Єдність по-німецьки

Проти єдності Німеччини грало її минуле — програна Перша світова з сотнями тисяч покладених в м'ясорубку війни жертв і нацистський реванш, котрий змусив жахнутися весь світ.

Проти єдиної Німеччини грала зброя — по 300 тисяч солдатів з кожної сторони, озброєних ядерною, бактеріологічною, хімічною зброєю... У випадку конфлікту Німеччина мала б стати полем битви — так, як це було з Україною у Першій і Другій світових війнах.

Проти німецької єдності грало бажання стабільності. Світові еліти, що хитко збалансували сили і інтереси, не хотіли змін і звикли до розділеного світу.

Але зупинити волю мільйонів німців не зміг ніхто. І підвалини для цього були закладені набагато раніше за 1990-тий.

Передчуваючи майбутнє

Дивує, яку глибоку віру в єдність своєї держави мала повоєнна німецька еліта у ФРН.

Йшов 1949-тий рік.

Країна — на межі виживання, зруйнована війною, морально розгромлена виставленими на весь світ злочинами нацизму, розділена між тепер вже ворогуючими колишніми союзниками.

Її територія заповнена окупаційними арміями, а ці люди, котрі пережили нацистські домашні арешти, концтабори і вигнання, думають про те, як би “не допустити сепаратизму”.

Західні німці не втрачали жодної можливості, щоб нагадувати про ненормальність роз'єднання. Не визнаючи комуністичний уряд, вони створили Міністерство внутрішньонімецьких стосунків спеціально для контакту з НДР.

Коли 17 липня 1953 року в Східному Берліні було криваво придушено протести, що вимагали політичних прав і підвищення зарплат, уряд ФРН визначив цей день як національне свято Єдності.

Ще в 1949 Grundgezetz, новоприйнятий Основний Закон ФРН (котрий вважався “тимчасовим”, таким, що повинен існувати до об'єднання Німеччини), закликав німців “здійснити єдність і свободу” у “вільному волевиявленні”.

Саме така його назва — невипадкова. Стаття 146 стверджувала: “цей Закон припиняє свою дію в день вступу в силу Конституції, прийнятої німецьким народом через вільне волевиявлення”.

Стаття 23 Grundgezetz-у пропонувала інший об'єднавчий механізм — “в інших частинах Німеччини Основний Закон повинен вступити в силу після їх приєднання”.

Стратегічне мислення батьків Основного Закону дало перші плоди в 1957 році: згідно статті 23, Саарська область стала частиною ФРН. Наступним таким шансом став 1990 рік.

Початки руху

12 червня 1987 року президент США Рональд Рейган на фоні Бранденбурзьких воріт закликав: “Пане Горбачов, відкрийте ці ворота, знесіть цю стіну!”.

“Стіна стоятиме ще сто років”, — заочно відбив генсек Соціалістичної Єдиної Партії Німеччини Еріх Хонекер.

Попри активні демократичні рухи в Польщі, Словаччині, Угорщині, в НДР перші масові виступи почалися тільки на початку осені 1989-го (у Польщі тоді вже взяв владу антикомуністичний рух “Солідарність”).

У серпні десятки тисяч німців втекли з НДР через відкриті кордони Угорщини, а ще сотні просили притулку в посольствах ФРН в сусідніх країнах “соціалістичного табору”.

З 4 вересня 1989 року щопонеділка Лейпциг переживав “Понеділкові демонстрації”. 4 листопада 1989 року грандіозна маніфестація мільйону східноберлінців ставить вимогу: “Ми хочемо геть звідси!”.

9 листопада 1989 року відкрилася Берлінська стіна. Разом зі стіною падала і комуністична влада НДР. Але і юридичні, і міжнародні обставини ситуації залишалися непевними.

Гельмут Коль дуже ризикував. Світ ще пам'ятав ситуацію в Чехословаччині 1968-го, коли після півроку демократизації, в Прагу увійшли танки, а Захід не вдарив і пальцем об палець...

Кон'юнктура

У вересні 2009 року Павел Строілов, колишній працівник Фонду Горбачова, оприлюднив кілька протоколів зустрічей світових лідерів і Горбачова на межі 80-90-тих.

Розсекречені документи свідчать: великі гравці Європи були не в захваті від об”єднання. “Ми не хочемо об'єднаної Німеччини”, — цитує таємний протокол зустрічі Тетчер і Горбачова 9 червня 1990 року британська “Таймс”.

“Це призведе до зміни післявоєнних кордонів, і ми не можемо цього дозволити, оскільки такий розвиток подій підірве стабільність міжнародної ситуації і може загрожувати нашій безпеці, — сказала Тетчер. — Я переконана, що об'єднання потребуватиме довгого трансформаційного періоду. Вся Європа спостерігає за цим процесом з певним відчуттям страху, дуже добре пам'ятаючи те, хто розпочав дві світові війни”.

