Добробут пенсіонерів залежить від сплати пенсійних внесків

Протягом цього року неодноразово підвищувались пенсійні виплати різним категоріям пенсіонерів. Відтак щомісячні витрати на їх виплати збільшились майже вдвічі. Виплата пенсій мешканцям області здійснюється своєчасно та в повному обсязі. Основним джерелом наповнення бюджету Фонду є надходження власних коштів, які з початку року становлять більше 5 мільярдів гривень.

Основним джерелом надходження коштів до Пенсійного фонду є страхові внески, що нараховуються на заробітну плату. Чим більшою буде заробітна плата, тим більшими будуть обсяги надходжень до Пенсійного фонду.

Близьке — далеке

...Історія заводу починається у далекому 1938 році. У Країні Рад бурхливо розвивалося народне господарство, а це потребувало збільшення виробництва чавуну, прокату й сталі. Одним зі шляхів вирішення завдання був розвиток використання як сировини вторинних чорних металів. Тим-то ЦК ВКП(6) та Раднарком СРСР прийняли рішення про форсоване спорудження кількох заводів “Вторчормет”, одного з них — у нашому обласному центрі. І в травні 1938 року проект, розроблений інститутом “Гіпросталь”, було завершено, й розпочалося спорудження підприємства.

На лівобережжі, у районі залізничної станції Нижньодніпровськ-Вузол було забито перші кілочки, які окреслили межі майбутнього підприємства з переробки металобрухту для промисловості. На будівництво з'їхалися фахівці з Дніпропетровщини, Чернігівщини, Харківщини, Кіровоградщини, інших областей України.

Фактично ще в 1939 році, коли підприємство тільки споруджувалося, там стали приймати й переробляти брухт, а підготовлену шихту в залізничних вагонах відправляли на трубопрокатний завод імені Карла Лібкнехта. Протягом усього сорокового року, ще не маючи офіційного статусу працюючого, завод підготував до переплавки 100 тисяч тонн металубрухту.

До кінця 1940 року на підприємстві працювало близько трьохсот людей.

І ось настало 30 грудня 1940 року, коли державна комісія прийняла Дніпропетровський “Вторчормет” в експлуатацію.

Від перших бараків до затишних квартир

На самісінькому початку, коли спорудження “Вторчормету” ще не завершилось, але брухт уже приймали, займатися переробкою було практично нікому. До невеличких бригад сортувальників брухту приймали жителів Підгородного, Кулебівки, Ігрені, Лоц-Кам'янки та інших селищ. Стабільне виробництво важко було налагодити, через те що для робітників не було житла, а їздити здалеку людям було важко. И тоді “Головвторчормет” прийняв рішення спорудити біля заводу селище. Згодом тут виросли перші бараки — з обтинькованих глиною шпал, під рубероїдними дахами. Такими ж були й контора, їдальня.

— Звісно, це не палаци, але дайте час, будуть і палаци, — жартували люди.

Та до палаців діло дійшло ще не скоро, бо завадила війна. Тільки в 1943 році, коли область визволили від гітлерівців, у робітничому селищі відновилося спорудження житла. Але й тоді до палаців було ще далеко — всі сили віддавали тому, щоб відновити виробництво, дати притулок та нагодувати людей, які повертали до життя завод.

Аж у 1947 році було зведено перші два двоповерхові будинки. А з 1951-го протягом семи років такі двоповерхівки стали з'являтися на багатьох вулицях робітничого селища. Вони мали вже центральне опалення, водопровід, каналізацію. У спорудженні житла брали участь і майбутні новосельці.

Жителі любили своє селище, залюбки виходили на суботники та недільники, аби висадити квіти, дерева, прибрати вулиці, прокласти нові тротуари.

Незабутні часи

Вторметівці ніколи не пасли задніх і не боялися жодної роботи. І підприємство, і його трудівники неодноразово відзначалися за здобутки. Так, у 1962 році заводчанин Ілля Дмитрович Ситников постановою комітету ради Виставки досягнень народного господарства СРСР — а це була найголовніша, найпрестижніша виставка країни — був нагороджений золотою медаллю.

