Білорусь стає полігоном політичних сценаріїв, які Кремль застосовуватиме в Україні

Проте навряд чи можна вести мову, що Владімір Путін, котрий лише розпочинає свій третій президентський термін, — це якесь унікальне явище. Адже Нурсултан Назарбаєв почав відлік своїх президентських повноважень ще 1990 року, а Аляксандр Лукашенка — 1994-го.

При цьому більшість президентів у країнах, які колись перебували у складі Радянського Союзу, присвоїли собі самочинно владні повноваження, котрі не були попередньо санкціоновані жодними демократичними процедурами.

Однак, здається, що білоруський диктатор Лукашенка не зумів скористатися послабленням у відносинах з Росією, які давало йому перебування ВВП на посаді прем’єр-міністра. Аляксандр Лукашенка майже 18 років успішно експлуатував ностальгію деяких білорусів за “світлим минулим” і користався їхніми ментальними комплексами homo sovetikusa, серед яких і патерналізм, і зрівнялівка, і принцип “не висовуватися”, та й побоювання ринку тощо.

На жаль, мільйони білорусів продемонстрували готовність без спротиву віддати свободи і права (так і не відчувши їхнього смаку за лічені роки демократичної вольниці епохи Станіслава Шушкевича) в обмін на стабільну наваристу “юшку з бульбою” з казенного казана. Нині ж, коли в Білорусі ця юшка стає з кожним місяцем все більш рідкою, білоруський homo sovetikus ладен погодитися з втратою незалежності, лишень би хоч на короткий час, але зберегти для себе цю гарантовану пайку.

Вочевидь, із поверненням Путіна на президентську посаду позиції Лукашенка ще послабшають. Йому доведеться перевершити в антизахідний риториці Путіна, щоб завоювати популярність серед відповідного контингенту в Білорусі та Росії. Це єдиний козир Аляксандра Лукашенка. Хоча переплюнути сьогодні Путіна в антизахідний риториці — це зробити з Білорусі Північну Корею, а останнє білоруському диктатору явно не до снаги.

І хоча в певному сенсі Білорусь зараз робить спроби звільнитися від своєї совковості, замало тих, хто б усвідомлював, що без здатності суспільства до самоорганізації та поповнення дефіциту громадянськості, просування у бік Європи майже неможливе.

Лукашенка своїм тривалим президентством привів Білорусь до ситуації застою, що склалася наприкінці правління Лєоніда Брєжнєва. Країна опиняється у становищі цілковитої історичної безвиході. Адже бацька на сьогодні не має жодної реальної концепції перспективного розвитку країни. Хоча якби в Росії не було нафти, газу та мінеральних ресурсів — майже повного комплекту з таблиці Менделєєва, — дуже важко сказати, куди би просувалася Росія в часи розвиненого путінізму.

Якби в Росії не було ні нафти, ні газу, то й економічна політика комуністів була б іншою, а може, й самі комуністи не протримались при владі так довго. Саме комуністи зробили з Росії сировинну країну, позаяк на більше не були здатні. Тому нині Кремль і пожинає відлуння розвиненого соціалізму.

Лукашенка, як і всі диктатори вважає, що без них країна не проживе і дня. Однак усі вони кінчають своє життя, як правило, на пласі чи у вигнанні, а країна продовжує жити. Що ж станеться з Білоруссю з усуненням Лукашенки від влади? Дуже ймовірно, що його диктатура завершиться трагедією національного масштабу, адже політика й економіка, заточені під одну людину не є життєздатними.

Вірогідно, що сівши знову в президентське крісло, Путін перш за все займеться питанням бацьки. Слід розглянути кілька можливих реальних сценаріїв усунення білоруського керманича від влади.

Першим із них може стати його фізичне знищення. Якщо справді надійде така команда до російських силовиків, то навряд чи таке надзвичайно серйозне державне завдання виконуватиметься за допомогою методів, котрі викличуть відкрите незадоволення у білорусів. Радше замах на білоруського президента всерйоз не розглядатимуть узагалі.

У цьому разі, найімовірніше, ФСБ чи ГРУ діятимуть обачніше. Адже, хоч би яким обережним і недовірливим до свого найближчого оточення був бацька, однак не так уже й складно знайти серед його найближчого кола тих, хто незадоволений своїм посадовим чи майновим статусом. Хоча й відкрито не виявляє свого невдоволення. І тут дуже важливою є мотивація виконавця. Отже, російські спецслужби через своїх агентів у Білорусі здатні досить легко вийти на майбутнього виконавця цієї делікатної місії. Для успіху такої операції слід знайти того, хто справді готовий наважитися на подібний крок і підготувати йому шляхи для виїзду з Білорусі.

Тут цілком логічно застосувати методи, розроблені і чудово апробовані ще за часів правління дому Медичі у Флоренції в XV столітті. В обслузі Лукашенки з’являється особа, котра з якогось разу допоможе йому назавжди позбутися влади. Адже очевидно, що бацька, який так прагне молодитися, напевно ж, уживає чимало різноманітних стимуляторів і мультивітамінних добавок, серед яких легко можуть опинитися саме ті, що подіють на користь Кремля.

