Як велика війна змінює нас — наші звички, чутливість, етику? Чи маємо ми прийняти ці зміни, погоджуючись, що вже “ніколи не будемо такими, як раніше”? Чи може навпаки — повинні пручатися їм, намагаючись зберегти самих себе і свою людяність? Що нам залишиться від цих “воєнних звичок” у мирний час, який врешті настане?
Текст публіцистки Вікторії Наріжної про укорінення самоцензури в нас та ієрархію досвідів, яких вона вимагає, відкриває серію антропологічних есеїв на УП.Життя. В цій серії ми зблизька розглядаємо наші зміни та оцінюємо їх вплив.
Есей проілюструвала художниця Даша Подольцева.
У квітні 2022 року я мала зустріч зі знайомим голландським журналістом. Ми сиділи в кав’ярні: я з чоловіком, журналіст зі своєю партнеркою-українкою (він із тих іноземців, хто знайшов свій другий дім в Україні). Розмова зайшла про наш досвід війни у Дніпрі. “Та, який там у нас досвід війни!” — завели ми з чоловіком звичну українську пісню. “Це он в Харкові досвід війни. Чи в Києві, теж страху натерпілися. А в нас що? Ну, поки обстрілювали аеропорт, трохи хата двигтіла, бо ми недалеко живемо. Ну, регулярно чуємо, як ППО працює, інколи бачимо, як щось збивають, але ж це добре!”
Я пам’ятаю, як наш знайомий подивився на нас дуже дивним поглядом і сказав: “Не розумію, чому українці весь час так намагаються порівнювати свій досвід з іншими та знецінювати його. В Дніпрі кажуть: у нас-то все нормально, от у Харкові! В Харкові кажуть: та в нас що, от у Маріуполі! І так всюди, де б я не їздив і кого б не спитав. Хоча все, геть усе, що відбувається з вами, ненормально, і це все досвід війни”.
Я тоді відчула складну суміш переживань: сум’яття, сором, дивне полегшення. Можливо, десь так почувається дитина з дисфункційної родини, коли вперше виявляє, що не в усіх родинах тато б’є маму, а дітей замикають у коморі голодними за провини. Зрозумілий та звичний тобі світ раптом постає химерним, але водночас виникає надія: невже справді може бути інакше?
Я спрямувала погляд усередину себе та уявила, як би це могло бути: приймати свій досвід війни таким, який він є, не винитися, що комусь гірше, не соромитися, що мені краще, пожаліти себе, бо мені погано?
Подальші місяці війни показали, що цієї практики самоприйняття та самоспівчуття було набагато легше дотримуватися в приватній розмові з закордонним журналістом, ніж, наприклад, в українському сегменті інтернету. Чим більше ми всі втомлювалися, чим більше втрачали дорогих людей і важливих речей, тим менше залишалося в нас емпатії, толерантності до досвіду інших, а надто до потреби ним поділитися. Виникало дедалі більше сварок у соцмережах щодо доречності тих чи інших публічних висловлювань.
Комусь здавалося недоречним, коли жінки з дітьми, що виїхали за кордон, скаржилися на труднощі адаптації чи побутові негаразди: мовляв, подумайте, як зараз мамам в Україні, та помовчте. Інших лютило, коли ті самі мами з дітьми постили фоточки з парків чи кав’ярень: мовляв, як не соромно жити так, наче нічого й не відбувається. І не тільки тих, хто за кордоном, торкнулися ці хвилі докорів, дісталося і мешканцям тилових міст: мовляв, там уже забули про те, що в країні війна, життя йде звичайним шляхом. Багато разів чула це про своє рідне Дніпро.
Врешті-решт, один нещодавний коментар у Фейсбуці змусив мене зупинитися та глибше замислитися над тим, що насправді відбувається: просто виплексування болю та стресу в нескінченні фейсбучні “срачі” чи щось більше, інше? Це були слова критикині моди Зої Звиняцьківської якраз під одним із постів на тему. Вона написала таке: “Безперечна важливість досвіду кожного — розкіш мирного часу. Жорстка ієрархія важливості досвідів, визнана суспільством — ознака війни. [...] Унікальність досвіду кожного без ієрархії — це безперечно сучасний, цивілізований і гуманістичний варіант. Але фішка в тому, що війна — це завжди крок назад для суспільства, жахливо великий крок назад по всіх гуманітарних напрямках, цього не можна уникнути. І ти або робиш цей крок разом із твоїм суспільством — ну, або ні”.
“Ієрархія важливості досвідів” — це було водночас і надзвичайно точне визначення того, що відбувається, і надзвичайно неприйнятна для мене ідея. Цей контраст, цей конфлікт змусив мене довго думати.
