“Інший Челсі”: донецькі реалії німецькими очима

З часу прем'єри картини “Інший Челсі” на київському фестивалі документальних фільмів Docudays минуло вже два місяці, а довкола неї все ще точаться дебати у ЗМІ та Інтернеті. Одні вважають, що німецький режисер Якоб Пройсс змалював жителів Донецька у занадто темних тонах, а інші впевнені, що його фільм правдиво відображає не лише донецькі, але й загальноукраїнські реалії.

17 травня фестиваль Docudays організував повторний перегляд фільму та зустріч із його режисером у столичному Будинку кіно. Стрічка зібрала повний кінозал, а фінальні титри супроводжувалися оплесками глядачів. Зворушений теплим прийомом, Якоб Пройсс довго розповідав про свою любов до Донецька та обурювався лицемірством місцевих чиновників і багатіїв.

“Вышел в степь донецкую парень молодой...”

Молодий німецький режисер Якоб Пройсс нагадує той тип західного інтелектуала, який у дитинстві начитавшись Толстого та Достоєвського, вирушає до Росії “пізнавати істину”. Пройс давно і міцно прикипів до пострадянського простору. Він прожив два роки у Росії, де вивчив російську мову та навчився розуміти “слов'янський” гумор, а також працював спостерігачем на виборах у Казахстані, Росії та Україні.

У Донбас Пройсс потрапив пам'ятного 2004-го, коли країна розділилася на два табори — “помаранчевих” та “блакитних”. Режисер зізнавався, що не хотів приймати усталену на Заході точку зору, яка героїзувала “помаранчевих”, і демонізувала їхніх опонентів. Він захотів сам розібратися в українській ситуації, тож вирушив до Донецька знімати фільм про місцевих мешканців.

Ідея майбутньої стрічки сформувалася вже на місці. Режисер вирішив фільмувати про дві групи донеччан — дуже бідних та непристойно багатих — яких єднала любов до місцевої футбольної команди “Шахтар”. Зрештою, їхня ідентичність, усі їхні сподівання та надії, так чи так оберталися довкола “Шахтаря”. Цю місцеву специфіку Пройсс і намагався продемонструвати у своєму фільмі.

Мислити та існувати

Своїх персонажів режисер представив у анімаційних титрах, немов якихось казкових героїв (можливо, для німця донеччани саме такими і виглядали). Регіональну владу та місцевих “рокфелерів” представляв молодий секретар донецької міської ради, член Партії Регіонів Микола (у фільмі Коля) Левченко. Мультимільйонера та власника клубу “Шахтар” Ріната Ахметова режисерові зняти не вдалося, але його потужна, майже міфологічна присутність весь час проглядалась у словах та діях його протеже Колі Левченка.

У ролі простолюду Пройсс зняв працівників місцевої державної шахти — футбольного вболівальника із сорокарічним стажем Сашу, любителя веселих свят та гулянок Степановича та його коханку Валю — пишну білявку в леопардовій кофтині. Режисер навмисне послідовно монтував карди простого побуту шахтарів із виклично розкішною квартирою Колі Левченка, аби продемонструвати соціальні контрасти Донецька.

Та як не дивно, і мажор Коля, і його бідніші земляки демонстрували дивовижну світоглядну одностайність. Адже перше, що кидається у вічі — це невміння та небажання героїв картини відстоювати власну думку. Складається враження, що вона взагалі у них відсутня. Партійний функціонер Коля зізнається, що позиція Ахметова є вирішальною для нього. В свою чергу, прості шахтарі одностайно голосують, а потім підписують документи про продаж шахти, навіть не розуміючи того, що вони чинять. Зрештою, їхнє начальство і не збирається нікому нічого пояснювати, бо вважає, що працівники все одно занадто обмежені.

Складається враження, що герої фільму конче потребують однієї конкретної відповіді на всі свої життєві запитання, а також єдиної великої країни, якою був Радянський Союз, єдиної історії, до якої вони звикли, єдності правильних рішень та великого господаря над ними всіма. Тому Степанович, який не має жодних ілюзій щодо “блакитних”, підтримує Януковича, бо він вважає, що лише той може контролювати решту злочинців при владі.

