Чому Україна досі хворіє на “синдром комсомольця”

До великої міри такий стан речей зумовлений тим, що майже на всіх щаблях суспільства у нас досі перебувають вихідці з колишньої комуністичної номенклатури, а також чималий контингент їхніх вихованців — колишніх активістів комсомолу. І якщо з екс-партократами ситуація більш-менш зрозуміла (чимало із них давно на смітнику історії, хоча деякі ще на плаву), то стосовно “молодих вовків” номенклатури є певні стереотипи й ілюзії. Ну, мовляв, у комсомолі за радянських часів була велика частина сучасної молоді, а багато нинішніх можновладців завдячує цій організації “путівкою в життя”.

Неокомсомольська традиція значною мірою гальмує появу повноцінної еліти в Україні й заважає її рухові уперед. Проблема тут не в наявних комсомольських організаціях при КПУ, що успішно відродилися в роки незалежності, а в “синдромі комсомольця”, який тотально присутній в українському суспільстві. І йдеться зараз не стільки про колишніх рядових членів ВЛКСМ, які свого часу добровільно-примусово долучалися до нав’язаної партією форми молодіжного руху, скільки про так званий актив комсомолу — його найбільш енергійну й заповзятливу частину. Саме його представники в часи дезінтеграції Радянського Союзу виявилися найбільш готовими пристосуватися до нової капіталістичної дійсності, маючи за собою чималий фінансовий та соціальний капітал (зв’язки у верхах, доступ до “хлібних місць” тощо).

Блискавична зміна ідейних переконань цих людей, зумовлена була насамперед ревно плеканими в комсомолі якостями — безпринципністю, нігілізмом, маніакальною схиль­ніс­­тю до кар’єризму та просуван­ня партійно-владними щаб­лями, пристосуванством, лизоблюдством, демагогією, профанацією, аморальністю тощо. Значною мірою більшість із цих “чеснот” стали домінантними в середовищі комсомолу (насамперед поміж керівної верхівки “кузні кадрів”) у кризовий етап його розвитку, який припав на застійні 1970—1980-ті. Тоді активність комсомолу в боротьбі за “втілення в життя великої програми комуністичного будівництва” стала масштабною профанацією, імітацією бурхливої діяльності, що мала вкрай небагато спільного з реальністю. Подвійна мораль та готовність проповідувати все — від боротьби із загниваючим Заходом та посилення трудової дисципліни до перебудови й прискорення — в умовах колапсу совка сприяли різкому повороту активістів комсомолу від учень “великого” Лєніна до практики дикого капіталізму та уявної демократії. В нових умовах вони з такими самими енергією і завзяттям, як і за “розвинутого соціалізму”, почали розбалакувати вже про ліберальні та патріотичні цінності, не маючи, щоправда, з ними нічого спільного. Молоді лєнінці швидше за інших зайняли провідні позиції на всіх рівнях нової влади та соціуму — від політикуму й бізнесу до культури, медіа, спорту і громадянського суспільства. Вони присутні всюди: у владі, опозиції, неурядових організаціях, ЗМІ, шоу-бізнесі, науці, літературі, мистецтві тощо (див. стор. 40).

Вихідці з комсомолу легко і безболісно вписалися в олігархічну модель влади та економіки, що склалася за роки незалежності в Україні, й навіть були її активними творцями, ставши відразу після краху СРСР власниками підприємств, банків тощо. Попри своє перефарбування й перехід у новий комфортний для них стан неконтрольованого збагачення та нагромадження капіталу, вони не полишали бути в душі справжніми комсомольцями. Ці люди завжди намагаються лишатися на перших ролях у своїх нішах за будь-яких розстановок і конфігурацій у владних та політичних відносинах, забезпечуючи цим самим суспільний антивідбір і блокуючи соціальні канали для формування повноцінної еліти. Водночас в Україні вже встигли сформуватися духовні спадкоємці комсомолу, які не мали досвіду членства у ньому, але успішно перейняли звички й навички останньої генерації вірних лєнінців і стали не меншими кар’єристами, пристосуванцями та профанаторами, аніж їхні попередники.

Зрештою, свідченням живучості комсомольської традиції в українських умовах може бути періодичне прийняття Верхов­ною Радою постанов про відзначення ювілейних дат комсомолу, за котрі голосують депутати як від проросійських політсил, так і з національно-демократичного табору, виявляючи в цей спосіб свою ностальгію за молодими роками. Зокрема, цікаве одноголосся спостерігалося 2009 року, коли за постанову про відзначення 90-ї річниці комсомольської організації в Україні віддали свої голоси як представники КПУ та ПР, так і Блок Литвина в повному складі й третина фракції БЮТ.

Молодіжні структури окремих політичних партій в Україні (не згадуючи вже про КПУ, при якій діє відновлена ЛКСМУ), зокрема “підростаюче покоління” Партії регіонів — “Молоді регіони”, за своїм характером, риторикою та формою роботи відлунюють найкращими комсомольськими традиціями. Приміром, як по-лєнінськи звучать слова одного із провідних активістів цієї організації Ярослава Гончарова із приводу цьогорічної парламентської кампанії: “Власть обещала обеспечить честность и открытость избирательного про­цес­са — власть выполнила свое обещание”.

Тиждень спробував розглянути феномен комсомолу в історичному вимірі й охарактеризувати спадщину, яку той залишив у сучасній Україні. Від моменту свого заснування комсомол був лише однією з конструкцій диктатури Компартії, виконуючи роль пса на повідку”. Більшовики активно використовували його як для контролю над молодіжними масами, так і для виконання конкретних завдань: від виховання молоді до агітаційно-пропагандистської та оборонної роботи й допоміжних господарських функцій (див. стор. 32). Його статус, роль та завдання в СРСР відповідали аналогічним структурам тоталітарних режимів: гітлер’югенду в нацистській Німеччині, фашистській молодіжній організації “Балілла” в Італії, хунвейбінам та цзаофаням у маоїстському Китаї.

Комсомол як невід’ємна складова тоталітарного режиму був причетний до всіх його чорних сторінок: репресій, терору, насильницької колективізації, експропріації майна та продовольства, Голодомору, роздмухування культу особи Сталіна, боротьби з інакодумцями тощо. Виконуючи функцію виховання молоді в комуністичному дусі, він забезпечував відтворення більшовицького режиму в наступних поколіннях. У цій неперервній традиції партійного вишколу, коли старші повністю контролювали молодих, відкритих проявів конфлікту між поколіннями як необхідної передумови будь-якого суспільного прогресу не могло бути. Врешті-решт, у період системної кризи радянської моделі влади в комсомолі наочно відобразилися негативні явища, первісно в ньому закладені. Він остаточно перетворюється на школу кар’єризму, пристосуванства, нігілізму та профанації (див. стор. 38). У період переходу країни від соціалізму до демократії та ринкової економіки комсомольські активісти, всупереч заповітам Лєніна, одними з перших накопичили капітал, а зараз намагаються його будь-що примножити, бавлячись водночас у народовладдя. Щоб подолати спадщину совка, українцям слід позбутися “синдрому комсомольця” й очистити вітчизняну еліту від пристосуванців та профанаторів.