Чи справді ми приречені на “ієрархію важливості досвідів”? Більше того, на самоцензуру, за допомоги якої ми самостійно маркуємо свій досвід як “неважливий” і забороняємо до публічної демонстрації, перетворюємо на досвід для “кухонного” вжитку?
Мені не давали спокою ці думки, і я говорила про них із іншими. З цих роздумів та розмов склався цей текст.
|
“Треба слухати людей, яким гірше, а про свої страждання ділитися з тими, яким краще”
Юлія Юрчук — науковиця та університетська викладачка, яка вже понад десять років живе і працює в Стокгольмі. Ми з Юлею бачилися офлайн лише кілька разів, але давно у френдах одна в одної, і завжди спілкуємося з симпатією та теплом. Я вирішую заговорити з нею про самоцензуру, бо одного дня прочитала такий її комент у цьому контексті: “Я для себе виробила принцип, що про свої особисті страхи і тривоги я говорю тим, хто в такій же безпеці, як я, або тим, хто взагалі поза цими всіма турботами. З тими, хто в небезпеці і мають більше об’єктивних причин боятися і тривожитися, — я вислуховую і каналізую, але їм про своє нічого не розповідаю”.
Юля згадує про те, якими були перші тижні війни для неї: “З лютого я дуже багато писала, намагаючись донести західній аудиторії, що відбувається. Як, мабуть, усі, я була у великому шоці, не спала і не їла перші тижні, зате багато писала. Мене тоді почали багато читати саме іноземці, вони теж, видно, хотіли орієнтуватися, що робити. Це все були здебільшого очевидні речі для нас, українців, які хоч трохи розбираються в історії та політиці, але я також багато писала і про свої емоції та почуття. Тобто, це був мікс усього. Зараз я так думаю, це був якийсь маніакальний стан. Ми тоді ще з чоловіком вирішили волонтерити, зібрали досить багато грошей, і всі будні складалися з пошуків товарів і контактів із перевізниками. Ось так пройшов місяць-півтора. І тоді я відчула, що всі дорогі мені люди в Україні живуть зовсім в інших умовах, я не можу нічого їм сказати, бо це все буде якесь недоречне”.
Юля описує, як уперше поїхала кудись після початку повномасштабної війни в Україні: “Пам’ятаю, ми поїхали з малою в Лондон на канікули в квітні, бо це було давно заплановано і це була перша поїздка, яку ми не скасували з 24 лютого. І я відчувала провину, що от ми їдемо, а друзі в Україні, і соромно щось розказувати. Але не розказувати я вважала теж нечесним, бо я звикла бути максимально відкритою з френдами на ФБ. Зрештою, в кінці поїздки я написала, що ми були в Лондоні”.
|
Цей спогад навіює мені мій власний, пов’язаний із самоцензурою, публічними постами та Юліними подорожами. 30 жовтня 2022 року, я гортаю стрічку в Інстаграмі та натрапляю на Юлін пост. Вона з донькою саме відпочиває на Криті, і з її фотографій на мене вистрибує моя улюблена Греція: всі ці тінисті дворики, зворушливо облуплені стіни, вуличні столики кав’ярень під простацькими картатими скатертинами, розкішні бугенвілії в буянні пурпурового квіту.
Це як удар під дих; мене огортає нестерпною тугою за тими часами, коли кожного жовтня ми їхали на морський відпочинок, і найчастіше — саме до Греції. За тими часами, коли в принципі мало сенс у січні щось планувати на жовтень, купляти авіаквитки, поки дешевші, бронювати квартири, поки є з чого вибрати, годинами гуглити пляжі, ресторани та історичні пам’ятки. Серед іншого я пишу Юлі в коменті: “Я не можу, в мене розривається серце від цих фоток”, серед іншого вона мені пише у своїй відповіді: “Обіймаю тебе! Вибач, якщо фото вийшли тригерні”. Загалом, наче хрестоматійний приклад того, чим обурюються прибічники самоцензури: необачний пост людини, яка десь там, далеко від війни живе нормальним життям, травмував людину, яка живе в дев’яноста кілометрах від передової.
Але насправді в цієї історії було інше завершення (окрім того, що мені одразу ж стало соромно самій: для чого я збурила провину в людині, яка ні в чому насправді не винна, можливість якої жити нормальним життям радує і мене?). Ці фотографії грецького містечка не йшли мені з голови. Якийсь час вони відгукувалися болем і розпачем, але за певний час я відчула, що дуже хочу переглянути власні фотографії з подорожей (чого я, якщо чесно, ніколи не роблю, хіба коли підшуковую якесь фото для соцмереж). Так, наче Юлін пост в Інстаграмі нагадав мені, що нормальне життя існує. Що і в мене є фотографії з грецьких островів. І я сподіваюся, що ще будуть. Мені захотілося власними очима побачити, що це правда.
