Багата держава — бідні громадяни

За даними щорічного Quality of Life Index, який публікує ірландський часопис International Living, у загальносвітовому рейтингу якості життя Україна за рік із 68-го опинилася на 73-му місці, потрапивши до однієї групи з такими державами, як Намібія (72), Ботсвана (74) та Тринідад і Тобаго (75).

Причому за економічним критерієм Україна перебуває у трійці найгірших країн. Позаду — лише Зімбабве і Сомалі. За даними видання, вартість життя в Україні значно вища, ніж у США, й анітрохи не нижча, ніж у сусідній Польщі. Цікаво, що Росія, маючи набагато більший потенціал, посіла аж 118-те місце.

Олігархізація + мілітаризація

Мільярди, зароблені російськими громадянами, не можуть бути використані ними, оскільки концентруються в руках вузького прошарку олігархії та держави, що має власні плани щодо їх застосування. Вони накопичуються на закордонних рахунках, інвестують зарубіжні економіки, вкладаються в дорогу нерухомість в елітних місцях світу та самої Росії. Все це замість того, щоб інвестувати у розвиток виробництв товарів та послуг, яких потребує широкий російський загал.

За умов наявної в РФ соціально-економічної парадигми розвитку вкладати кошти у виробничий сектор недоцільно. Те, що понад 100-мільярдний профіцит зовнішньої торгівлі Росії начебто позитивно вирізняється на тлі України, свідчить не так про успішність розвитку країни, як про відставання споживання. А це, своєю чергою, є прямим наслідком нерівномірності розподілу отриманого національного доходу: широкий загал просто не має достатньої купівельної спроможності, щоби придбавати потенційно вироблені на внутрішній ринок товари.

Олігархи діляться лише з державою. Однак в умовах авторитаризму навіть ті кошти, що надходять до бюджету, витрачаються не в інтересах більшості суспільства, а на нарощування озброєнь та втягування країни у чергове військове протистояння із НАТО. Такою є плата росіян за пасивну підтримку реваншистської ідеології нинішнього керівництва та ілюзію великої Росії.

Авторитарна стабільність путінської Росії стимулювала вилив негативних емоцій своїх громадян шляхом підігрівання великодержавних настроїв та створення образу ворога. Так легше відвернути увагу звичайних росіян від того, що вони насправді не беруть участі в розподілі національних багатств. Ілюзія багатої, сильної, стабільної держави все ще відволікає їх від реальної власної бідності.

Саме із внутрішньополітичних мотивів усі ці роки режим Путіна — Мєдвєдєва був зацікавлений у розгортанні пародії на другу холодну війну. Втягування РФ у чергове військово-політичне протистояння із НАТО, безперспективне з погляду майбутнього російської держави і суспільства поготів, водночас може не лише забезпечити підтримку влади за рахунок підживлення традиційного образу зовнішнього ворога, а й на певному етапі послабити негативні наслідки поступового вичерпання нафтогазових ресурсів.

Гідну заміну їм у Росії вже зараз шукають у іншій галузі, потенціал якої ще далекий від повного використання, — у військово-промисловому комплексі. Так, саме мілітаризація, яку пов’язують із необхідністю захисту від “ворожого” оточення, може надати на певний час другого дихання російській економіці. Приклади цього є і в російській, і в європейській історії. І сталінський, і гітлерівський режими саме за її допомогою досягнули у 30-х роках минулого століття випереджальних, порівняно із демократичними країнами, темпів економічного “зростання”.

Дарма, що те зростання може бути нетривалим, адже згодом виявлялося, що їздити на роботу на танках або харчуватися набоями неможливо. Так само, як і досвід значно потужнішого за сучасну Росію СРСР продемонстрував його економічну неспроможність протистояти набагато слабшому від сучасного НАТО. Про це стане відомо пізніше.

Соціальна “політична нестабільність” в Україні

Діаметрально протилежна ситуація складалася до останнього часу в Україні.Хоч рівень доходів звичайних громадян в Україні залишався низьким, однак темп їхнього зростання впродовж 2000—2008 років випереджав відповідні показники у РФ навіть попри те, що темпи підвищення ВВП поступався аналогічному в сусідній державі. Галузі, зорієнтовані на задоволення внутрішнього попиту (харчова, деревообробна, машинобудівна), в Україні розвивалися випереджальними, порівняно із Росією, темпами.