Наступного ж року на “Вторчорметі” виготовили й здали в експлуатацію установку для ламання чавуну зусиллям 5000 тонн, її творці Л. Головський, Н. Масенко та Г. Скринченко одержали авторське свідоцтво на винахід, а за створення і впровадження у виробництво — вперше у світі! — чавуноламальної машини з переробки чавунних масивів на вагранковий габарит її автори стали лауреатами Державної премії СРСР. Ліцензію на унікальну машину придбали ФРН, Італія, Франція, Японія.

У 1972 році бюро ЦК ВЛКСМ та президія ВЦРПС нагородили колектив підприємства дипломом — за високі показники у Всесоюзному громадському огляді використання резервів виробництва та режиму економії.

У 1973 році на базі заводу “Вторчормет” як головного підприємства було утворено Дніпропетровське виробниче об'єднання, і через кілька років Міністерство чорної металургії УРСР та республіканський комітет профспілок нагороджують колектив об'єднання перехідним Червоним прапором — за кращі показники в республіканському соціалістичному змаганні першого кварталу року.

Життя налагодилось. Здавалося, що найстрашніше вже позаду. Та й справді, що може бути страшнішим за війну? Що може бути гіршим, коли, повернувшись додому, бачиш руїни, на які ворог перетворив усе дороге твоєму серцю, дізнаєшся про загибель рідних людей? Якщо вже таке пережили, то більше, здавалося б, нічого не страшно.

До того ж підприємство працює стабільно, слава про здобутки його колективу гримить по всьому СРСР. Воно й не дивно, бо Дніпропетровський “Вторчормет” відправляє споживачам тисячі й тисячі тонн металевого брухту, який потім перетворюється на верстати, комбайни, електровози, машини, побутову техніку — на все, що потрібно країні, людям. На завод постійно надходить брухт. У 1990 році тут перероблено 1539,9 тисячі тонн брухту чорних металів.

Скажіть, на Бога, що може статися з таким індустріальним велетом, з людьми, які тут працюють?! Виявляється, може...

Ми добре пам'ятаємо піднесення, з яким усі зустріли перебудову. Свобода, демократія, волевиявлення, реформи ринкової економіки, які збагатять країну та її людей, — нарешті! На лихо, знайшлося чимало реформаторів, які перетворили країну на полігон для перевірки своїх непродуманих теорій. Усе це неминуче й не найкращим чином позначалося на роботі підприємств.

А потім Україна здобула незалежність. І знову радість била через вінця. Та не все сталося, як гадалося. Спочатку перервалися налагоджені й відпрацьовані десятиліттями економічні зв'язки, і це дуже боляче вдарило по підприємствах, не був винятком і “Втормет”. А потім різко скоротився потік металобрухту. От і вийшло, що у 1993 році підприємство переробило його всього 528,5 тисячі тонн.

Але найголовніше лихо: в країні ні на мить не припинялася колотнеча політичних сил у боротьбі за владу. Кожна виголошувала себе рятівником і кожна мала свою концепцію реформування та відродження вітчизняної економіки. А потім наставав закономірний фінал: черговий спад виробництва, черговий виток інфляції, чергова криза неплатежів...

Не обминули ці випробування й колектив “Втормету”. Підприємство, яке забезпечувало тридцять процентів потужностей переробки металобрухту по всій Україні, занепадало. Згодом настали й часи, коли питання постало руба: бути чи не бути заводові?

І тут слід сказати прямо: підприємству в усі роки щастило на керівників. Були це люди небайдужі, здатні на сміливі рішення, знавці свого діла. Нелегко було І. Перерві та С. Петренку, які очолювали завод під час його будівництва, становлення, воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. Нелегко було в різні часи І. Сошникову, В. Косенку, Г. Соломахову, А. Бобильову, П. Закорі: а як же інакше — така відповідальність за завод, за людей!

Не з медом довелося й А. Ситнику, М. Смаковському та О. Лісунову, директорствування яких прийшлося на проведення сумнівних реформ. Саме вони разом з людьми в різний час шукали й головне — знаходили шляхи виходу з кризи.

Спочатку на базі державного підприємства було створене відкрите акціонерне товариство “Дніпропетровський Втормет”. Але спад тривав. Непродумана економічна політика держави з'їдала все зароблене. Обкладання податками було таке, що мимоволі хотілося спитати творців цієї системи: де ви бачили господаря, який працюватиме собі на збиток?