Ще нещодавно я не могла про таке помислити, мені здавалося, ці нагадування про минулі часи просто знищать мене. Кожний спогад, підкинутий Фейсбуком, викликав нестерпну гіркоту. І ось раптом я сама, добровільно, гортала свої фотографії на роки углиб, згадувала кожну подорож у деталях, милувалася, мріяла. І свідчення чужих мандрівок теж більше не зачіпали: вони були зв’язком із тим, нормальним світом, нагадуванням, що він все ще десь існує.
Можливо, Юля припинила приховувати від френдів свої поїздки, але самоцензура переживань стала для неї правилом. І вона не просто намагається не травмувати тих, хто в Україні, або й поза її межами, але в тяжких обставинах біженства. Вона усвідомлено шукає стратегій підтримуючого спілкування з тими, кому гірше, ніж їй: “Десь після Бучі, Маріуполя я зрозуміла, що кому потрібні мої емоції і страждання в Україні, нікому. Я почала шукати поради психологів, як спілкуватися з людьми, які об’єктивно в гіршій ситуації, ніж ти, і прочитала, що треба слухати людей, яким гірше, а про свої страждання ділитися з тими, кому краще, які можуть це витягнути. Я сформувала маленьке коло людей у реалі, з якими я ділюся емоціями. Вони це можуть витягнути, бо вони не українці, і просто люблять мене і співчувають Україні”.
Питаю, чи не втрачається щось у її житті через те, що вона тепер цензурує свої переживання в Фейсбуці. “Я не відчуваю, що самоцензура своїх почуттів на ФБ у мене щось відбирає, — відповідає Юля. — Навпаки я зрозуміла, що чим менше пишеш про свої почуття публічно, тим легше жити. Але я все одно багато чим ділюся в ФБ, як бачиш, просто якось стало менше самокопання, пишу більше про щось буденне. Бо мені важливо мати зв’язок саме зі своїми людьми, і так сталося, що більшість цих людей в ФБ”.
“Людські досвіди надто множинні сьогодні”
Ірина Славінська — журналістка, перекладачка, есеїстка. Ми давно і близько дружимо, з довоєнних та навіть домайданних часів. Самоцензура досвідів виникає в нашій розмові в контексті нової Іриної книжки есеїв, яка невдовзі побачить світ. Ці есеї — про Ірин досвід проживання війни в Києві. І про це ж її найбільша тривога — наскільки етично взагалі писати книжку про те, як ти проживала війну в Києві, коли є люди, які її проживали в Маріуполі, Ізюмі та Бучі?
“Головна моя тривога полягає в тому, — каже Іра, — що зараз, коли всім емоційно важко проживати цей досвід, будь-який текст може бути сприйнятий будь-як. У Києві часів лютого чи початку березня був поширений вислів, що, мовляв, коли ти питаєш у когось “як ти?” — це як освідчення в коханні. Але я знаю десятки людей, яких це запитання бісило і бісить, які вважали, що це дуже нечуйно, запитувати у них, як вони, бо невже і так не очевидно, що їм погано. Станом на літо мені було вже ясно, що немає якогось одного способу проживати війну. Тому мене особливо бентежило — і досі бентежить — що текст про мій міський, умовно мирний досвід проживання війни, досвід людини, яка ніколи не була на фронті і так близько не контактувала з цим всім, а говорить радше з перспективи журналістки і ведучої, яка сидить у радіостудії більшу частину свого життя (особливо цього року), що такий текст може бути сприйнятий як знущання, блюзнірство відносно тих людей, яким набагато складніше”.
|
Одначе саме думка про “умовно мирний” досвід спонукала Ірину піти на ризик постати в чиїхось очах нечулою до страждання інших. Коли я питаю її, з чого почалася ця книжка, вона розповідає таке:
“Все почалося влітку, десь у червні, напевно. Коли у квітні росіян відігнали від Києва і Київської області, був момент і раптом почав з’являтися наратив і в українських мовців, і в закордонних, про те, що Київ — це місто, де взагалі не відчувається війна. Я просто бачила, що ці нещасні ресторани і тераси нікому не дають спокою, всім чомусь ввижалася війна як часопростір, в якому ніхто не їсть і не п’є, треба тільки страждати фул-тайм і нічого більше не робити. Я декілька разів наштовхнулася на такого роду роздуми в статтях, у соцмережах, знову-таки, і від українців, і від іноземців. Коли в n-ний раз на таке натрапила, я написала текст, як це за мною водиться, французькою мовою. Бо, коли пишеш іноземною мовою, більша дистанція, воно не так болить, і легше об’єктивувати те, що відбувається.
