Антимонопольний комітет України. Як закрити кадровий вхід для корупціонерів і “своїх людей”

Днями голові Антимонопольного комітету України Павлу Кириленку повідомили про підозру в незаконному збагаченні та недостовірному декларуванні. Черговий корупційний скандал збурив суспільство і вкотре відкрив дискусії про тотальну корумпованість високопосадовців. Однак АМКУ — одна з небагатьох державних інституцій, яка потребує не тільки кадрових, а й системних змін.

Антимонопольний комітет — це орган, який має стояти на захисті конкурентного бізнесу та чесних публічних закупівель. Це свого роду бізнес-суд, нормальна робота якого допомагає розвитку економіки та впливає на формування сприятливого інвестиційного клімату в державі.

То чому бізнес-суд не працює? Яких змін потребує АМКУ, щоб ця інституція стала дієвим інструментом для розвитку держави, а не наповнення кишень провладного бізнесу?

Комітет у його теперішньому складі діє відповідно до закону, ухваленого 1993 року, ще за часів президентства Кравчука й до прийняття Конституції. Звісно, до нього вносили зміни, але загалом він є морально застарілим і потребує оновлення, зокрема в контексті євроінтеграції. Ба більше, окремі його положення суперечать Основному Закону.

Антимонопольний комітет є колегіальним органом, у складі якого діють голова та вісім державних уповноважених.

Голову АМКУ, згідно з Конституцією, призначає Верховна Рада за поданням президента України. Порядок призначення державних уповноважених визначений лише профільним законом. Їх на посади пропонує голова АМКУ, подає на призначення прем’єр-міністр, а призначає президент. Тут головне — не загубитися в довгому ланцюжку пропозицій і подань та нічого не переплутати. Бо це повноваження президента не передбачене Конституцією й ставить АМКУ в залежність від нього.

Суб’єкт призначення членів Антимонопольного комітету не відіграє визначальної ролі, якщо законодавством передбачено чітку, зрозумілу й прозору процедуру добору кандидатів. Тож варто пильніше придивитися до критеріїв, яким мають відповідати претенденти на посаду голови й державних уповноважених АМКУ, а також до підстав для їх звільнення, що є елементом гарантій незалежності всього органу.

Але придивлятися насправді нема до чого, бо закон не висуває жодних вимог до особи, яка має очолювати АМКУ, та містить дуже короткий перелік вимог до потенційного державного уповноваженого: вік — 30 і більше років, вища освіта, “як правило, юридична чи економічна”, стаж роботи за фахом — не менш як п’ять років протягом останніх десяти років. За такого підходу будь-який юрист чи економіст після досягнення відповідного віку може претендувати на роботу в цьому досить важливому та впливовому органі й виконувати повноваження протягом 14 років (у разі призначення на дві каденції).

Відсутність бодай примарного конкурсного добору й чітких вимог до кандидатів призвела до того, що за 30 років існування Антимонопольного комітету його очолювали особи з різних сфер і з різним професійним бекґраундом.

За часів Януковича головою АМКУ був Василь Цушко, який між двома каденціями Юрія Луценка ще встиг побувати міністром внутрішніх справ. Сам Кириленко є вихідцем із прокуратури. Двоє його попередників — Юрій Терентьєв та Ольга Піщанська — прийшли до Антимонопольного комітету з бізнесу. На конфлікт інтересів і можливу заангажованість таких керівників, очевидно, ніхто не зважав, бо закон не зобов’язує на це зважати. Цікаво, що Терентьєв і Піщанська з 2012 до 2015 року разом працювали в одній криворізькій компанії.

Щодо зазначених у законі підстав для звільнення голови й державних уповноважених АМКУ, то їх перелік теж можна вмістити в одному реченні. Це закінчення строку повноважень та порушення порядку розкриття інформації про контакти з олігархами. Голову АМКУ ще можна звільнити за скоєння злочину.

Із порушенням порядку розкриття інформації про контакти з олігархами теж, м’яко кажучи, є невеличка проблема. Щоб члени АМКУ мали змогу повідомляти про такі контакти, бодай одну особу має бути юридично визнано олігархом і внесено до відповідного реєстру. Однак Закон проти олігархів (Закон “Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)”), ухвалений іще 2021 року, — це лише декларативний папірець. Щось на кшталт красивої грамоти в рамочці за перемогу на шкільному конкурсі витинання сніжинок із паперових рушників. Він не діє, бо немає реєстру олігархів, Венеційська комісія його розкритикувала, а влада технічно про нього забула. Хоча виконання цього закону є однією з важливих євроінтеграційних вимог.

Отже, підстав для звільнення членів АМКУ по суті немає. Ба більше, у складі комітету може опинитися будь-який корупціонер після вироку суду, якщо суд окремо не заборонить обіймати такі посади. І це породжує в них відчуття безкарності й уседозволеності.

Отже, реформування АМКУ вже не тільки назріло, а й перезріло. Особливо зараз, коли Україна стала на крок ближчою до членства в ЄС, а тому має імплементувати європейські моделі формування та забезпечення конкурентної політики. Венеційська комісія у висновку щодо Закону проти олігархів теж рекомендувала, так би мовити, вдосконалити діяльність антимонопольного органу, щоби знизити вплив олігархів на економічне життя. Втім, і в Україні після 2014 року вже було сформовано й реформовано чимало державних органів, тому за моделями та варіантами рішень можна далеко не ходити.

Та хоч би яку модель реформування Антимонопольного комітету взяли за основу, однозначно необхідно докорінно змінювати сам закон, що регулює його діяльність. Потрібно передбачити чіткі вимоги позитивного й негативного добору кандидатів на посади голови та державних уповноважених АМКУ, тобто не лише чіткіше визначити вимоги до того, хто може бути у складі комітету, а й виписати застереження щодо осіб, які за жодних обставин не мають потрапити туди. Крім того, Конституція не обмежує можливостей проведення конкурсного добору на ці посади й добору голови АМКУ з-посеред призначених державних уповноважених.

Необхідно обмежити повноваження членів Антимонопольного комітету однією каденцією, щоби, формуючи конкурентний клімат для розвитку бізнесу в Україні, жодна особа не вростала в крісло. Також необхідно сформувати адекватний перелік підстав, за яких і голова, й державні уповноважені АМКУ можуть бути звільнені. Й ці підстави точно не мають обмежуватися порушенням мертвого закону проти олігархів.

Звісно, всі ці зміни не дадуть стовідсоткової гарантії, що корупцію в антимонопольній сфері буде остаточно подолано. Прикладом цього є судова система та кейс колишнього голови Верховного суду. Однак це не означає, що зміни не потрібно впроваджувати. Вони точно гарантуватимуть, що кириленки не потраплятимуть до складу Антимонопольного комітету, а конкуренція у бізнесі та закупівлях стане реальнішою й досяжнішою та відкриє більше можливостей для розвитку економіки в Україні. 

Ольга ПІСКУНОВА, експертка з антикорупції Центру політико-правових реформ, кандидатка юридичних наук