Це був неприхований рекет, і здирником виступала держава. Протистояти їй самотужки підприємство не могло. І тоді дирекція приймає непросте рішення: потрібен інвестор.

Бажаючих знайшлося багато, навіть іранський шейх! Один Бог знає, яких зусиль доклав тодішній директор А. Ситник, аби “Втормет” залишився українським. І знайшов надійного вітчизняного інвестора в особі корпорації “ІНТЕРПАЙП”.

Слід сказати, що “ІНТЕРПАЙП” прийняв правильне стратегічне рішення. “Дніпропетровський Втормет” зрештою витіснив усіх неорганізованих дрібних постачальників металобрухту на Нижньодніпровський трубопрокатний завод, який також входив до складу корпорації. Як це було непросто, знає тодішній директор Микола Смаковський. Але вибір був суворий: або разом були на десятому місці в Україні за обсягами переробки металобрухту, то цьогорік — уже на другому. Ми впевнені, що Україна, в тому числі й наше підприємство, готова експортувати металобрухт, і робитимуть це уже скоро.

Підстави для такої впевненості є: торік за рішенням оргкомітету Національного бізнес-рейтингу України “Дніпропетровський Втормет” посів друге місце в номінації “Обсяг реалізованої продукції “ в галузі “Обробка металевих відходів та брухту”, а також упевнено входить до числа зробити це, мати зарплату, майбутнє, розвиватися, або...

Що таке оте друге “або”, вторметівці вже встигли скуштувати. Тож згодом інвестор переконався, що вторметівцям можна довіряти, й у результаті було створено спільне підприємство заводчан і трубників з переробки шлакових відвалів за єдиною схемою.

При О. Лісунові “Дніпропетровський Втормет” піднявся на новий щабель: були об'єднані основні цехи, і це дало змогу відчутно підвищити продуктивність праці, почалася комп'ютеризація. Але найголовніше — дирекція змогла переконати людей, що зміни на краще стабільні.

Сьогодення радує і хвилює

Переживши майже клінічну смерть, колектив підприємства зумів-таки її перебороти. Завдяки підтримці інвестора, скрупульозно виваженим й поміркованим діям дирекції, професіоналізму та згуртованості вторметівців завод уже в 2007 році переробляє 31-34 тонни брухту на місяць.

Генеральний директор ВАТ “Дніпропетровський Втормет” Олександр Внуков розповідав:

— Трубники одержують від нас брухт хвилина в хвилину, з величезною щільністю переробки й вкладання в мульду. Щодо цього перевищено нормативи якості радянського періоду, а про ці нормативи знавці кажуть як про еталон. Родзинка підприємства в тому, що нам вдалося зберегти технологічно правильну й якісну переробку брухту. Якщо у 2006 році ми лідерів у номінаціях “Прибуток”, “Продуктивність праці”, “Заробітна плата”.

Сьогодні ж перед “Дніпропетровським Вторметом” відкриваються нові перспективи, пов'язані зі спорудженням на ВАТ “ІНТЕРПАЙП НТЗ” новітнього електросталеплавильного комплексу. Створення цього сучасного напряму в металургії зажадало саме життя. Адже давно назріла необхідність усунути морально застарілий мартен — одне з головних джерел забруднення довкілля практично в центрі міста. До того ж мартени вже не можуть задовольняти зрослі потреби до якості металу.

Місце підприємства у цьому відповідальному процесі біля самісінького початку технологічного ланцюжка — він є сировинною базою металургійного комплексу. Тим-то “Втормет” та ТОВ “МЗ “Дніпросталь”, що веде спорудження комплексу, розробляють інвестиційну програму, основне завдання якої — технічне переоснащення й реконструкція підприємства, які дадуть змогу через два роки вийти на 120 тисяч тонн переробки брухту чорних металів на місяць.

Так що зараз підприємство на піднесенні. І найперше, на чому це позначилося, — це турбота про людей, які своєю працею те піднесення забезпечують. Серйозно вдосконалено систему оплати праці та преміювання. Заводчани мають гідну зарплату і знають: працюй сумлінно й якісно — одержиш відповідно, тобто тепер кожен реально бачить свою ціль.