Це був блог для видання Mediapart, його читали, багато коментували. Там були коменти і хейтерські, “нема у вас ніякої війни, дістали вже”, і навпаки, співчутливі. Я в цьому тексті написала, зрештою, просто про те, з чим ми стикаємося: ось у тебе працюють ресторани і ти ходиш на коктейлі, а ось у тебе повітряна тривога, ось працює метро, а ось у тебе колега в полоні, і ти їдеш в тому метро та ридаєш, хоча щойно вийшла з редакції, де відпрацювала довгу ефірну зміну, і все було нормально.
Я загалом відчувала, що в інформаційному полі бракує війни в так званих тилових, так званих мирних містах. Сьогодні вже ця проблема не така, бо після жовтневих і листопадових обстрілів навіть найбільші тугодуми з-поміж іноземних журналістів зрозуміли, що Київ — це не “мирне” місто, бо тут прилітає, тут страшно, тут можна загинути і є руйнування. Але коли почався оцей наратив, про те, що війни тут нема, всі про неї забули, я подумала, що це дуже несправедливо.
Досвід, який люди проживають у так званих мирних містах — це все досвід міст у війні. Люди з цих міст ідуть воювати, в цих містах гинуть люди, в цих містах люди живуть без електрики, після того, як почалися блекаути, в цих містах є прильоти (в той самий Львів прилітало з перших днів війни, Івано-Франківськ рано вранці 24 лютого обстріляли).
Тобто ця візія “мирного міста”, вона неповна. А оскільки я журналістка і люблю, коли є повнота інформації, я вирішила, що можу трохи цієї повноти додати”.
Я слухаю Іру і думаю про своє мирне місто та про два під’їзди дев’ятиповерхового будинку, перетворені посеред сонячної суботи на будівельне сміття російською ракетою. Можливо, ви не повірите, але знайшлися люди (не з Дніпра, звісно), які написали того дня: тепер Дніпро згадає, що в країні війна. Я не знаю, що на це сказати. Ні на цю жорстокість, ні на абсурдну віру в те, що бодай в якомусь місті України можна забути про війну.
Я питаю Іру, чи вдалося їй знайти ту золоту середину, той компроміс між потребою розповісти про свій досвід та повагою до досвіду інших. Вона відповідає: “Я сама собі одразу постановила, що я в цій книжці не хочу нити і говорити про те, що мені погано. Цієї сюжетної лінії там нема. Там є сюжетна лінія про якісь страхи, якісь тривоги, пов’язані з війною, але там немає нічого про те, що мені дуже тяжко жити. Я цілковито розумію той факт, що “тяжко” буває всяке, і моє “тяжко” набагато менш тяжке, ніж “тяжко” людини, яка, скажімо, прожила справжню окупацію під Києвом чи в інших областях.
Але в якийсь момент я побачила, що цей рефрен у написаних мною текстах надмірний, що я жую це, як жуйку. Що його можна повторити один раз, так як, наприклад, у Києві зараз на всіх публічних заходах роблять, коли на початку ми всі дякуємо ЗСУ за те, що вони дали нам можливість бути живими і тут зібратися. Але не потрібно в кожному реченні цю думку повторювати. Зрештою, я так само себе приборкала і перестала це жувати. Але я справді дуже переймалася, бо людські досвіди надто множинні сьогодні, і ми всі живемо в дуже різних реальностях. Хоча це все воєнна реальність, але у всіх нас вона дуже неподібна одна на одну”.
|
“Тоді, може, мають право говорити тільки… хто?”
Іванна Скиба-Якубова — журналістка, менеджерка культури та волонтерка. Невтомна, я би навіть сказала, несамовита волонтерка. Саме завдяки волонтерству ми зблизилися в останній рік: ми зналися і до повномасштабного вторгнення, але після, завдяки волонтерським справам, опинилися на постійному контакті та справді подружилися, хоч і дистанційно.
Іванна виїхала з Харкова в перший же день війни, бо дуже боялася опинитися в окупації зі своїм активістським профайлом, одначе вистачило її аж на три тижні. Як сама вона каже: “Це може прозвучали пафосно, але я не стягла фізичної розірваності з моїм містом, яке проживало свій найскладніший період. Я не спала, реагувала на кожну новину про обстріл, все уявлялося значно страшніше, ніж було, а найгірше — мені здавалося, що я втрачаю право на місто (хоча в жодному разі не вважаю, що інші, хто виїхав, його втратили)”.
