людини. Саме це усталене місце, укоріненість, задіяність окремого індивіда у соціумі і фіксує ценз осілості. У минулі століття йшлося про народження громадянина у певному виборчому окрузі або про проживання у ньому впродовж 15, а то й 20 років. Сьогодні такий ценз істотно пом‘якшений: так, у Японії для участі в голосуванні встановлений ценз осілості у 3 місяці. Що стосується пасивного права, то у США обрання до Конгресу передбачає постійне проживання на території того штату, де розташований виборчий округ; президентом же може бути обрана людина, яка народилася і не менше, ніж 14 років постійно живе на території США (виняток — участь у воєнних операціях).

5. Ценз громадянства означає, що виборчі права мають тільки громадяни цієї держави; він діє у світі до сьогодні, хіба що у ряді держав право обирати представницькі органи місцевого самоврядування одержали громадяни інших держав або особи без громадянства, які прожили певний час на території конкретної місцевої громади. Що ж стосується пасивного виборчого права, то у багатьох державах воно обумовлене певним терміном з часу набуття громадянства цих держав (у США — сім років для обрання до Палати представників і дев‘ять років — для обрання до Сенату), або навіть вимогою бути громадянином за народженням (для кандидатів у президенти США, Фінляндії, Білорусі, Казахстану).

Відтак не дивно, що у минулі століття, коли система цензів діяла на повну потужність, електорат навіть найдемократичніших держав світу становив незначну частку громадян: у Нідерландах, наприклад, 1800 року електорат включав усього 12% дорослого населення, на 1890 р. цей показник зріс до 27%, 1900 року — до 63%. Загальне виборче право для чоловіків тут було впроваджене для чоловіків 1917 року, для жінок — 1919 року У Британії виборці 1830 р. становили лише 4% дорослого населення, у Франції — менш, ніж 2%. Вперше загальне виборче право для чоловіків було впроваджене у Франції 1848 року, і в першу чверть ХХ століття воно стало надбанням більшості країн Заходу. Жінки вперше одержали загальні виборчі права 1893 року у Новій Зеландії, а у Європі 1906 року у Фінляндії. В ісламському світі загальне виборче право для жіноцтва було запроваджене наприкінці 1917 року на виборах до кримськотатарських органів влади.

Іншими словами, якщо сьогодні електорат включає всі прошарки дорослих громадян, а різноманітні виборчі цензи зведені до мінімуму, то так було не завжди і не всюди. На жаль, загальне виборче право більшість нинішніх українських громадян здобула не в боротьбі за нього, а внаслідок складних геополітичних процесів та активної діяльності меншої частини нашого суспільства. Тим часом справді ефективним виборцем може бути тільки представник того суспільства, яке пройшло достатній громадянський вишкіл. Тому, очевидно, електоральна демократія Індії, що зросла на ґрунті тривалої боротьби широких мас за незалежність та єдність країни, значно більш ефективна та стійка, ніж спроби багатьох новопосталих африканських держав запровадити найдемократичніші виборчі системи. Бо ж, як справедливо зауважував ще Олександр Герцен, не можна звільнити людину ззовні більше, ніж вона вільна всередині. Результат такого суто зовнішнього звільнення здебільшого катастрофічний — до влади приходять або несамовиті популісти, або криваві тиранічні режими, які дбають тільки про себе, свої статки.

Тож чи й справді сьогоднішній масовий український виборець здатен ефективно використовувати загальне виборче право? Варто чесно сказати: навряд чи. Чи вдасться йому все ж таки ближчим часом вийти на високий рівень політичної відповідальності, — той рівень, який формувався на Заході за допомогою системи цензів та внаслідок століть напруженої боротьби за виборчі права? На ці запитання відповідь може дати лише практика. Проте не чекаючи на її висліди, можна впевнено стверджувати: якщо наші ясночолі інтелектуали й далі продовжуватимуть з вигідної дистанції ремствувати на народ, який справді не позбувся рис охлосу і не став демосом, то загальне виборче право буде лише обгорткою реальних українських політичних процесів. А масовий українець так і не стане ефективним виборцем, зате буде вельми ефективним споживачем гречки в обмін на власну політичну свободу.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