12 кроків назустріч “демократії по-українськи”

Згадаймо: ще недавно розмови про те, що вслід за Росією, Білоруссю, Казахстаном, Азербайджаном та іншими країнами пострадянського простору (за винятком, ясна річ, держав Балтії) в Україні будуватиметься свій різновид “суверенної демократії”, видавалися просто розмовами.

Потім вони почали кристалізуватися у щось на кшталт недоведеної теореми із новітнього життя постпомаранчевої держави. Ну, а недавні вибори до місцевих і регіональних органів влади, видається, цілком наочно довели цю політичну теорему, перетворивши її на аксіому.

Реалізується це доведення за допомогою низки послідовних кроків, які впевнено й гордо здійснює влада, що “не жене порожняк”.

Крок перший: незадовго до виборів законодавчо змінюється виборча система з тим, щоб вона була оптимальною для владної партії на цей момент. А на додачу закладаються такі норми формування виборчих комісій усіх рівнів, щоб підрахунок результатів голосування був правильним.

Крок другий: ближче до виборів відповідні виборчі комісії або/та суди знімають з перегонів найбільш популярних і непродажних кандидатів та реєструють замість впливових партійних організацій їхні клони під тими самими назвами.

Крок третій: найбільш радикально опозиційна, освічена і непримиренна частина електорату посилено обробляється у дусі “всі вони однакові” та “голосування проти всіх — найкращий вияв твоєї громадянської позиції”.

Крок четвертий: напередодні голосування всі провідні телеканали працюють на владних кандидатів, цілком випадково влаштувавши саме на цей час їхні “звіти”, “зустрічі в прямому ефірі” та “прес-конференції”.

Крок п’ятий: з якогось дива у день голосування персонал виборчих дільниць працює косо і криво, утворюються величезні черги за бюлетенями для голосування, тому чимало нетерплячих виборців, в основному молодих, ідуть геть, не бажаючи витрачати півдня на стояння в таких чергах — тим більше, що саме у цей день купа безплатних концертів, показів фільмів і розпродажу товарів за зниженими цінами.

Крок шостий: закордонні спостерігачі (буде зроблено все належне, щоб їх було не так багато) виїздять — за рідкісним винятком — тільки на ті виборчі дільниці, де усе тіп-топ, більш-менш нормально; зрештою, були ж показові колгоспи і радгоспи в час Голодомору, куди возили західних “корисних ідіотів” (вислів Леніна).

Крок сьомий: проводиться одразу декілька екзит-полів, ледь не до десяти, якщо йдеться про загальноукраїнські вибори, або два-три, якщо мова про ключові міста і регіони на місцевих і регіональних виборах. Таким чином серед “правильних” даних губляться або нівелюються “неправильні”.

Крок восьмий: на тих дільницях і в тих округах, де попри все результати голосування відхиляються від “справної цифри”, починаються дивовижні пригоди бюлетенів та протоколів із “мокрими печатками”: то вони зникають, то знову знаходяться, то фігурує одна цифра, а після “уточнення” — зовсім інша, яка відрізняється в кілька разів від попередньої.

Крок дев’ятий: всі спроби оскарження результатів виборів відбиваються на рівні судів (невже ж даремно “судову реформу” проводили, чи не так?).

Крок десятий: після формування фракцій у радах усіх рівнів з’ясовується, що всупереч суворим настановам керівництва, більшість опозиційних депутатів голосує синхронно з депутатами від владної партії.

І навіть якщо станеться диво й переважне число депутатів наступного парламенту не належатиме до цієї партії, все одно керівництво Верховною Радою опиниться у потрібних руках і парламентарії (точніше, їхні картки) голосуватимуть так, як треба.

Крок одинадцятий: невдовзі по обранню й складанню присяги мери від опозиції та обрані від неї депутати почнуть складати партійні квитки, щоби, мовляв, служити всім громадянам, а не одній партії. В той же час жоден персонаж від владної партії такого не зробить.

Крок дванадцятий: яким би не був результат виборів, усе залишиться на своїх місцях, всі важелі — у надійних руках, але можна буде відрапортувати Заходу про чергове торжество демократії... ясна річ, з дрібними недоліками, які, втім, не затьмарюють загальну картину.

Ну, а для тих, хто надто пручається, на всіх етапах додаються інструменти силового впливу. Як-от на виборах ректора Донецького університету.

Чи ще хтось сумнівається після подій, які сталися останнім часом навколо обрання керівника цього вишу, що результати будь-яких виборів будь-якої серйозної посадової особи у будь-якій сфері врешті-решт виявляться “правильними”?

І зверніть увагу: є “правильні” донецькі, котрих розставляють на всі керівні посади у державі (хто там іще залишився “нагорі” після відставки Стельмаха з посади керівника Нацбанку?), а є “неправильні”, яких звільняють з посад, віддають під суд, б’ють, а в разі потреби — і вбивають (хтось згадає Євгена Щербаня, а хтось — Ігоря Александрова).

Втім, схоже, відтепер “неправильні” донецькі не матимуть шансів бути обраними. Ідеться про депутатство чи ректорство, — на кожного знайдеться свій демократичний механізм...

При цьому, звичайно, не порушуватимуться формальні ритуали: конкуренція кандидатів, багатопартійність (a la покійна НДР або нинішня КНР), дискусії, різні програми, кільканадцять опозиційних видань загальним накладом 100 тисяч примірників, мітинги протесту по тисячі осіб тощо.

І конечна неможливість ротації владних верхів інституційними засобами (написати словосполучення “владних еліт”, як належало б, виходячи з теорії модерного неототалітаризму, не піднімається рука...).

І поблажливо-критична настанова Заходу: звичайно, у вас є недоліки, порушується свобода слова, але ж сильна влада... стабільність... прогнозованість... економічне зростання... поганенькі, але реформи... дружба з Росією і відсутність прагнень до НАТО... І без такої брутальності, яку дозволяє собі Лукашенко... Нехай...

Звичайно, побудова “демократії по-українськи” за описаними алгоритмами має перед собою не саме тільки бажання сподобатися Заходові й одержати від нього преференції (це ціль тактична), а воістину грандіозну стратегічну ціль — закріпити на осяжну перспективу чинний стан справ у владних механізмах, тобто монопольне панування в країні за допомогою цих механізмів одного клану й кількох “сімей”, які становлять його серцевину.

Для цього слід так “запресувати” населення України, так його обробити, щоб абсолютна більшість громадян перестала ними бути, тобто змирилася із залежністю від “правильної” влади і наочно переконалася, що інституційним чином, тобто через будь-які різновиди виборів та референдумів, не можна змінити ані владу як таку, ані навіть найбільш одіозних персонажів у ній.

Не вашого розуму справа! — ця формула не таких давніх часів зацвіла буйним цвітом під час реалізації формули “демократії по-українськи”.

Якихось же нещасних кілька відсотків “вічних бунтарів” системі не страшні, тим більше, якщо вона має в руках економічні важелі, тобто в будь-який момент може позбавити їх роботи (хай живе новий Трудовий кодекс!), житла (слава Житловому кодексові з відповідними формулюваннями!) і звинуватити у несплаті податків (Податковий кодекс скоро увійде у дію...).

А якщо хтось із іноземців матиме якісь претензії, то можна й згадати слова доктора Йозефа Геббельса, хіба що замінивши ім’я та прізвище: “У фюрера Райху Адольфа Гітлера є абсолютна одностайна підтримка всього німецького народу, яка ще демократія потрібна західним демагогам?”.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