А мене до школи дядя прикордонник не пустив!..

У Луганську пройшло чергове спільне засідання робочих груп Луганської та Ростовської областей, за підсумками якого було заявлено, що створення “Єврорегіону “Донбас” увійшло в “практичне русло”. Принаймні таку думку висловив перший заступник голови Луганської обласної держадміністрації Юрій Ареф’єв. У цьому його підтримав представник Мінрегіонрозвитку В’ячеслав Толкованов. Проте ні той, ні інший не пояснили: на біса цей “єврорегіон” потрібен як не Україні в цілому, то бодай мешканцям Луганщини.

Співпраця в чистому полі

Точніше, Юрій Євгенійович таки знайшов від нього користь. Відразу аж за трьома позиціями. По—перше, сказав він, логічніше підводити газ до українських сіл з боку Росії. Мовляв, там до газогону три кілометри, а нам доводиться вести лінію за сімдесят. По—друге, медичне обслуговування мешканців деяких сіл також краще здійснювати росіянам. Зрештою, зазначив пан Ареф’єв, дітям з окремих покинутих сіл зручніше буде ходити до шкіл через кордон. Київський гість Толкованов продемонстрував ширший кругозір. На його думку, найбільш перспективними є “розвиток співробітництва луганських і ростовських промислових кластерів, прикордонної інфраструктури (будівництво доріг і транспортних коридорів), рішення природоохоронних проблем, молодіжне співробітництво і міжвузівські контакти в галузі освіти та науки”.

Хто б сперечався! От хто б із шановних учасників наради тільки пояснив, як ростовські та луганські “промислові кластери” співробітничатимуть у “єврорегіоні”, якщо його територія обмежена чи то одним, чи двома районами Луганщини і Ростовською областю. Будуватимуть нові СП в Свердловську Луганської області — чи в Гуковому на ростовському боці? Навряд чи.”

Скажімо, на “Луганськ­тепло­возі”, де в радянські часи було задіяно більше 30 тисяч чоловік, сьогодні працює тисяч десять. І тепловозів виробляють вони вдесятеро менше, ніж колись. То для чого луганському “кластеру” витрачатися на нове будівництво, а потім ще безуспішно шукати для нових цехів робочу силу? Ні, якщо планується черговий “офшор”, тоді певна логіка в даному проекті проглядається. Та хіба нам недостатньо зовсім недавнього досвіду?

У тексті надто багато з’являється знаків запитання, однак це не провина автора. У місцевій пресі, відсотків на 90 підконтрольній “біло—блакитному” керівництву Луганщини, галасу на задану тему вистачає. На відміну від конкретної інформації. Наприклад, досі не відомо, скільки — і які саме — районів увійде до “єврорегіону”. Лише на російських сайтах (переважно — ростовських) довелося прочитати, що ощасливлять або один Свердловськ (це таке цікаве адміністративне утворення в південно—східній частині області, яке є містом і районом одночасно), або разом із ним ще й Краснодон.

У такому випадку про “аре­ф’єв­ський” варіант “співробітництва” говорити нема чого: обидва райони мають достатньо розвинену інфраструктуру, та й сіл, що розміщені в безпосередній близькості до кордону, тут налічується менше, ніж пальців на одній руці. І взагалі незрозуміло — навіщо тягти газ у кинуте село, якщо поруч вистачає покинутих будинків у сусідніх шахтарських селищах? Може, зайві гроші варто сюди спрямувати? Отут, очевидно, й криється розгадка цікавості луганського “бомонду” до проекту.

Автора ідеї просимо на вихід!

У грудні минулого року Луганська обласна рада затвердила розроблений облдержадміністрацією проект під назвою “Програма транскордонного співробітництва Луганської області на 2008—2015 роки”. Вибори, на яких Партія регіонів пролетіла повз державне корито, уже залишилися в минулому, але в столичному будинку на вулиці Грушевського все ще засідав уряд відомого шанувальника творчості Ганни Ахметової, і його однодумці в Луганську, мабуть, все ще сподівалися на “ширку”. Тому й проголосували за документ, фінансування розділів якого передбачено на рівні... 4 млрд. 15 млн. грн.! Причому золотий дощ обсягом 3,96 млрд. мав забезпечити державний бюджет. Усе решту — бюджети обласний та місцевий, підприємства і навіть міжнародні організації. Словом, така собі регіональна варіація на тему казочки про Ходжу Насреддіна, віслюка та падишаха. Де до 2015 року опиняться нинішні керманичі облради — можна здогадатися, якщо придивитися до біографій Бакая, Боделана, Сацюка та деяких інших товаришів.

Слід сказати, левову частку державних коштів, згідно з обласною програмою — 2,9 млрд. грн. — передбачено кинути на модернізацію автошляхів, що прокладені через територію Краснодонського та Свердловського районів. Важко позбутися враження, що керівництво Луганської облради, і без того налаштоване україножерськи, просто виконує настанови “старших братів” по той бік кордону. Адже сама ідея “єврорегіону” народилася не в головах цієї не надто інтелектуальної публіки, а в Ростові—на—Дону. І мала в основі т. зв. логістичний центр, уже створений у м. Гуково Ростовської області РФ.

Подивіться на мапу Східної Європи і ви побачите, яким довгим клином устромлена Луганщина в територію Російської Федерації. Через Донбас пролягає кілька залізничних магістралей, які ведуть від російського Центру на Кавказ і чорноморське узбережжя. Для когось це прозвучить не дуже звично, але від Луганська до кордону з Казахстаном набагато ближче, ніж до Києва. Тобто, якби при владі в Україні перебувало дійсно проукраїнське або хоча б економічно грамотне угруповання, з Луганська можна було б зробити надпотужний транспортний вузол. Отже, питання не в тому, потрібен чи ні Україні ще один “єврорегіон” — важливо, що вона з нього матиме. Черговий офшор чи, нарешті, оту античну гуску, що несе золоті яйця. Ну а поки такої сили не з’явилося, нашим геостратегічним становищем вирішили скористатися хлопці з шахтарського колись містечка Гуково. Або з центрів стратегічного планування більш високого рангу. А їхні луганські підопічні, унюхавши можливість “дерибану” чотирьох мільярдів бюджетних гривень, радісно побігли виконувати...

Якщо хтось помітить в автора цих рядків схильність до конспірологічного трактування даної проблеми... А як її ще накажете трактувати, коли виконавці проекту “Єврорегіон “Донбас” не називають жодних його параметрів, зате влаштовують медіа—істерики кожного разу, як тільки виникає та чи та загроза їхньому дітищу? Ну не заради ж кільканадцяти школярів так переживають товариші, які, не кліпнувши оком, знищили десятки шахтарських містечок...

Михайло БУБЛИК