Заводчани та члени їх сімей систематично користуються пільговими путівками, левову частку за які сплачує профспілка, а ті, хто путівку не використав, щороку одержують готівку на оздоровлення — підкреслюємо, що йдеться про кожного вторметівця. Діє на заводі й медичне страхування.

Особлива турбота про жінок: на народження первістка вони мають чотири тисячі гривень, на народження другої дитини — більше. Щомісяця до досягнення малюком трирічного віку мама одержує від підприємства доплату. Першого вересня всі вторметівські мами школяриків мають оплачуваний вихідний, аби провести дитину до школи.

Відчутну матеріальну підтримку мають і сім'ї пенсіонерів. Про ветеранів тут взагалі турбота особлива — вони мають подарунки на кожне свято і самі беруть в них участь, вони можуть звернутися зі своїми побутовими проблемами на підприємство й завжди дістануть там допомогу.

На підприємстві діє своєрідний основний закон — досконально розроблений і прорахований колективний договір, в якому передбачено ще багато соціальних гарантій. Тож не дивно, що колектив на заводі стабільний, слідом за батьками сюди йдуть працювати діти та онуки.

“Тут кожна цеглинка до мене промовляє”

Так говорить головний механік Олексій Дудко. Династія Дудків — знана й шанована на “Вторметі”. Після війни сюди прийшов працювати батько родини, фронтовик-орденоносець Петро Петрович Дудко. Сам Олексій спочатку малярничав у ремонтно-механічному цеху, а тепер от — головний механік. У ремонтно-енергетичному цеху працює бухгалтером його дружина Світлана Георгіївна, механіком у залізничному цеху — син Олександр. Двадцять років відпрацювала на заводі сестра Олексія Петровича Тетяна. У різні часи працювали тут і діти Олексія Петровича — син з дружиною та дочка з чоловіком. Про Дудків кажуть — порядні, працьовиті, відкриті й щирі люди.

Роки плинуть швидко. Немає, на жаль, сьогодні Петра Петровича, пішла за чоловіком і дружина, мати сімейства Лідія Денисівна. Але зосталося те, що вони навіки заклали в своїх дітях, а ті своїм передають: треба працювати й жити по совісті. Треба з відкритою душею радіти життю, шанувати й любити людей, йти до них з добром. Отак і живе ця велика сім'я — одна з багатьох династій, якими славний завод.

“Спасибі за те, що ви є”

З такими словами звернувся до колективу вторметівців під час урочистостей з нагоди сімдесятиліття голова Самарської районної у місті Дніпропетровську ради Василь Носульчик. І додав: спасибі за активну життєву позицію, за роботу в районі ваших депутатів, за все добро, яке ви робите людям. І від щирого серця побажав заводчанам процвітання та нових трудових звершень. До його побажань приєдналися й інші високі гості, котрі прийшли привітати колектив зі святом.

Підготовку до нього на підприємстві розпочали заздалегідь. Серед багатьох інших заходів відбувся й огляд-конкурс на честь ювілею. Кращими виробничими колективами за його підсумками визнано: бригаду НО-340-1 ЦКП БВМ А. Кравця, бригаду комплексної переробки ЦКП БВМ І. Гаврилової, локомотивну складацьку бригаду В. Каліберди, бригаду ЦПШ І. Крючкова, комплексну бригаду Нікопольського ПЗЦ “Втормет”; кращими відділами підприємства визнано: відділ закупівлі сировини на чолі з Г. Шеховцовим та планово-економічний відділ на чолі з О. Березою; а ще кращими працівниками підприємства визнано 47 трудівників різноманітних структурних підрозділів.

Усі вони разом зі своїми товаришами по праці зібралися, аби відзначити свято, дороге серцю кожного заводчанина. Слюсар-ремонтник Микола Цикало, який відпрацював на заводі понад тридцять років і нагороджений почесним знаком “За розвиток регіону”, ділився:

— Це для нас більше, ніж свято. Це як велика радість у дружній сім'ї — серце співає. Я радий і гордий, що це мій колектив, мої товариші. І кожен так відчуває, повірте. Ми раді й горді, що завод наш міцно стоїть, що на нього пішли молоді люди. Ми їм говоримо: не треба боятись труднощів, ми всього навчимо й підтримаємо. Робоча професія в умілих руках дорогого варта — з власного досвіду знаю. І щиро дякую заводу за все хороше, що він мені дав: за долю, за друзів, за все, чого в житті досяг.

