“Газпром”: нова зброя Росії

Не дивно, що книга видається в Україні. Є побоювання, що в Росії ця книга взагалі не вийде. І не лише тому, що “Газпром” ревно береже свої таємниці. Книга про “Газпром” насправді вийшла книгою про Росію.

“Компанія і країна пов’язані, як сполучені посудини. Портрет “Газпрому” закономірно перетворюється на історію Росії. Ми дивилися на країну крізь газпромівську трубу — і бачили Росію в трубі. Дивну Росію, створену Берією і Хрущовим, яка ще пам’ятає Сталіна. Країну, чия політика, культура, економіка й соціальне життя наповнені газом. Країну, що посідає перше місце за експортом газу у світі, але сама газифікована лише на 50%”, — пишуть у післямові автори Валерій Панюшкін та Михайло Зигар, московські журналісти. — Ми дивилися на країну крізь звивисту газпромівську трубу і розуміли, що якби ця труба на котрійсь ділянці своєї історії повернула інакше, ми жили б зараз в іншій країні. А що було б, якби Черномирдін не втримав “Газпром” як єдине ціле? Або якби він, спираючись на міць газового гіганта, ризикнув і спробував би змінити Єльцина на посаді президента? Що було б, якби наступником Єльцина став його фаворит і борець із “Газпромом” Борис Нємцов? Або якби Рем Вяхірєв усерйоз зробив ставку на тандем Прімаков—Лужков, чого так боялася “сім’я” Єльцина? Чи став би Путін “великим і жахливим” лідером, якби йому не вдалося так технічно зачистити “Газпром” від вяхірєвської команди? Чи була би потрібна Помаранчева революція, якби каламутні схеми поставок газу в Україну не розбестили адміністрацію Леоніда Кучми? І чи став би Туркменбаші божевільним затворником, якби “Газпром” не заблокував його на ціле десятиліття наодинці з його газовими багатствами? Хто з німецьких лідерів мав рацію: Аденауер, який відмовився поставляти в СРСР труби для газопроводів, чи Віллі Брандт, який пустив радянський газ у Європу? Шредер, котрий прийняв дружбу Путіна і його “Північний потік”, чи Ангела Меркель, яка відмовилася перетворювати Німеччину на газорозподільний вузол Європи й форпост “Газпрому”? Нарешті, що зараз відбувається з “Газпромом”? Попереду в нього дефіцит чи могутність? Чи відповідають його зношені труби його політичним амбіціям?”

Автори книги — Валерій Панюшкін та Михайло Зигар за участі Ірини Рєзнік — ставили безліч питань і колишнім газпромівцям, і нинішнім його менеджерам. Автори намагалися з’ясувати, звідки стільки таємниць і навіщо вони.

“ — Невже ви не розумієте, що триває війна? Третя світова, — відповів нам топ—менеджер “Газпрому”, керівник належного йому телеканалу НТВ.

— Енергетична? — запитували ми.

— Ідеологічна, — відповів він.

І нам стало зрозуміло, що по трубах шириться не лише газ, а й ідеологія. А ідеологія, якщо загнати її в трубу, справді горить, вибухає і душить”, — зазначають автори, перефразовуючи вислів колишнього заступника голови правління “Газпрому” В’ячеслава Шерємєта, який любив казати, що газ — це та ж таки зброя: “Горить, вибухає й душить”.

Стає зрозуміло, що ми на війні. “Газпром” не хороший і не поганий, як не може бути хороший або поганий автомат Калашнікова або револьвер Кольта. Моральний сенс зброї залежить зовсім не від того, як вона влаштована, а від того, в чиїх вона руках. По—друге, зброя бездушна. Вона не відає страху, вона не має любові й жалю, вона в жодному разі не зостанеться вірною своєму нинішньому власникові, як тільки зміняться часи”.

Щоб написати й видати таку книжку, потрібна мужність. Колишній єльцинський в.о. прем’єр—міністра Єгор Гайдар, коли автори попросили його дати інтерв’ю, найперше сказав: “Навіщо це вам? Ви розумієте, що вас уб’ють? Ви розумієте, куди ви пхаєтесь?”.

І все ж, книжка готова. Нещодавно німецькою вона вийшла в Німеччині, а за кілька тижнів п’ятитисячним тиражем вийде і в Україні, звісно, українською (перекладач із російської — Іван Андрусяк). Як обіцяє директор видавництва “Факт” Леонід Фінкельштейн, “офіційна” презентація відбудеться наприкінці березня в рамках книжкової виставки “Медіум”. “Я прочитав рукопис московських журналістів — і зрозумів, що це правда. А головна задача нашого видавництва — видавати правду, — каже в розмові з “УМ” пан Фінкельштейн. — І я щасливий, що мій читач зможе довідатися про цю правду не з—за кордону, а прочитати про неї тут, на Батьківщині”.

Олекса ВОЙТЮК