Мені дуже цікавий Іванчин погляд на те, чи справді одні досвіди під час війни важливіші за інші, і тому “неважливі” треба приховувати, аби нікого не травмувати їх недосяжною “нормальністю”. Її перспектива особлива. З одного боку, вона вже багато бачила протягом цієї війни: навіть якщо винести за дужки реалії воєнного Харкова, волонтерство заносило її і на щойно деокуповані території, і на сектор для “незатребуваних тіл” харківського міського цвинтаря, де Іванна з колегами розбиралися зі скандальним захороненням неопізнаних військових. З іншого боку, її позиція щодо того, що війна війною, а життя має тривати, дуже артикульована. Ніколи не забуду ті фотки в червоних туфлях на шпильці чи в червоній помаді, якими Іванна в квітні 2022 доповнювала свої волонтерські звіти в ФБ: не тому, що #красадлязсу, а тому, що війна — особливо поганий час, щоб відмовляти собі в усе ще доступних речах.
Думка Іванки про те, що, мовляв, не можна хвалитися чи скаржитися в соцмережах, бо це травмує тих, кому гірше, така ж однозначна та різка, як її червона помада на квітневих фото:
“Мене дуже злить оця позиція: “якщо тобі не гірше за всіх — то й стули свого писка”. По-перше, а як саме ми будемо міряти, кому гірше за всіх? Коли в тебе нема обох рук, обох ніг, ти німий і глухий, то це тоді тобі вже гірше за всіх? А якщо ти, не дай боже, ще чуєш? Де ця шкала? Це перше, а друге: а що вона нам дає, ця шкала?
Крім накручування оцієї взаємної ненависті, роздратування? От ти кажеш: ти багато що бачила. А я думаю: а що я бачила? Я навіть на Салтівці не жила. Я жила собі в своєму Загоспром’ї, мені на голову снаряди не падали. Так може, мені теж треба стулити писка? Тоді, може, мають право говорити тільки… хто?”
|
І я слідом за Іванкою думаю: так, хто? Хто ті найураженіші, хто єдині мають право назвати свій досвід досвідом війни, і ні від кого не почути, що насправді-то війни вони ще не бачили? Я згадую — напевно, ще довго всі мої асоціації працюватимуть у одному напрямку — фотографію, яку, певно, всі бачили: дівчина, яка сидить на руїнах своєї квартири в тій-таки дев’ятиповерхівці у Дніпрі. Буквально на руїнах, високо-високо, між шостим і сьомим поверхом. Нерухомо сидить і чекає, поки до неї доберуться рятувальники.
Вже потім ми дізнаємося, що дівчину з вражаючого фото звати Анастасія Швець, що їй двадцять три роки, що восени вона втратила на фронті коханого і що батьки її не вижили в тій самій квартирі, в якій вижила вона. І я думаю: чи бачила Анастасія війну? Адже вона не була в “сірій зоні”, не жила в підвалі під майже неперервним артилерійським вогнем, не виривалася з окупованої території дорогами, що всіяні тілами? Ось за цією, невідомо ким встановленою “ієрархією важливості досвідів, визнаною суспільством”, на якому щаблі знаходиться її досвід в порівнянні, наприклад, з досвідом людини, яка нікого не втратила і сама вижила, але, скажімо, була в окупації та зазнала тортур? Або в порівнянні з людиною, яка втратила тільки когось одного: коханого, батька, матір? Хто заміряє, скільки та одна людина займала місця в чиємусь всесвіті?
Утрати — це особлива тема, бо війна не відміняє інших, невоєнних утрат, і чи є суспільно важливим цей досвід під час війни? Іванна дуже чесно і чітко говорить про це на власному досвіді: “Так сталося, що у нас за два тижні до війни померла бабуся, і ніхто не встиг цього пережити, просто, знаєш, часу не вистачило. А тоді восени тато пішов. Здавалося би, на тлі всього, що відбувається, коли діти помирають, двоє літніх людей — не трагедія. Але це мої літні люди. Мені ніяк не стає менш боляче від того, що їм було багато років, і що їх не вбили в окопі, а вони собі вмерли в ліжках”.
І я згадую свого тата, хворобу якого незворотно посилила війна; я писала про це у своєму підсумковому новорічному пості, і теж — звісно ж! — зупинилася, щоб вирішити, чи етично писати про такі звичайні життєві проблеми на тлі всього, що відбувається. І вирішила, що поступова втрата батька в умовах, коли майже немає психічного ресурсу осмислювати втрати — це мій важливий досвід війни. Саме війни.
