Інфляція підкралася непомітно?

Сьогодні однією з найактуальніших проблем для влади і для населення стала інфляція. Хоча ризики, пов'язані з нею, як і шляхи її приборкання, залишаються “традиційними”.

Два джерела і дві складові інфляції

У січні у президента й парламентської опозиції з'явилися спільні мотиви для критики уряду: збільшення індексу споживчих цін у перший місяць року становило 2,9% — найвищий показник січня із 2000 року.

Автори критичних зауважень і керівних вказівок забули, що інфляція в Україні із вересня минулого року щомісячно перевищує 2%, тому до річного перерахунку в 19% (із січня до січня) теперішній уряд причетний дуже й дуже опосередковано. До того ж, інфляційні фактори почали виявлятися не цього року, а ще за часів попереднього уряду.

Складність поточної інфляційної ситуації зумовлена збігом у часі дії низки факторів. Високі соціальні виплати, що супроводжують в Україні перманентні виборчі марафони, загальний ріст доходів, а також стрімке розширення споживчого кредитування — все це суттєво вплинуло на зростання попиту і купівельної спроможності.

Зазначимо, що в таких умовах саме відкритість української економіки і достатня свобода для товарних потоків (важливі кроки у цьому напрямку були зроблені ще 2005 року) пом'якшили інфляційний тиск на споживчих ринках, тому що динаміка формування вітчизняної доданої вартості суттєво відстає від динаміки доходів.

У той же час різке подорожчання імпортованих ресурсів (перш за все газу — в понад 3,5 рази за останні три роки) не тільки призвело до значного збільшення витрат домогосподарств, але й сформувало (і продовжує формувати) важкий інфляційний тягар випереджуючого росту цін виробників. Нагадаємо, минулого року при споживчій інфляції в 16,6% ціни виробників збільшилися на 23,3%.

Триваюче зниження результативності й ефективності агропромислового комплексу (зниження збору зернових, подальше падіння продуктивності в рослинництві і тваринництві) на тлі зростаючого у світі попиту на продукти харчування не дозволяють говорити про цінову стабілізацію на продовольчому ринку.

Досить навіть цих умов, щоб стверджувати, що інфляційні ризики залишатимуться високими, принаймні у середньостроковій перспективі. І жодні адміністративні меморандуми чи політичні заяви не зможуть похитнути сталі тенденції.

Чи означає це, що Україна приречена на “інфляційну спіраль”?

Насамперед зазначимо, що навіть відносно висока інфляція не є перешкодою для економічного зростання, принаймні у середньостроковій перспективі. Так, Росія і, особливо, Туреччина на початку 2000-х забезпечували досить високе зростання навіть в умовах постійного інфляційного тиску (див. таблицю). Тому антиінфляційна політика повинна нерозривно погоджуватися з інструментами підтримки економічного розвитку.

Економічне зростання та інфляція, (до попереднього року)

Джерело: World Economic Outlook

Ніхто не заперечує значимості антиінфляційної політики. Як свідчить світовий досвід, вирішальне значення для її результативності мають раціональність і послідовність влади.

Здавалося би, президентська команда, парламентська більшість і коаліційний уряд нарешті сформовані з представників одного політичного кольору і повинні утворити єдину команду (реальну, а не в єдності якої нас постійно переконують), що здатна на швидкі ефективні (хоча часом і непопулярні) заходи, спрямовані на прискорення перетворень. На жаль, поки ми не побачили таких заходів, і, ймовірно, немає жодного політолога, який би не вказав на відсутність консолідації у владній команді, поглиблення суперечностей між її членами. На цьому тлі якось загубився навіть голос опозиції.

Тому і пошук антиінфляційних рішень радше зводиться до чергового публічного з'ясування стосунків або ж до пропозиції вжити “універсальних”, часто не призначених для цього, інструментів державної політики.

Так, неодноразово нам пропонували боротися з інфляцією шляхом ревальвації (зміцнення) гривні. Однак, по-перше, адміністрування на валютних ринках має лише короткостроковий ефект (і то — в кращому разі), якщо не підтримується активними структурними перетвореннями. По-друге, у нинішніх, ще з осені умовах підвищеного попиту в Україні на валюту, помноженої на невизначеність динаміки основних валют на світових ринках, таке адміністрування здатне сформувати нові, ще руйнівніші макроекономічні дисбаланси.