Певно, у “залізної леді” не було жодних сентиментів щодо роз'єднаного німецького народу.

“Таймс” також цитує фрагменти з розмов радників Міттерана і Горбачова, де, зокрема, мова йде навіть про можливе введення військ, “закамуфльованих під спільне використання армій, щоб дати раду з природними катаклізмами”.

Сам Міттеран відвідав помираючу диктатуру НДР влітку 1990 року з офіційним візитом, демонструючи своє несприйняття процесу об'єднання.

Радник Тетчер Чарльз Пауелл згадує про такі слова Міттерана: “Раптова перспектива об'єднання створила певний ментальний шок для німців — і його ефектом може бути те, що вони знову перетворяться в тих самих поганих німців, котрими вони були”.

Михайло Горбачов, котрий спочатку крізь пальці дивився на процеси в Східній Європі, після падіння Берлінського муру звинуватив німецького канцлера в тому, що Коль “поспішає, метушиться, веде себе безвідповідально, не сприймає речі серйозно, і використовує тему об”єднання Німеччини у виборчих цілях”.

Дослідники говорять, що здійснити задумане німецький канцлер міг лише в тоненькому часовому проміжку кінця 1989-початку 1990. І він спіймав “дух часу” свого народу і цілого світу.

Використати момент

28 листопада 1989 року Гельмут Коль представив в Бундестазі свій план об'єднання Німеччини — створення договірного союзу ФРН і НДР, утворення конфедерації з подальшим переходом в федеративну республіку.

Цей план втілив перший демократичний парламент НДР, обраний 18 березня 1990 року. На основі плану відбувалися і подальші дії — створення валютного союзу в травні 1990 року і договір “Про встановлення єдності Німеччини” від 31 серпня 1990 року.

Водночас рухалися справи і на міжнародному рівні. Антигітлерівська коаліція (США, Великобританія, Франція і СРСР) з одного боку, та німецька сторона, з іншого, підписали в Москві 12 вересня 1990 року договір “Про кінцеве врегулювання щодо Німеччини”, котрий підтвердив об'єднання на міжнародному рівні.

Важливий нюанс: договір підписували уже представники Об'єднаної Німеччини. Окупаційні права союзників завершилися, їх договір щодо Західного Берліну також втратив силу.

20 вересня парламенти ФРН і НДР синхронно ратифікували угоду про об'єднання. 3 жовтня 1990 року угода вступила в силу — з того часу цей день є національним святом німців, Днем Єдності Німеччини.

Попереду були величезні фінансові витрати (і навіть окремий податок на розвиток східних земель для “вессі”), розчарування серед “оссі”, повернення колишніх комуністів в загальнонімецьку політику.

Це не зупиняє німців: зараз понад 80% населення Німеччини позитивно оцінює об'єднання своєї країни.

Уроки для України

Основу для майбутньої об'єднаної Німеччини заклали права людини, покладені в основу її Основного Закону. Саме права людини і демократія є причиною німецького успіху в економіці і її “гуманітарного капіталу” (якості життя).

Українцям ще тільки треба зрозуміти роль закону і перестати протиставляти між собою свободу і економічну стабільність.

Самозахисні механізми Основного Закону Німеччини (зокрема, заборона дій, що підривають демократію) не дали можливості політикам маніпулювати нею на власний розсуд.

Україні бракує таких самозахисних механізмів — це несе великі ризики для нашої держави.

Німеччина дає собі раду зі своїм минулим, відкриваючи тяжкі сторінки своєї історії, називаючи конкретні прізвища, виносячи конкретні судові висновки.

Можна говорити про непослідовність засудження нацистських злочинців в 70-тих, чи про участь колишніх комуністичних функціонерів у місцевій владі сучасної Німеччини, але речі названі своїми іменами.

Україна ще тільки на порозі процесу: справжня єдність можлива, коли люди вміють дати собі раду з своїм минулим.

Між 1945 і 1990 роками Німеччину ділив кордон. Україна теж була розділена в 20 столітті — але не на дві, а щонайменше на 4 частини, котрі по-справжньому ніхто і не об'єднував. Невидимі кордони поміж українців існують і надалі — і нам варто повчитися, як їх знищувати.

Тріумф Гельмута Коля, як людини, що об'єднала країну, не завадив суспільству засудити його за корупційний скандал з партійними грішми на “тіньових рахунках”.

З іншого боку, Християнсько-Демократична партія очистилася від скандалу і зараз є при владі в Німеччині, адже сама партія є чимось набагато більшим, ніж просто персональним проектом.

Це — великий урок для України, котра надто часто прощає тріумфаторам все.

Насамкінець

Німці цінують свою єдність, освячену стражданнями розділених родин і кров'ю жертв Берлінського муру. Чи цінуємо єдність нашої держави ми, українці? Чи маємо її втратити, щоб зрозуміти?

Остап КРИВДИК