Другим радикальним сценарієм є те, що після повернення на президентську посаду Владіміра Путіна Москві вдасться швидко дестабілізувати економічну і політичну ситуацію в Білорусі. Путіна аж ніяк не влаштовує нелояльний до Росії Лукашенка. Надто довго він перебуває при владі, тому й усі ниточки керування країною на себе перетягнув і може керувати Білоруссю, як йому заманеться, а не так, як вирішать у Кремлі.

“Кремлівські мудреці” знають: якщо вдасться усунути Лукашенка, то, беручи до уваги той факт, що в Білорусі слабка опозиція, в неї обмаль шансів прийти в цьому разі до влади. Тому не можна виключати й того, що після бацьки може змінитися білоруський лідер, — і на цьому край. А потенційним диктаторам Білорусі вигідно заручитися підтримкою сусіда, не за “слов’янську дружбу”, звичайно, а за конкретні поступки, які не хоче робити Росії Лукашенка.

Третім сценарієм цілком може стати арешт керманича, який буде інспірований його найближчим оточенням. Після чого його публічно судитимуть за зниклих безвісти колишніх високопосадовців і людей, що не хотіли миритися з багаторічною диктатурою бацьки. Тут цілком можливі два варіанти. Або арешт виконуватиметься силами білоруського КДБ чи армією, або з Москви надсилається навчений спецназ, який прийде вчасно на допомогу повсталому проти диктатора народу.

Парадокс правління Лукашенки полягає в тому, що він не може дозволити собі відмовитися від влади, поки живий. Адже в цьому разі він змушений буде відповідати за всі свої злочини. Тому бацька готовий боротися до останнього і шукатиме собі союзників будь-де, лишень би уникнути відповідальності за скоєне.

Не виключено, що Лукашенка, в якого дуже добре розвинена інтуїція політичного виживання, зробить спробу не допустити втілення сценаріїв Москви. Тому досить-таки ймовірно, що невдовзі після 4 березня в Мінську розпочнуться кадрові перестановки в силових органах, і особливо у любому бацькові КДБ.

Розгортання сценарію цієї гри може бути досить швидким. Адже Кремль має встигнути до того часу, як Аляксандр Ригорович встигне отримати необхідну підтримку від Китаю. За цієї ситуації Лукашенка здатен погодитися на всі попередні умови китайської сторони, щоб зберегти свою владу.

Який із сценаріїв буде втілений у Білорусі, наразі сказати складно, і, найімовірніше, цього не знають і в Москві. Оскільки дуже багато зовнішніх чинників можуть вплинути на конкретне рішення. Нині ж для України дуже важливо відстежувати те, що Путін робитиме з Білоруссю. Вже сьогодні можна з упевненістю сказати, що Білорусь стає полігоном випробування політичних сценаріїв і ці відпрацьовані білоруські сценарії Кремль, можливо, застосовуватиме і в Україні.

І хоча зовсім не факт, що путінській режим намагатиметься реалізувати в Україні ті самі схеми, але фактично перелік сценаріїв, наведений для Білорусі, є правильним і для України. Беручи ж до уваги, що як Лукашенка, так і Янукович переймаються лише технічними проблемами, цебто: забезпеченням охорони ближнього, середнього і дальнього кола, контррозвідувальними й іншими заходами, але не переймаються системно цією проблемою. Особливо не в сенсі охорони Януковича, а в сенсі охорони інтересів України.

А з цим наразі великі проблеми. Адже за останні кілька місяців Віктор Янукович на порожньому місці зумів побити горщики з Європою. Отже, ізоляція, причому інспірована владою України, зростає, а щодо дружніх відносин із Росією наявні неабиякі проблеми. Про що свідчать ті самі газова і продуктова війни, котрі наразі тривають.

Тож “новий” та окрилений своєю третьою президентською каденцією Владімір Путін цілком може спробувати розіграти карту “хвиль революцій” собі на користь. Тобто інспірувати революції й у Білорусі, й в Україні п’ятою прокремлівською колоною і зробити вигляд, що в цих країнах народні революції уже відбулися. Звісно, із захопленням влади ставлениками ФСБ і ГРУ.

Про те, що це не зовсім фантастично, свідчить промовистий факт. У нашій уже незалежній Україні 1992 року за лічені дні були захоплені національні святині: Києво-Печерська і Почаївська лаври і тисячі православних храмів по всій Україні. А також, по суті, захоплена Українська православна церква як інституція. І, найголовніше те, що захоплені саме названими силами, котрим вдалося нейтралізувати, а то й залучити на свій бік українські спецслужби.

Про те, що події можуть розгортатися саме за цим сценарієм, побічно свідчать також і події в Москві. Адже якраз напередодні президентських перегонів і в день їхнього проведення були влаштовані масштабні масовки так званих прихильників Путіна, котрі буквально за лічені хвилини після завершення заходів зникали в автобусах і вивозились. Це нетипово для справжніх масових заходів, а властиво саме спецопераціям.

Тож перед українським демократичним політикумом постають дуже нагальні та конкретні завдання. Можливо, зараз уже просто бракує часу на обдумування красивих гасел і того, хто буде гетьманом України. Настає доба рішучих дій. Імовірно, саме ця доба народить нову плеяду діячів українського політикуму.

Віктор КАСПРУК