Чому українського власника паю можна порівняти з кріпаком

Коли сучасного українського землевласника, який мешкає в селі та володіє 4 га землі сільськогосподарського призначення, порівнюють із кріпаком, то це сприймається як необґрунтована емоція.

Однак детальне порівняння кріпака ХІХ століття, колгоспника ХХ століття та “підмораторного” землевласника зразка 2019 року призводить до висновку, що подібності в їхньому суспільному становищі дещо більше, ніж спочатку можна уявити.

Щоб структурувати порівняння, ми описали кожного з них за трьома критеріями: “соціально-правовий статус”, “розпорядження майном та результатами праці” та “економічні можливості”.

Наведена нижче таблиця дозволяє порівняти, що змінилося, що змінюється почасти, а що лишається у спадок для людей, які мешкали/мешкають у сільській місцевості.

Основні риси

Порівняння видається цікавим хоч би тому, що у 1991 році власниками паїв ставали, як правило, колишні колгоспники, а статус кріпаків за часів СРСР подавався як крайній вияв пригніченості.

Нагадаємо визначальні риси кожного з них.

Кріпак — людина без громадянських прав, без права власності, прикріплена до земельної ділянки, право на результати праці якої набуває поміщик.

Колгоспник — працівник, задіяний у виробничих процесах колективного господарства, що ґрунтується на усуспільнених основних засобах виробництва. Він отримує оплату праці відповідно до виконаних трудоднів або штатного розкладу колгоспу.

До 1970 року він обмежений у праві переміщення — колгоспники могли переміщуватися в інші області лише за згодою голови колгоспу. А до 1974 року він не мав паспорта. Формально жителі сільської місцевості отримали паспорти у 1958 році, але вони зберігалися у голови колгоспу. Це так звана “часткова паспортизація”.

Нинішні пайовики — громадяни з рівними конституційними правами, які набули права власності на земельну частку (пай) в результаті роздержавлення сільгоспземель після проголошення Україною незалежності. Однак після ухвалення 2001 року законодавчої заборони на купівлю-продаж с/г земель (мораторій) не мають права на повноцінне розпорядження своєю власністю.

Слід зазначити, що ми говоримо саме про власників, які мешкають у сільській місцевості.

Соціально-правовий статус. Конституція України ліквідувала дискримінацію щодо цивільних прав селян, яка існувала за кріпацтва та до певного часу — в СРСР, де до 1970 року селяни були обмежені у праві переміщення, а до 1974 — позбавлені паспортів.

Однак навіть після паспортизації реалізувати отримані права за часів СРСР могли далеко не всі — причому з тих самих причин, що нерідко й зараз: здебільшого нижчий ніж у містян рівень освіти та майновий стан.

Як кріпак був залежним від пана, а колгоспник — від колгоспу, селянин і далі лишається економічно залежним (хоч це уже і власник землі), — тепер від агропідприємства, яке орендує його землю, та від держави, яка дає йому пенсію і субсидію “по бідності”.

Розпорядження майном та результатами праці. Хоч, на відміну від своїх попередників, пайовик має у власності землю, підсумок (можливість розпорядитися нею та результатами своєї праці) — не такий разючий, як можна було б очікувати.

Так, земля не є повноцінною власністю пайовика, — він може лише самостійно її обробляти або здати в оренду за низькою ціною, проте не має права ні продати, ні віддати в заставу для розвитку бізнесу (наприклад, щоб купити техніку для обробітку).

Відтак, основні ресурси для виробництва на землі зосереджені у агропідприємства (як раніше у пана чи в колгоспі), і воно ж отримує основний прибуток від землі, взятої в оренду у пайовика.

А в оренді в Україні — понад 76% земель.

Отож, якщо основний прибуток раніше отримував пан, а потім колгосп, то тепер основну частку прибутку від використання землі пайовика (за умови надання її в оренду) йде агропідприємству (з 200-250 дол. чистого доходу власник отримує лише 50 дол.).

А селянину, в результаті, вирішальний дохід дають все той же город із домашнім господарством, а не гектари зданої в оренду землі.

Економічні можливості. Зміна роботи на більш високооплачувану, розвиток власного бізнесу, пенсійне забезпечення, — це можливості для покращення матеріального становища або підтримки його достойного рівня після втрати працездатності.