Врешті-решт, остаточно питання того, що можна, а чого не можна робити в публічному просторі, Іванна підсумовує так: “Не можна тільки того, що створює додаткову небезпеку. І мені здається, що якраз оці міряння досвідами та осуд створюють додаткову небезпеку. Ми накручуємося, ми втрачаємо контакти, бо ти десь щось брякнув, а потім ти не можеш людині написати, от прямо на утилітарному рівні, наприклад, дай гроші на квадрокоптер. Ми просто втрачаємо ці соціальні зв’язки, просто тому, що ми ляпнули щось у фейсбуці, бо нам уже було прямо нестерпно. Для цього є кухня, чатики, де можна бути курвою, перевірені подружки, терапевт”.
Я зауважую, що в принципі, так вважають і прибічники самоцензури, просто ми з ними вимагаємо різні речі залишити в чатиках і на кухнях. У нашій розмові ми так і не знаходимо вирішення цьому парадоксу.
“У всіх кукуха просто поїде”
Андрій Кобалія — журналіст, автор подкасту “Історія на ніч”, лектор у школі “Майбутні”. Утім, зараз це все на паузі, бо зараз Андрій — лейтенант у Збройних силах України. Андрія я знаю давно: колись зовсім юним хлопцем він прийшов до мене на школу письменницької майстерності в Дніпрі. Тепер ми живемо в різних містах, але підтримуємо теплі дружні стосунки.
Погляд Андрія на межі етичного в документуванні своїх досвідів через соцмережі мене цікавить найперше тим, що саме колективними “хлопчики в окопах” так часто докоряють людям, які наважилися поскаржитися на відсутність електрики чи опалення — або, навпаки, які п’ють пиво в барах-ресторанах, поки “хлопчики” сидять у холоді та ризикують життям. Свої коментарі він пише мені прямо з промерзлих позицій на Харківщині, тому вони особливо цінні.
|
Я запитую Андрія, чи траплялося йому відчувати злість на тих людей, які тусуються в барах і ресторанах, тоді як він стирчить у бліндажі. “У мене ніколи такого не було, — каже він. — Я, навпаки, радий, що люди в тилу, в прифронтових містах і далі на захід, можуть відпочивати, жити нормальним життям, постити фоточки. Мені здається, що ЗСУ для того і є, щоб більша частина населення відчувала себе в умовній, але безпеці. Звісно, я чув такі думки у багатьох солдатів, і в нас тут, і, так само, як і ти, в соціальних мережах, але мені здається, що це пов’язано просто з утомою, з тим, що у людей немає внутрішніх ресурсів. Коли вони сидять там в окопі зі старлінком, і по них стріляє все, що може, йде дощ, їм холодно, і вони бачать дівчину або хлопця, які постять фоточку з якогось бара, і пишуть про це так, наче нічого не відбувається, то зрозуміло, що на контрасті це може їх трошки харити, і це зрозуміло і передбачувано. Але в мене, повторюся, такого ніколи не було, і моє ставлення до цього абсолютно нормальне”.
У мене виникає логічне питання, чи може тоді, й справді, як говорять деякі, етичним було би пам’ятати про цих змучених хлопців і не постити свого мирного життя, але Андрій відкидає таке рішення: “Я не погоджуюся з тим, що люди, які живуть в тилу, не мають постити своє красиве життя через те, що люди, які не мають доступу до таких речей, відчуватимуть якісь заздрощі. Так, хтось так і почуватиметься, але моя думка така, що завжди знайдеться хтось, кому щось не подобається. Згадай навіть довоєнне життя, коли хтось їздив на Балі чи там в інші далекі гарні краї, завжди хтось харився”.
Я згадую довоєнне життя (Греція, так!) і думаю, що ми часто зміщуємо акценти, починаємо штучно пояснювати війною речі, які існують незалежно від неї, до яких війна лише привернула увагу. Для скількох моїх співгромадян щорічна подорож на Середземне море описує доступне їм у мирний час “нормальне життя”? Для скількох це “нормальне життя”, за яким я сумую, є лише казкою на сторінках соцмереж?
Андрій тим часом продовжує: “Мені шкода, що сотні тисяч чи навіть мільйони людей в Україні не мають доступу до того красивого життя, яке вони бачать у своїх стрічках, але в мене така позиція: я за максимальну свободу, і мені не здається, що свобода постити своє красиве життя порушує свободу іншого. Це може викликати в інших якісь емоції, але мені здається, що не треба тут ніякої самоцензури. Я, навпаки, за те, щоб люди намагалися жити, відпочивати, робити всі ці речі. Я за це, бо я розумію, що цивільне населення не живе тим життям, яким жило до війни, умовно безтурботним, і мені здається, цивільним це необхідно, щоб якось себе підтримати. Мені здається, що якщо ми всі почнемо жити в якомусь смутку, жалю і з постійним, щосекундним усвідомленням, що десь там точаться бої та гинуть наші військовослужбовці, то у всіх кукуха просто поїде. Тому я не просто вважаю, що це ок, що люди не на передку намагаються жити нормальним життям, я дуже за це, бо ці уламки довоєнного життя, які вони змогли зберегти зараз, вони їх підтримують, і це означає, що в людей трошки кращий психологічний стан”.
