Арабський світ: від революції до реакції

Рада безпеки ООН зібралася на позачергове засідання з метою обговорити ситуацію в сирійському місті Хама. Там вже майже тиждень тривають кровопролитні бої між повстанцями та урядовими військами. За даними видання New-York Times, в Сирії з березня 2011 року в протистоянні з урядовими військами загинуло вже більше 1600 людей. Президент Асад не думає зупинятися та йти на переговори з повстанцями.

4 серпня президент нарешті погодився запровадити багатопартійну систему в країні, проте опозиція вже відкинула цей план і звинуватила в владу в тому, що вона намагається розколоти її і змусити людей розійтися по домах. Навіть початок священного місяця Рамадану не змусив опозицію здатися.

Крім того, влада намагається активно перекрити усі канали інформації. Найбільші інформаційні агентства світу зараз не мають потрібних даних про те, що саме відбувається в країні. І особливо в місті Хама. Там влада діє за класичним сценарієм придушення арабських революцій, який випробували вже в Ємені та Лівії. Територія, яка контролюється демократами, відрізається від зовнішнього світу, і починається воєнна операція з розгону демонстрантів із використанням танків та авіації.

Так сталося і в Ємені, коли президент витримав обстріл свого палацу, а потім придушив революцію, пішовши на певні поступки, проте відмовився зректися влади і продовжує правити досі.

Арабські диктатори розуміють, що для своїх дій потрібно вибрати правильне інформаційне тло. Адже повстання в Сані проходило на тлі розгортання активної фази операції в Лівії. Тоді увесь світ спостерігав за тим, як НАТО і повстанці намагаються скинути Муамара Кадафі і за єменську революцію вболівали небагато країн.

Тепер Дамаск використав як інформаційне прикриття новину про початок судового процесу над колишнім президентом Єгипту Хосні Мубараком . Каїр залишається одним із центрів арабського світу, і тому усі дивляться на нього як на зразок. Там почали розглядати провину першого диктатора, який втратив свою владу внаслідок демократичної революції взимку 2011 року. Засудження цього політика означатиме, що нове єгипетське суспільство не боїться влади військових, а іншим диктаторам варто задуматися над демократичними реформами.

Але Мубарак покинув суд і відкидає усі звинувачення, а сам судовий процес дуже млявий. Водночас армійські підрозділи силою розганяють демонстрантів з центральної площі Каїру — Тахрір. Тому видно, що військові не прагнуть віддавати свого колишнього лідера під суд, а демократи не знають, як це зробити і утримати владу.

На цьому тлі сирійці проводять операцію з придушення революції. Це зайвий раз доводить, що в арабських країнах почався період реакції. Тепер демократам не варто сподіватися на мирну зміну влади. Вони вже спробували у більшості країн, які виглядали ослабленими, і в багатьох зазнали невдачі. Після успіхів в Тунісі та Єгипті революції почали різко радикалізуватися.

Переломною точкою, на думку експертів Ради з міжнародних відносин, стало протистояння в Лівії. Там людей одразу почали розстрілювати з літаків, а лідер країни Муамар Кадафі назвав їх терористами і почав війну. Арабські країни чекали реакції НАТО та США, знаючи, що політичний режим в Тріполі вже набрид Європі. Але реакція була досить несподіваною. Вашингтон заявив, що не буде втручатися в цю війну, адже вже має дві кампанії в Іраку та Афганістані, на які ідуть усі наявні ресурси. Тоді ЄС вирішив взяти ініціативу в свої руки і допомогти повстанцям скинути диктатора. Проте за 4 місяці європейці не досягли великого успіху: вони закрили повітряний простір над Лівією та постійно бомбардують позиції урядових військ, але повстанці не спроможні вести результативну війну на землі. Крім того, Європа не прагне починати військову інтервенцію в повному обсязі. Тому Кадафі поки почувається досить упевнено.

Уряди арабських країн зрозуміли, що ЄС та США занадто зайняті, аби встановлювати демократію по всьому світу, можуть лише закликати їх до миру і не готові на реальні дії. Тому можна особливо не звертати на них уваги. Саме тому придушення повстань у Ємені і в Сирії в березні 2011 року пройшло малопоміченим для Брюсселю чи Вашингтону.

Зараз ситуація дуже схожа. На захист президента Башара Асада стали Китай та Росія. Москва давно розглядає сирійський режим як свого союзника на Близькому Сході і великого споживача російської зброї. Ця тенденція склалася ще за СРСР, коли Дамаск активно озброювався проти Ізраїлю. Тому різка резолюція проти влади Сирії не знайшла підтримки в Раді Безпеки ООН.

Поки прийнята лише поміркована резолюція, суть якої полягає в заклику припинити збройну боротьбу та почати переговори. Це підтримали усі країни Ради Безпеки, проте звідти зникла вимога заморозити рахунки головних чиновників Сирії та ввести проти неї торгівельні обмеження.

Конфлікт в Сирії показав, що можливості арабських революцій майже вичерпалися. Демократичні сили змогли повалити кілька диктаторських режимів. Проте виявилися неспроможними сформувати життєздатні уряди та вгамувати політичний хаос. А кілька країн перебувають в стані громадянської війни, чи на її межі. Тому регіон, схоже, переходить в нову фазу реакції з боку військових, які тримали в ньому владу продовж кількох десятиліть.

Павло СИВОКІНЬ