...В єдиному пориванні зал підводиться, щоб привітати оплесками свого улюбленого керівника Олександра Внукова. Люди аплодують так, що, здається, розсуваються стіни. На заводі до Олександра Степановича ставлення особливе. Звідусіль тільки й чутно: Внуков — наш улюблений керівник, Внуков — то сила, Внуков насамперед дбає про людей, при ньому зросла культура виробництва, оновлюється техніка, завод набирає обертів, люди стали жити краще і кожен знає, що те краще з кожним днем буде ще ліпшим.

Розчулений таким ставленням, Олександр Степанович звертається до вторметівців:

— Я радію за нас, друзі. У нас є своє обличчя, є свої традиції, нам є чим пишатися. Упевнений, що завод ростиме й розвиватиметься далі. І зараз на цю сцену вийдуть ті, хто своєю працею плекав його трудову славу та добробут.

З нагоди сімдесятиліття відзначено багатьох заводчан.

Почесну грамоту Мінпромполітики України одержують машиніст крана Світлана Анісімова, головний механік Олексій Дудко, електрозварник Георгій Єгурнов, заступник генерального директора з виробництва Олександр Чайка.

Нагрудним знаком “За розвиток регіону” нагороджено слюсаря-ремонтника Миколу Цикала.

Почесною грамотою облдержадміністрації відзначено електромонтера Віктора Гавриленка та машиніста крана Ольгу Мікуліну.

Подякою облдержадміністрації нагороджено машиніста тепловоза Віктора Галушку та машиніста крана Михайла Оберемка.

Пам'ятною медаллю “За заслуги перед містом” нагороджено голову спостережної ради Віктора Розбейка.

Подяки від міського голови мають газорізальник Олександр Кравець, пресувальник брухту та відходів металу Олег Кропова, газорізальники Петро Лоїк та Віктор Мацькевич, директор комерційної служби Лілія Разуменко, слюсар з ремонту автомобілів Микола Сорокін, слюсар-ремонтник Євген Талаш, машиніст тепловоза Володимир Шибко.

Грамотою голови Самарської райради нагороджено машиністів крана Тетяну Галушку та Катерину Молчанову, пресувальника брухту та відходів металу Валерія Отришка, слюсаря з ремонту технологічних установок Олександра Коваленка, токаря Миколу Івашину, машиніста тепловоза Сергія Скидоненка, начальника дільниці Андрія Кулика, водія Валерія Боярського, вивантажувальника на відвалах Миколу Червоного, референта Наталю Усенко.

Почесною грамотою обласного комітету профспілки відзначено електромонтерів Анатолія Бурхана та Віктора Гавриленка, інженера з закупівлі сировини Олександра Кобеця, голову профспілки Марію Сулиму.

Почесну грамоту ЦК профспілки металургів та гірників вручено економісту Наталі Мартиненко та комірниці цеху Олені Репешко.

Було у цей святковий день багато посмішок, привітань і теплих слів, багато квітів та різноманітних подарунків, оплесків та радості. Був і тихий сум за тими, хто не дожив, але пам'ять про кого свято зберігає колектив.

Ми дивилися на заводчан і раділи за них — бо це дійсно була єдина сім'я, дружна, згуртована, ні — міцно зцементована усім пережитим. Це були люди, яким усе по плечу, бо вони усвідомили одвічну мудрість: разом вони — сила.

Ми від щирого серця вітаємо заводчан з ювілеєм і бажаємо, аби це було тільки перше їхнє сімдесятиліття. Попереду велике життя, сповнене несподіванок, випробувань. То нехай же несподіванки будуть тільки приємні, а випробування з успіхом подолані. Нехай розквітає, набирається сил підприємство, а з ним — колектив. На щастя, на добро, на красиве майбутнє.

Юлія РОДІОНОВА