Я несамовито киваю, слухаючи його голосове, і думаю, що наші соцмережі, наші припудрені інстаграмчики, наші прикрашені підсумкові пости на дні народження та наївні новорічні резолюції — це все не “неважливі” частини нашого досвіду, а уламки довоєнного життя, які допомагають утримати ту саму “кукуху”. І я чудуюся, як деяким людям вдається в окопах під обстрілами зберігати ясніше та людяніше мислення, ніж нам тут у тилу.
|
“Граната, яка розірвалася всередині кожного”
Юлія Шлєпакова — психотерапевтка, яка живе та працює, як і я, в Дніпрі. Колись ми вчилися разом, але потім наші професійні шляхи розійшлися, а от життєві — ні. Ми близькі подруги. Саме Юлі я вирішую поставити всі ті не дуже зручні питання про самоцензуру і травму, які накопичилися в моїй голові.
Найнезручніше з них: хто ці люди, які так гнівно атакують на просторах соцмереж порушників “ієрархії важливості досвідів”? Хоча вони часто посилаються на тих, хто найбільше постраждав, хто все утратив, і кому має бути боляче від чужих мізерних скарг або нечулої демонстрації свого щасливого життя, я сумніваюся, що самі вони і є ці люди. Мною володіє впевненість, що у травмованих людей немає ресурсу на фейсбучні “срачі”.
Я питаю в Юлі, який, на її думку, психологічний портрет таких любителів докоряти? Але вона розбиває мою теорію: “Якогось чіткого чи, точніше, типового портрету бути не може. Кожен може опинитися на місці людини, яка пише такий гнівливий комент, для цього треба, аби співпали потрібні саме для вас фактори, наприклад, втома, голод, виснаження, плюс тригер, повз який ви не можете пройти. Пам’ятаєш, наш викладач психіатрії, коли ми починали питання зі слів: “А може бути таке, що…”, ще до того, як ми закінчили, відповідав: “Може!” Бо в людській психіці може бути все, що завгодно.
Чи може це бути людина, яка пройшла через жахливий досвід? Може. Чи може це бути людина, якій притаманно вигулювати біле пальто? Може. Думаю, люди, які пишуть гнівні коментарі, не добрі й не погані, вони просто люди. Якимись же ми всі були до війни, і це нікуди не поділося з нас. Хтось реагує злістю й осудом, хтось ізолює взагалі будь-які інтенсивні почуття, хтось буде заперечувати жахливу реальність. Це способи впоратись”.
|
Гаразд, ми не знаємо, хто вони, але чи мають вони рацію, питаю я? Чи можемо ми травмувати ще більше уже травмованих співвітчизників, необачно демонструючи їм своє життя, з його “нормальними” проблемами та радостями, а не тими жахами, через які вони пройшли? Чи можемо ми зменшити їхню травму, якщо будемо стримуватися в цих проявах?
“Будемо ми постити щось чи ні, це ніяк не змінить того, що люди втратили чи що пережили”, — каже Юля. — ”Їхня втрата чи травма відбулася, вона реальна і болить. Не думаю, що можна зменшити те, що вже відбулося. Це можливо тільки пережити. Про те, що болить, важко забути. Біль нагадує. Чи можуть чиїсь пости викликати біль? Так. Але це природній процес проживання. Так само біль може викликати будь-яке інше нагадування. Ви їдете у відпустку побачитися з рідними, що виїхали за кордон, а там різдвяні ярмарки з вогниками і безтурботні австріяки, що гуляють з дітьми і п’ють глінтвейн. Нормально, якщо вам буде важко бачити це, бо зараз це не просто затишний європейський ярмарок, а ще й нагадування про те, чого ми позбавлені. Ми маємо оплакати і відгорювати наші втрати. Поступово. Це потребує часу і безпечних обставин”.
Але найважливіше, що стається в нашій розмові — Юля показує мені, що насправді лежить і за самоцензурою, і за закликами до неї:
“Гадаю, якщо ми починаємо чогось уникати (чи хорошого, чи поганого, не важливо) — це прояв нашої власної травмованості, тобто це вже якийсь наслідок, вплив травми. Одна з ознак травми — це ізоляція, тут — у широкому сенсі: чи ми ізолюємо власні почуття, чи обмежуємо коло спілкування, перестаємо споживати якусь улюблену їжу, намагаємося не постити дітей (бо хтось своїх утратив) або злобні меми (адже не можна шуткувати, бо хлопцям і дівчатам в окопах не весело), і так далі.