Коля також осмислює життя з позиції сили. Він досить відверто каже, що в Україні правоохоронці захищають лише тих, хто кермує державою, а на опозицію чекатимуть в'язниці. Також він стверджує, що вороги Партії Регіонів будуть покарані. Зйомки велися 2009 року, тож ці слова сприймаються як своєрідна передвиборча програма.

Зрештою, герої картини зовсім не прагнуть якихось змін у політиці та житті. Для них найголовніше, щоби Донецьк справив позитивне враження на решту України та близький-далекий закордон. І в цьому йому допоможе футбольний клуб “Шахтар”.

Поля футбольних баталій

Усе життя персонажів стрічки підпорядковане матчам улюбленої команди. Вони стежать за кожною грою, сприймаючи перемоги “Шахтаря”, як свої власні життєві перемоги. Навіть Коля Левченко, який не дуже любить футбол, все ж їздить разом із Ахметовим на закордонні матчі. Для нього це не лише спосіб висловити свою відданість господарю, але ще й ознака “престижу”.

Саша та Степанович мріють, щоби їхню шахту купив Ахметов, проте той заклопотаний будівництвом дорогого сучасного стадіону. Скляний гігант стадіону різко контрастує із підкопченими потрісканими панельками, проте донеччани все одно радіють його відкриттю. Всі, здається, погоджуються, що найголовніше — це зовнішній ефект, а впорядкування шахт та благоустрій міста можуть зачекати.

Футбол скидається на місцеву квазірелігію. Скажімо Валя, почувши церковні дзвони, хреститься і загадує бажання. Вона вважає, що цей ритуал допоможе “Шахтарю” виграти наступний матч. Перемоги команди у кубку УЄФА герої чекають як другого пришестя, проте омріяний приз нічого не змінює у їхньому житті.

Взагалі, фільм Пройсса наповнений важливими і промовистими деталями. Режисер підмічає, з яких чашок п'ють чай його герої, якому одягу надають перевагу, які салати готують, який коньяк розливають, в яких живуть будинках. Він знімає іконку, яку шахтарі повісили біля входу в забій — підприємство збідніло і техніка безпеки обмежується лише Божою поміччю. Пройсс фіксує нервові жести Колі, який постійно відповідає на телефонні дзвінки, записує монолог Левченка про штори, які, на його думку, у донецьких шевців значно гірші, аніж у п'ятизірковому венеційському готелі.

Взагалі, за своїм реалізмом, критичністю та достовірністю змальованих характерів жителів провінції “Інший Челсі” може конкурувати із гоголівськими “Мертвими душами”.

Хтось після перегляду запитав Якоба Пройсса, чи не здаються йому наївними герої, які досить невимушено діляться таємницями зі свого життя. Та насправді наївним здається сам режисер, який щиро, по-дитячому обурюється лицемірству Колі Левченка або цинізму шахтарів. Його герої звикли до наявного стану речей, так само, як і ми, глядачі. Щоп'ять хвилин зал здригався від сміху, хоча насправді, треба би було стискати кулаки. Зрештою, як писав свого часу Гоголь: “Над ким смієтеся? Над собою смієтеся!”

Після матчу

“Інший Челсі” викликав ажіотаж не лише у простих глядачів — фільмом зацікавилося і донецьке керівництво. І попри деякі побоювання режисера, доля стрічки в Україні складається поки що вдало — її похвалив сам Рінат Ахметов, тож “Іншому Челсі” відкрилися донецькі кінозали. Звісно, багатьох глядачів зацікавила подальша доля Колі Левченка, який постав у картині у не дуже вигідному світлі. Та “блакитний” функціонер зміг обернути свою поразку на перемогу, заявивши на прес-конференції у Донецьку, що правда і щирість не можуть бути недоліком. Ахметов підтримав свого протеже.

На зустрічі після сеансу один із журналістів зауважив, що “Інший Челсі” зробив хорошу рекламу Левченку і тепер його кар'єра, з огляду на українські реалії, може піти у гору. На це Якоб Пройсс відповів: “А це вже ваша справа”. Та найсумніше, що події “Іншого Челсі” стосуються не лише Донецька. Такі ж самі люди живуть і в інших містах та регіонах України.

Анна КУПІНСЬКА