Отже, національний дохід у нашій “бідній” країні розподілявся рівномірніше, ніж у “багатій” Росії. Причина полягала в тому, що “політична нестабільність” у демократичній Україні змушувала політичну еліту розширювати соціальну зорієнтованість державної політики, щоби продовжити своє політичне життя. Зобов’язання, які політична еліта брала на себе перед кожними попередніми виборами, хоч і не повністю, але доводилося виконувати. Це особливо помітно нині, на тлі дуже низького коефіцієнта їхнього виконання нинішньою “стабільною” українською владою.

У підсумку, хоч “середні по лікарні” показники доходів у Росії напередодні світової економічної кризи були вищими за українські, і наші заробітчани освоювали усі традиційно прибуткові для некваліфікованих працівників місця роботи у сусідній державі, рівень соціальної захищеності найбільш вразливих верств суспільства в “бідній” Україні був вищим. Наприклад, мінімальна заробітна плата 2008 року в РФ становила лише 2300 руб. (460 грн), коли в Україні було 515 грн, а мінімальна пенсія — 1260 руб. (252 грн), натомість в нашій країні — 470 грн. Щоби зрозуміти реальну вартість цих показників, варто пам’ятати, що офіційний прожитковий мінімум у РФ на той час для працездатних становив 4,33 тис. руб. (866 грн), а для пенсіонерів — 3,19 тис. руб. (638 грн).

Виявляється, українська “постійна політична нестабільність” все-таки мала незаперечні соціальні переваги над встановленою авторитарним тиском російською “багдадською стабільністю”. Хоч в Україні і не було таких можливостей утримувати соціальний стандарт, як у Росії, проте був стимул робити це, якого немає у Росії і який сьогодні знищує режим Януковича і в Україні — демократичний принцип змагальності за владу політичних сил.

У чиїй “тумбочці” шукає гроші Янукович?

За кілька днів до президентських виборів Віктор Федорович доволі оригінально відповів на чергове запитання “набридливих” журналістів про те, де він планує взяти гроші на реалізацію усіх своїх передвиборчих обіцянок: “В тумбочці!” Відтоді минув майже рік, і вся країна могла наочно спостерігати, в чиїй тумбочці президент шукає необхідні людям гроші, і те, кого під поняттям “люди” він має на увазі.

Річ у тім, що нинішня владна команда ніколи не приховувала свого захоплення суспільно-політичною та соціально-економічною моделлю, яка сформувалася в Росії в останні роки. Нинішньому голові держави завжди імпонувала помпезність владних інститутів і стиль життя кремлівської еліти, зовнішні ознаки “процвітаючої”, “сильної” та “стабільної” держави. Імпонували всі ці ознаки і значній частині українського суспільства, яка підтримала чинного президента на останніх виборах.

Різниця лише в тім, що на відміну від Януковича та його найближчого оточення, мільйони прихильників не помічали чи не хотіли помічати того, що приховується за лаштунками того процвітання сусідньої держави. Вони не розуміли, що впроваджуватися будуть принципи розподілу національного доходу, а сам його розмір, за зорієнтованого на екстенсивне споживання наявних ресурсів режиму, залишатиметься таким самим.

У результаті, гроші уже шукають у “тумбочках” абсолютної більшості українців. Поки-що із використанням більш-менш цивілізованих методів, як от: зростання цін за одночасного заморожування доходів, збільшення пенсійного віку, обмеження трудового законодавства, посилення податкового тиску (в тому числі й прихованого) на самозайнятих громадян. При цьому умови для ведення великого бізнесу, особливо ж наближених до влади олігархів, а також для шикарного життя можновладців уже створені. Тут немає нічого дивного, оскільки це логічний наслідок впровадження в Україні російської соціально-економічної моделі “Багата держава — бідні громадяни”.

Олександр КРАМАР