Ізоляція, можливо, добре працює на короткій дистанції, але у нас все-таки марафон. Коли біжиш марафон, треба не просто розраховувати сили, але і вміти відпочивати на відрізках, де це можливо. І треба сказати, що при всій нереальності чи ілюзорності соцмереж, підтримка там може відчуватись досить реальною і допоміжною, і так, давати ресурс.
Тому я б не уникала цієї можливості. Зрештою, нам треба буде якось будувати життя одне з одним в спільному просторі з тією гранатою, яка розірвалась всередині кожного, уламки якої ще довго будуть нагадувати про себе глухим чи гострим болем та понівеченими шрамами”.
І от про це я потім думаю найдовше. Як ми будемо жити з цією гранатою? Що ми маємо зробити, щоб цей біль, в кого глухий, а в кого гострий, зрештою вщух, а шрами загоїлися? І чого ми не маємо робити?
Так, деякі реакції є природними. Можливо, в спрощеному, “сплощеному” світі війни суспільство справді робить “крок назад по всіх гуманітарних напрямках”, але чи справді “цього неможливо уникнути”? Стратегії моментального виживання на кшталт “ієрархії важливості досвідів” здаються мені чимось типу високої температури: це реакція організма, покликана допомогти йому вижити, але вона ж може і вбити.
Що ми втратимо, якщо покірно приймемо “ієрархію важливості досвідів” та не станемо переконувати себе та інших, що кожен досвід має цінність, що кожен досвід війни по-своєму жахливий і по-своєму героїчний? Це лише на перший погляд здається, що ми втратимо лише “розкіш мирного часу”, тобто щось надлишкове, для виживання насправді не потрібне. Насправді ж ми втратимо багато життєво важливих можливостей.
Ми втратимо шанс написати опуклу історію війни — таку, якої ще ніколи не було. Це буде, зрештою, відкиданням, перекроюванням самої реальності: ця війна уже, хочемо ми того чи ні, задокументована в мільйонах ютубних роликів, фейсбучних постів, інстаграмних фоточок і дотепних твітів на такому деталізованому рівні та в такому розмаїтті, що перед нами лише стоїть питання, що з цим всім робити.
Якщо ми підійдемо до цього, шукаючи не найважливіших досвідів, а найкраще допасовані шматочки пазла, що описує повноту картини, ми зможемо ухопити війну в тій незабронзовілій живості, в якій її вже неможливо буде забути. В якій вона ніколи не здеградує до стану “дєдивоєвалі”. В якій вона ніколи не стане порожнистим міфом, у який вже не дуже повірять наші онуки — а всі ми розуміємо, яка в цьому чаїться небезпека, правда ж?
Ми втратимо шанс на нормальну реінтеграцію тих людей, які постраждали найбільше. Бо — може, хтось про це ніколи й не думав, — бути носієм надзвичайно травматичного досвіду означає бути відчуженим від інших. Коли ж із тебе на кожному повороті роблять ікону страждання, то пережити і переробити травму тим більше важко. Як думаєте, скільки людей уже зараз приховують у світських бесідах той факт, що вони вибралися з Маріуполя, Бучі або Ізюма — просто щоб не бачити, як змінюється вираз обличчя співбесідника, як змінюється його тон, не перетворюватися враз зі звичайної людини на гібрид прокаженного та великомученика? Це не означає, що ми маємо замовчувати їхню травму, зовсім ні. Але для кожної такої людини буде більш корисно, якщо на її особисту травму можна буде подивитися і як на частину спільної, колективної.
Власне, не погодитися на “ієрархію важливості досвідів” — наш єдиний шанс на спільний цілющий досвід. Бо те, що ми всі травмовані — це правда. А мірятися травмами — зло. Так, наші досвіди дуже різні; досвіди одних переживуться відносно швидко, а інших — ніколи, лише трохи притупляться та зблякнуть. Але немає людини в Україні, яку її досвід не змінив би назавжди. Не вірте нікому, хто каже, що когось не торкнулася війна. Ці зміни в кожній та кожному з нас можуть покласти новий виток у розвитку нашої національної ідентичності. Якщо всі наші досвіди будуть почуті, осмислені та прийняті.
Вікторія НАРІЖНА, ілюстрації Даші Подольцевої
Что скажете, Аноним?
[07:00 28 ноября]
[17:10 27 ноября]
11:40 28 ноября
11:30 28 ноября
11:00 28 ноября
10:40 28 ноября
10:30 28 ноября
10:00 28 ноября
09:50 28 ноября
09:20 28 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.