Якщо кріпак не міг піти від пана; у колгоспника була гарантована, але безальтернативна низькооплачувана (або оплачувана трудоднями) робота в колгоспі, то пайовик має обмежені можливості знайти роботу в селі — її там не так багато, бо агрохолдинги скорочують кількість робочих місць, тваринництво (з високою зайнятістю) не розвивається , село вимирає , — через неможливість розвивати бізнес для більшості малих та середніх фермерів.

Власний бізнес пересічний пайовик, який володіє 4 га, організувати не може — йому бракує стартового капіталу, бо його власність не є повноцінним активом.

Кріпаку і колгоспнику забороняли, а пайовику формально — ні, а фактично — у нього відсутні ефективні фінансові інструменти.

Як і колгоспник, пайовик-селянин має мінімальне пенсійне забезпечення.

Реакція на ситуацію. При таких глобальних змінах, які сталися за останні пару століть, вихід, який знаходять представники досліджуваних нами категорій працездатного віку, практично один: втеча. Чи то на вільні землі, чи то масова трудова міграція до США і Канади, чи то масова трудова міграція до країн ЄС.

Наслідок — фермерство розвивається там, зусиллями українців, які не можуть реалізувати себе на своїх чорноземах.

Висновки

Право власності на землю (економічна складова) впливає на всі інші складові життя — можливості реалізовувати громадянські права, розпоряджатися результатами праці та розвивати свою власну економічну активність.

Земля — фактично, єдиний реальний “стартовий капітал” для власника паю.

Порівняння демонструє, що єдиною економічно принциповою зміною є набуття власності на землю, яку отримали селяни.

Однак те, що вони не можуть розвивати власний бізнес або отримувати достойні гроші за оренду, має єдину причину: вони не можуть використовувати цю землю як повноцінну власність.

Запуск ринкового механізму — скасування мораторію та впровадження повноцінного ринку землі, — дозволить змінити картину у пунктах і про економічні можливості, і про реалізацію громадянських прав та розподіл результатів праці. Бо вони є похідними.

На кого рівнятися?

Хто може бути орієнтиром ефективного землевласника для України?

Із власного історичного досвіду: куркулі — заможні селяни, які мали у власності землі, знаряддя для її обробітку та ефективно господарювали. У середньому вони володіли 10-15 га землі, мали можливість закуповувати інвентар для обробітку ґрунту, об'єднувалися для реалізації продукції.

Із світового досвіду — фермери-землевласники країн-членів ЄС, які мають у власності земельні ділянки або орендують, їх середній розмір 40-60 га та об'єднуються у кооперативи й асоціації для обстоювання власних інтересів, підвищення ефективності господарської діяльності та використання землі.

Сьогодні селянин — це не куркуль і далеко не європейський фермер, а скоріше кріпак/колгоспник. Замість розпорядження власною землею та підвищення її вартості як активу, держава пропонує власникові паю субсидії — компенсацію для малозабезпечених, а для розвитку фермерства застосовує державні дотації, більшість з яких отримують агрохолдинги.

Субсидія не зробить з колишнього колгоспника куркуля. Підтримка має починається з права на землю, якою людина володіє та може вільно розпоряджатися для ведення або розширення власного бізнесу.

Обмежуючи власників у правах власності щодо землі, їх обмежують у перспективах. І уподібнюють до тих, хто не мав землі у власності.

Скасування “напівволодіння” дає підстави розраховувати, що “реакцією на ситуацію” буде забезпечення вищої якості життя пайовиків завдяки власному ресурсу, землі, та можливість заробляти в Україні, розвиваючи власний бізнес.

Два збіги

У XVI ст. закріпаченими стали 20% селян. Наразі понад 16% населення України (власники земельних паїв) або 7 млн. громадян не можуть вільно розпоряджатися землею, якою володіють.

До середини ХІХ ст. кріпак був “прикріплений” до землі — його та родину навіть продавали та спадкували разом із землею. У ХХІ столітті деякі політики пропонують “навічно закріпити земельні ділянки за їх власниками”.

Тобто якщо раніше людина не могла змінити свою дислокацію, бо була частиною “реквізиту” щодо землі, то нині пропонують новий варіант безвиході: фізично землю людина залишити може, але формально розірвати зв’язок власника і власності — ні.

Тому сучасні агрохолдинги продають орендовану землю разом із закріпленими договорами оренди, а сучасні селяни, як і раніше, лише мають підкорятися волі “нового хазяїна”.

Віталій ДАНКЕВИЧ, доктор економічних наук

Ірина ЛУКОМСЬКА, програма “Підтримка прозорого управління земельними ресурсами в Україні” 

,