Інші антиінфляційні пропозиції стосуються припинення виплат ощадбанківських компенсацій, а також жорсткої монетарної політики Нацбанку щодо обмеження пропозиції грошей.

Безглуздо говорити, що навіть натяки на припинення виплат створять додаткову нервозність і невизначеність, а отже — лише підсилять соціальну напруженість, а з нею й інфляційні очікування. Що ж стосується монетарної інфляційної складової, то велика кількість коментарів далеко не завжди означає фахове розуміння коментаторами реального стану речей. Так, у вуста президента вклали заклопотаність тим, що в січні, хоч і скоротилися монетарні агрегати, але відбулося значне “вкидання” готівки в економіку.

Однак динаміка монетарних агрегатів сьогодні має традиційний для останніх років характер. Ба більше, монетарний агрегат “готівка в обігу” (саме та готівка) знизився з 111 млрд грн наприкінці 2007 року до 106 млрд грн (на понад 4%) наприкінці січня 2008 року.

При цьому (за той же період) депозити фізичних осіб, незважаючи на значні січневі святкові витрати, збільшилися з 164 млрд грн — до 170 млрд грн. Звичайно, можна припустити, що українці заробили гривні і розмістили частину збережень на депозитах або конвертували у валюту (тобто у будь-якому разі гривню залишили в банках). А тепер решту починають швидко витрачати, збільшуючи швидкість грошового обігу, тим самим підштовхуючи інфляцію. Але це зумовлене ціновими очікуваннями, а тому навряд чи відображає реальну монетарну ситуацію.

Тому зазначені і схожі обмежувальні антиінфляційні заходи, що мають заполітизований контекст, найімовірніше, будуть безрезультатними з точки зору цінової стабілізації, але цілком можуть призвести до гальмування економічного розвитку.

Шукаючи вихід

Вихід із “інфляційної спіралі”, вірогідно, лежить зовсім не у “приборканні”. По суті, єдино надійним способом запобігти зростанню цін є нарощування пропозиції, формування всередині країни нових доданих вартостей, розширення виробництва і бізнесу.

Поки що нова влада не виявила чітких намірів щодо сприяння бізнесові — як великому (можливості для “підтримки” якого істотно скорочуються після вступу України в СОТ), так і малому, й середньому (які, як і раніше, залишаються зарегульованим). Донині основні владні зусилля зосереджені на завданнях перерозподілу (соціальні виплати) або ресурсних (газових) питаннях без визначення реальних перспектив для бізнес-середовища, нових можливостей створення конкурентної доданої вартості.

Одним із результативних напрямків такої політики в Україні цілком може стати приватизація, що створює і зміцнює нового ефективного власника. Як не дивно, але й у приватизаційній проблематиці владні внутрішньокомандні протиріччя зіштовхуються з іншими інституціональними проблемами.

По-перше, урядові приватизаційні плани коригуються президентським Секретаріатом, що аж ніяк не сприяє позитивним інвестиційним рішенням. По-друге, Євро-2012, що здатний стати каталізатором інвестиційної діяльності, залишається на рівні декларацій (для “необхідних” 100 млрд грн інвестицій не представлений жоден інвестиційний або бізнес-проект). По-третє, хороші наміри пропускати через спеціальні закони приватизацію найбільших підприємств в умовах постійної непрацездатності парламенту позбавлені змісту (і взагалі можуть дискредитувати приватизаційний інститут). Що ставить під сумнів те, що в нинішньому році приватизацію нарешті розконсервують.

Хоча саме відкриті й прозорі для всіх інвесторів (без обмеження країни походження капіталу) конкурси, а також відсутність обтяжливих зобов'язань — є надійними джерелами формування нового конкурентоспроможного бізнесу (особливо — в умовах СОТ, де істотно скорочуються можливості звичних для нас неконкурентних способів “підтримки” підприємств). Це не тільки дозволить наповнити бюджет країни, але і створить розширену пропозицію товарів і послуг, що є діючим антиінфляційним напрямком розвитку. Поки що з жалем варто констатувати неготовність влади діяти в цьому напрямку.

Василь ЮРЧИШИН